Современные найиональные проблемы

Мета і завдання вітчизняної  етнонаціональної політики повинні виходити з необхідності досягнення її гармонійного ритмічного утвердження на всіх рівнях і потребах, забезпечення етнонаціональних інтересів українського народу.

Етнонаціональна проблематика вимагає переосмислення ситуації в контексті становлення української держави, усвідомлення того, що демократичні перетворення залежать не лише від стану економіки, а й від розстановки політичних сил та соціально-культурних чинників. Вважливе місце в зазначеному контексті належить етнонаціональному чиннику, який суттєво впливає на досягнення загального добробуту, злагоди та партнерства, утвердження в Україні плюралістичного суспільства, якому властиві зростання значення прав особи та етносів, людини і територій, природної соціальності, духовності індивідуумів і форм їх відтворення. Такі пріоритети — вирішальна умова формування нової загальнонаціональної ідеї в Україні на початку XXI ст.

Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави  — основа національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже, національне відродження  і державне будівництво мають  визначити діяльність державних  і громадських організацій України. Відродження та оновлення національного  життя етносів України — невід´ємна складова формування громадянського суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів  не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в русло творення. Всебічне врахування етнонаціонального буття народів, «відштовхування» від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення. Водночас важливо розвивати специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його поступу.

Врахування етнонаціонального потенціалу дає можливість:

- у духовно-культурній  сфері всебічно підтримати Відродження  культурно-етнічної самобутності  українського народу й етноменшин України, його морально-стичних норм; обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольклору, епосу та всього духовно-історичного надбання етносу; забезпечити оновлення й поглиблення мовно-культурних надбань; сприяти відродженню релігійно-етичних цінностей минулої історії етносу;

- в економічній сфері  забезпечити значне зростання  виробничих сил суспільства, розвиток  творчої праці людей, піднесення  загального рівня матеріальних  та духов­них благ, техніко-технологічної  творчості народу; вироблення нових  поглядів на власність, способи  трансформації господарської дбайливості,  бережливого ставлення людей  до природних багатств та природно-екологічного  середовища; якісно нове піднесення  працьовитості народу, розвитку  творчого потягу до праці як джерела всіх багатств тощо;

- у політичній сфері  підтримати політико-демократичну  творчість та суспільно-громадську  активність етносу; сприяти оновленню  критеріїв та рівня реалізації  політико-державного унезалежнення етносу як історичного суб´єкта та всього українського народу; враховувати партійно-політичну структуру суспільства; створювати політико-юридичні установи національно-етнічної спрямованості; забезпечити нове прочитання минулого етносу з уточненням його походження та етнокультурного середо­вища;

- у соціально-побутовій  сфері сприяти коригуванню усталених  комунікативних зв´язків, відновленню  забутих народних звичаїв, традицій  та норм побутового спіл­кування  людей; забезпечити вироблення  нових ціннісних орієнтацій способу  життя групи та особи; сприяти  підвищенню чутливості суспільної  свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності.

Етнонаціональна політика в Україні має ґрунтуватися на ідеології державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Ця політика неможлива без вироблення механізмів узгодження національно-специфічних інтересів українців, етносів та регіонів щодо тактики і стратегії розвитку держави.

Принципи національної політики — основоположні цінності (ідеї), реалізовані на всіх рівнях суспільства. До них належать:

• повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціального становища та регіону проживання;
• рівні права етносів за різних форм їхнього самовизначення з обов´язковою умовою збереження соборності, державності;
• рівні права і відповідальність районів та областей;
• багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;
• розвиток багатонаціонального українського суспільства шляхом діалогу, відмови від застосування сили;
• державна підтримка українського та інших народів, збереження їх культури, мови, традицій, середовища дроживання;
• створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в іноземних державах.

Ці принципи взаємопов´язані  та створюють органічну єдність, а реалізація кожного з них  є умовою для реалізації інших.

Етнонаціональна політика є галуззю внутрішньої політики, що забезпечує національну безпеку в сфері міжетнічних відносин та внутрішню стабільність країни.

У сучасних умовах важливо  з´ясувати, який суверенітет належить реалізувати в Україні — народний, державний чи національний? Вони не тотожні, бо кожний має власний суб´єкт: народ, державу, націю. Завдання — досягти їх органічного взаємозв´язку, усвідомлюючи, що державний та національний суверенітет є різними формами народного суверенітету. А це потребує забезпечення:

- суверенітету української  нації — національного суверенітету, тобто повновладдя нації у  вирішенні всіх питань національного  життя, зміцнення національної  держави, гармонізації відносин з іншими етносами;

- суверенітету української  держави — державного суверенітету  як верховенства, повноти державної  влади України в межах її  території.

Досвід сучасних країн  свідчить, що принцип самовизначення етносів, нації реалізується в найрізноманітніших формах — регіональної автономії, культурно-національної автономії, наданні всім етнічним групам (етнічним меншинам) реальних можливостей  для вільного розвитку.

