Современные найиональные проблемы

Отже, великою проблемою  є несприйняття всім населенням України  єдиної мови, намагання просунути  російську мову на державний рівень, що може дуже погано відобразитись  загалом на державі.

 

2.3 Проблема усвідомлення українцями національної ідентичності

 

  Національна ідентичність є важливим компонентом особистої ідентичності в її спробі освоїти світ та пізнати себе. Вона засвоюється із традиційних, ранніх вражешь про світ, однак вимагає усвідомленного сприйняття, яке супроводжується численними сумнівами та страхами. Українська національна ідентичність пов’язана з почуттями приналежності до України, до її національних інтересів та базових цінностей українського народу (які ніколи не суперечили європейським цінностям).

Проблема української  національної самоідентифікації стоїть дуже гостро, а державна влада знаходиться осторонь цих (і багатьох інших) процесів.

Проблема ідентичності в  українському суспільстві відображає соціальну, економічну, політичну та культурну кризу його єдності. Внаслідок  активних політичних процесів, нестабільності, протиставлення культурних, мовних та етнічних груп відбувається дезорієнтація  людини у виборі цінностей, моральних  засад, ідей. Вироблення особистої позиції  щодо перспектив та шляхів розвитку своєї  країни, питань стратегічного значення та національного майбутнього залежить від ступеня сформованості переконань та подолання численних стереотипів та страхів. Варто звернути увагу, що усвідомлення особою приналежності до певної нації вказує на визначення деяких пріоритетів у її ціннісних орієнтаціях та лояльності, які пов’язані з національною ідентичністю. Безумовно, важливими стають історична пам’ять про походження, символи. Як наслідок, апеляція в соціальних рухах до національних  чинників означає чутливу позицію щодо питань порушення мови, культурних цінностей, зневажання гідності.

Насамперед, при формуванні національної ідентичності сучасності можна відмітити страх нереалізованості, аморфності, відчуття самотності особи. Згодом він виявляється в розумінні  духовної порожнечі після розриву їх традиційними зв’язками, притаманними для них моральними настановами та цінностями. Дана проблема активно досліджується представниками комунікативної філософії. Одним із найважчих завдань нашої епохи є перевиховання «людини маси», зробити її спроможною брати учать у духовному житті спільноти, довести її до змістовної комунікації. Як наслідок, долається самотність, адже людина виступає певним моментом у розвитку цілого.

Прогалини в національному  вихованні не сприяють відповідному самовизначенню, а активні вияви  своєї незалежності до національної групи інших часто викликають осуд. Формується таке відношення переважно  через відчуття страху перед будь-якою конфліктною ситуацією – чи то на міжетнічному, чи національному  рівні.

Чималі проблеми у відродженні  української ідентичності породило залежне тоталітарне минуле. Почуття меншовартості, другорядності викликає страх відвертого визнання особою захисту власної національної ідентичності та її символів, що не зважатиме на осуд, не очікуватиме обов’язкового схвалення. Вияви даної незалежності стають ознакою національної гордості, відстоювання інтересів самобутньої нації, дають упевненість людині в змістовності власного життя.

Іншою ,надто поширеною  тенденцією стає невизнання особою своєї українськості, відречення від неї, страх утрати не ідентичності як такої, а свого захисного уявлення про неї як про ідентичність неукраїнську. Такий страх швидше інерційний, пов’язаний із колишнім привілейованим статусом усього російського, причетність до якого сприяла особистісному самоутвердженню. На ньому виросло кілька поколінь, та й надалі він активно пропагується ЗМІ

Люди не почувають себе комфортно на батьківщині, вони марять чужорідними цінностями, що нав'язані  з допомогою зарубіжної споживацької культури, яка через різні засоби заполонила український інформаційний  простір.

Отже, українці мають певні  проблеми щодо усвідомлення себе як частини  нації, тому не вдається досягти цілісності нації.

 

 

 

 

 

ІІІ СУЧАСНІСТЬ ТА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ

 

3.1 Причини загострення національних проблем української держави

 

Нині прослідковується тенденція  не повністю використовувати національний фактор: призупиняється поступ до етнонаціональної ідентичності, в Україні не розв’язуються питання власного інформаційного простору; створення єдиної української помісної церкви; не розширюється популяризація етнічних, національних традицій; не захищений ринок української друкованої продукції, освіти державною мовою незалежно від регіону, функціонування державної мови в усіх установах.

Важко визначити, інтереси якого  народу з його мовою, культурою і  традиціями підтримує сучасна держава Україна. Протягом 22 років її існування конституційні норми про державність української мови не запрацювали, а в багатьох регіонах країни відверто ігноруються. Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав. У деяких регіонах абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду.  

Держава усунулася від проблем українців як національної спільноти, не вважаючи за потрібне захищати їхні національно-культурні права, які нерідко порушуються за мовною, культурною, конфесійною ознакою тощо Багато органів місцевої влади регіонів України ухвалюють відверто дискримінаційні рішення, спрямовані на обмеження використання української мови на певних територіях і в певних структурах, на ліквідацію під різними приводами україномовних ЗМІ, українських шкіл тощо.

Таким чином, нинішня Україна  не виступає державою українців, які  складають абсолютну більшість  її населення - майже 80%. У цьому сенсі  Україна не можна вважати багатонаціональною країною, що передбачає ситуацію, коли титульна нація становить 50% або  менше від усього її населення. Нинішня  держава Україна не виконує тих  націєзахисних функцій, які є обов'язком будь-якого суверенного державного утворення, і в цьому сенсі вона не функціональна.

Невиконання таких функцій  стосовно українців все більше провокує відчуження держави від нації, а  нації - від держави. Хоча саме для  виконання, в першу чергу, вище функцій  відбуваються національно-визвольні  революції та проголошується національна  незалежність.

Переважній більшості  громадян України важко назвати  цю державу своєю в соціально-економічному плані, адже економіка країни працює не на інтереси цілої нації, а на збагачення і престижне життя кількох сотень сімей, яким належать 60 - 70% національного багатства 46-мільйонного народу.

Формальний «юридизм» держави, наявність електоральних процедур, судів і суддів, нескінченні розмови в ЗМІ про право і закон на практиці абсолютно ніяк не допомагають пересічному українцеві у справі захисту його прав. Тобто йдеться про тотальну імітацію демократії та прав людини, коли інститути демократичного суспільства є, але вони не працюють в інтересах широкого загалу, ставши системою, яка покликана захищати положення в суспільстві вузького прошарку привілейованих сімей і кланів.

Також існує негативний зовнішній  вплив на державу. Ми вважаємо найсильнішим вплив сусідньої нам Росії  з її нав'язливою, наполегливою зовнішньою політикою, спливаючою насамперед на російськомовне населення України, спрямована на консервування російського компоненту української національної свідомості. Системне втручання Росії у справи України справляє істотній вплив на розвиток України. Потрібно наголосити, что, зважаючи на історичні особливості формування української нації, російський Останній чинник та його носії ще справлятимуть помітній вплив на українське націотворення.

Отже, причинами загострення  проблем є небажання держави  втручатись і захищати національні  інтереси своїх громадян, а також  вплив ззовні, проти якого теж  немає опору з боку високопоставлених  осіб.

 

3.2 Можливі виходи вирішення проблем для подальшого розвитку країни

 

Для вирішення проблем, в  країні необхідно широко застосовувати  етнонаціональну політику — сферу суспільно-політичних взаємин держави та етнічних спільнот, а також етнічних груп між собою. Це означатиме відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Можливо, через те що Україна  майже не має власного досвіду  вирішення проблем відносин держави  і нації, розв´язання національного  питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вийшов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній цілісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенденцій.

За відсутності загальнонаціональної доктрини, етнонаціональної політики в Україні енергія національної самосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соціального та національного незадоволення, духовно-морального пригнічення, соціально-політичного розчарування.

Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української нації, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики означає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, державної ідеї — національній. Культурницька спрямованість державної етнополітики межує з уникненням власне політичних проблем, висунутих етнічним відродженням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмували процес розбудови української держави.

У зв´язку з цим існує  необхідність створити справді наукову  прогностичну теорію, що відображала  б реальні міжетнічні проблеми, передбачала,б  забезпечення справжньої рівноправності, об´єктивного права народу на національне  самоствердження.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законодавчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних. Її мета — формування суспільства, у якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвою української нації, й соціального, економічного, політичного розвитку.

Це відповідно передбачає:

• сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представників нової адміністрації, політичних та громадських діячів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;
• забезпечення етнічної злагоди, народовладної множинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;
• підхід до етнонаціональних проблем, який сприятиме виробленню нових законопроектів у сфері національно-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, управлінської сфери;
• зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.

Для цього необхідні мир  у суспільстві, громадянська злагода  загальнонаціонального характеру, що ґрунтуються на дотриманні й захисті  прав людини, поважанні гідності особи та колективу, співіснуванні політичних, релігійних, історико-культурних поглядів та переконань, різних етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди —

1. терпимість, порозуміння;
2. співробітництво, взаємодія всіх суспільних сил;
3. світоглядна множинність;
4. національна, соціальна, конфесійна толерантність;
5. цивілізовані норми взаємин між людьми.

Соціально-політичним наслідком  втілення вищезазначеної мети мають  стати:

- забезпечення політичної  злагоди, досягнення рівноваги,  стійкого розвитку суспільства;

• пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурно-духовної кризи;
• соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина;
• піднесення духовності суспільства, забезпечення всебічного розвитку науки, культури, освіти;
• утвердження у свідомості громадян людинолюбної моралі, толерантності, віротерпимості.

Гасла на зразок «держава над  усе» суперечать і українській ідеї, і специфічній ролі України в  європейській та світовій історії. Відповідно до цього новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню особи, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подоланню будь-яких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті.

Державне та правове відродження  етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких основних завдань:

1. розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з «індивідуальними» правами та свободами людини і громадянина малочисельних народів, національних меншин;
2. чітке визначення повноважень органів законодавчої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України;
3. правове забезпечення самостійності національних меншин у розв´язанні питань, що торкаються їх інтересів та вільного вибору ними шляхів свого національного відродження й розвитку.