Етнодержавознавчий підхід має реальну змогу поставити в центр етнонаціональної та державно-правової діяльності етнічну людину, її життя, честь і гідність, матеріальні й духовні блага, особисту недоторканість та інші права і свободи. Виходячи з цього, особистість і нація є рівними суб´єктами етнонаціональної політики, а національні права — невід´ємна складова загальновизнаних прав людини.

Етнонаціональна політика одночасно із забезпеченням прав національних меншин має забезпечити життєдіяльність титульної нації. Тому важливо, щоб ознаки української ідентичності відігравали функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як цілісного організму, структуроутворюючої складової укра­їнського соціуму.

Невідкладними завданнями нашого часу є:

1. всебічне сприяння консолідаційним процесам у середовищі української нації, перетворення її на суспільний етносоціальний організм в українському соціумі;
2. вироблення і закріплення самобутнього стереотипу поведінки, світосприймання і світогляду, створення ефективної системи відтворення всіх рівнів суспільності — індивідуального, колективного, етнічного, національного;
3. подолання в розвитку українського суспільства комплексу меншовартості, вторинності.

Не менш значущими е  перетворення національної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, концентрацію національного «духу» в площині саморозвитку, самореалізації етносу, формування державницької волі народу, розбудову самої держави.

Державна етнонаціональна політика має стати важливим чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з неукраїнських народів зайняти в процесі етнонаціонального пробудження те місце, яке б найбільше відповідало його об´єктивним потребам і одночасно зміцнювало б українську державність. Втілення такої політики має відбуватися через забезпечення національних прав, до яких належать:

1. Право на вільну національну  самоідентифікацію. Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати національну належність або ж визнавати себе особою без національності. Національність громадян деяких держав у державних документах не фіксується. Проте це не виключає можливості національних кадастрів (реєстрів), у які на добровільній основі може бути внесена певна особа з правом вільного виключення з них: Подібні кадастри складають з метою статистичного обліку національних потреб, для правозахисної діяльності.

2. Право народу (нації)  на самовизначення. Всі народи  користуються ним відповідно  до міжнародних пактів про  права людини. Це означає, що  кожна людина має право вільно  забезпечувати свій політичний  статус, економічний, соціальний  та культурний розвиток. В основі  народу як суб´єкта самовизначення  знаходиться, як пра­вило, кожний  етнос, з яким ідентифікується  певна територія.

3. Право на національно-територіальну  автономію. Ним користуються етноси, які з різних причин не можуть  створити свою державність, а  також народи (субетноси), що компактно  мешкають за межами своїх державних  утворень. Національно-територіальна автономія передбачає створення національних адміністративно-територіальних одиниць з відповідними органами місцевого самоврядування, які з урахуванням місцевих особливостей у межах чинного законодавства розробляють і реалізують заходи щодо задоволення національних потреб населення. Нерідко право на національно-територіальну автономію піддається серйозній критиці, оскільки його реалізація містить потенційну загрозу цілісності держави (особливо унітарної).

4. Право на культурно-національну  автономію. Її доцільність очевидна  в тих випадках, коли національність, що компактно мешкає, не становить  більшості населення регіону  й у містах. У такій ситуації  свої національно-культурні потреби  субетноси забезпечують через  діяльність національних громад (національно-культурних товариств,  центрів, асоціацій) або ж спеціально  обраних органів культурного  самоврядування.

5. Право на захист від  дискримінації за національною  ознакою. Жодна людина не може  бути обмежена в правах у  зв´язку з її національною  належністю. Як окрема людина, так  і народ у разі дискримінаційних  дій, геноциду щодо них мають  право на повну і всебічну  реабілітацію та ліквідацію наслідків  цих дій.

Отже, чітко продумана  етнонаціональна політика може стати виходом та інструментом самоусвідомлення українців як нації, а також їх мирного і злагодженого існування разом з іншими етносами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Таким чином, можна зробити  висновки, що ключовим поняттям для  розуміння національних проблем  є поняття «нація», тобто стійка спільність людей зі спільними: мовою, територією, економічним життям та психічним складом.

Щодо причин виникнення національних проблем, ми дізнались, що вони виникають  внаслідок різного етнічного  складу населення, яке вступає в  конфлікти через якісь спільні  потреби.

Ми виявили, що основними  національними проблемами є: не єдність  українців як нації, тобто поділ  народу на групи, що заважає їм відчути  себе однією націю зі спільними інтересами, історією, батьківщиною; двомовність  на території України, конфлікти  щодо надання російській мові статусу  державної, недостатнє приділення уваги  рідній мові, не впровадження обов´язковості вивчення української мови; неможливість багатьох людей ідентифікувати себе як частину української нації через тоталітарний гніт часів СРСР, ідеї щодо українства як другосортної нації, або через інші причини.

Ми дізнались, що національні  проблеми дедалі загострюються у  сучасному світі через байдужість правлячої верхівки країни до проблем  українців, до поширення української  мови та культури та взагалі до справ, що стосуються цих аспектів.

І, врешті-решт, дійшли висновку, що найкращим виходом із ситуації, що склалась стане етнонаціональна політика, яка допоможе відродити й зберегти духовну та культурну спадщину не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють територію України.