Митно-тарифна система за Козацької держави

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківский торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету

КАФЕДРА ТОВАРОЗНАВСТВА ТА ЕКСПЕРТИЗИ ЯКОСТІ ТОВАРІВ

Реферат на тему:

МИТНО-ТАРИФНА СИСТЕМА ЗА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Виконав: студентка групи ТМ-11

факультету торгівлі, готельно-ресторанного

та туристичного бізнесу              Шевцова О. В.

Перевірено: к.т.н., старш.наук.співр., доцент                     Янушкевич Д.А.

Харків - 2012

              ЗМІСТ

ВСТУП. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

МИТНО-ТАРИФНА СИСТЕМА ЗА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ. . . . . . . . . . . . . . 4 

ВИСНОВКИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .11

ЛІТЕРАТУРА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .12

ВСТУП

За часів Козацької держави з метою створення сприятливих умов для торгівлі видавалися спеціальні універсали про охорону особи, товарів, майна купців. При цьому українським купцям надавались окремі привілеї при продажу товару, зокрема звільнення від торгового мита. Іноземні ж купці повинні були сплачувати ввізне мито, а також провізне мито за транзит та право складування товарів. Але з метою стимулювання торгівлі іноземним купцям дозволялося після сплати двох відсотків ввізного мита вільно продавати свої товари на території України. Вивізне мито становило 2 відсотки від вартості товару. Така ставка мита була однією з найменших у Європі, що стимулювало товаропотік через територію України.

МИТНО-ТАРИФНА СИСТЕМА ЗА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Існувала досить жорстка система покарань у випадках реалізації іноземними купцями товарів за посередництва українських купців, що мали пільги, а саме: всі товари конфісковувались митними чиновниками, при цьому половина товарів надходила до гетьманської скарбниці, а половина безпосередньо митникові, що активізувало роботу митних органів.

Таким чином, у період правління Богдана Хмельницького митні відносини реформувались у державну структуру, яка функціонувала з метою захисту ринку України, а митні збори від зовнішньої торгівлі ставали одним з основних джерел поповнення державної казни. Прикордонне мито стягувалось безпосередньо військовим збирачем мита "екзактором", або через орендарів — відкупників, які брали на себе функції митниці. Автор записок про подорож на Схід Європи в 1653—1656 р. Павло Алепський констатує даний факт так: "Хмельницький віддає на відкуп усю митну плату з купців на кордонах своєї держави, а також прибутки з меду, пива, горілки за 100 тисяч динарів (червінців) утримувачам митниць. Цього стає йому на витрати на цілий рік" .

              Б. Хмельницький намагається проводити багатовекторну політику міжнародного визнання України як держави. У 1649 році підписується Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським купцям право вільно ходити по Чорному морю й безмитно торгувати в турецьких володіннях, а також Угода про безмитну торгівлю з Росією, яка дозволяла без сплати мита реалізовувати російські товари в Україні, а українські — в Росії. Як описує Д. Дорошенко, якщо гетьману вдавалося добитися значних успіхів у зборі податків з населення, то "для самого українського уряду залишилось як головне джерело прибутків до державного скарбу мито з привізного краму й посередні податки з меду, пива і горілки" .

              Впорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За товар, який вивозився, гетьманська адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus — який вивозиться), а за товар, який ввозився, стягувався митний податок у формі індукти (лат. Inductus — запроваджений).

              Митна політика Козацької держави грунтувалася на попередніх митних постановах, однак не повністю скопійованих, а періодично вводились зміни відповідно до потреб української торгівлі. Важливим було те, що мито платили тільки чужоземні купці, за часів же польської влади індукту та евекту сплачувати зобов'язані були також і місцеві купці. Причому, як уже зазначалось, заборонялось українським купцям брати на своє ім'я товар чужоземного купця під загрозою конфіскації. Скасовувались також всі колишні звільнення від мита для чужоземних купців, "щоб і найменша шкода скарбові нашому військовому не була".

Відзначалися особливостями і торговельно-митні відносини Запорізької Січі, яка володіла територією у Середньому Подніпров'ї між Гетьманською Україною, Литвою, Польщею, Росією, з одного боку, та Кримом і Туреччиною— з іншого. Володіючи значною частиною "водного шляху з варяг у греки", запорожці фактично контролювали торгівлю між Польщею, Литвою, Україною і Південною Росією у XVI—XVIII ст.

              За допомогою митного регулювання торгівля давала великі доходи запорізьким торговцям і в цілому Війську Запорізькому. Це сприяло пожвавленню господарського життя, розвиткові торгівлі і зростанню виробництва продуктів на експорт. Головними місцями торгівлі і збирання мита запоріжців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа, Козлів; з поляками Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця; з росіянами — Стародуб, Миргород, Хорол, Лубни, Ромни.

Митні збори стягувалися з запорізьких козаків насамперед з торгівлі на ринках. Щоб брати мито з покупців, на всіх запорізьких територіях були особливі начальники — військові кантаржії (від турецького "кантар" — вага). Вони стежили за точністю міри і ваги, визначали ціну на товар, збирали мито у військову скарбницю.

Важливим джерелом прибутків у запорізьких козаків було також "мостове" мито, тобто митна плата з проїжджих купців, торговців і чумаків за перевіз через річки. Плата від різних возів і в різний час була різною. Збиралась також певна плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Наприклад, з порожнього воза на Микитинській заставі бралось по копійці, з навантаженого— від 2 до 10 копійок. Плата за охорону купця до місця збуту його товару значно перевищувала плату за перевіз. Це можна пояснити більшими економічними витратами митних чиновників на таку послугу, а також тим. що вона пов'язувалася з певним фізичним та економічним ризиком не тільки для покупця, а й для самих охоронців. Для стягнення мита на переправах існувала окрема старшина військових чиновників, що складалася з шафарів, підшафарів, писарів, підписарів.

Розуміючи, що зовнішня торгівля є важливим джерелом доходів, уряд Російської імперії приймає у 1653 році Торговий статут. Відповідно до нього всі види мита з продавців товарів були трансформовані в єдине карбованцеве мито в розмірі 5 % з обороту товарів, для солі — 10 % від ціни. На рибу і хутровину були встановлені особливі мита. Іноземні купці були зобов'язані платити мито в розмірі 6 % із ціни товару на внутрішніх митницях і 2 % колишніх мит на прикордонних митницях при вивозі товарів.

Після введення в 1667 р. Новоторгового статуту мита стали стягуватися монетами, золотом і "єфимками". Новоторговий статут значно змінив митні ставки при ввезенні іноземних товарів — вони збільшились у 4 рази.

Оскільки в економічній теорії домінували ідеї меркантилізму, то кожна із країн базувала свою економічну систему на жорсткій політиці стосовно імпорту товарів. У законодавчому порядку було встановлено правила перевезення товарів через державний кордон, а для здійснення контролю над перевезенням товарів і нарахуванням митних зборів було створено спеціальні державні заклади — митниці. Усяке порушення правил, установлених законодавчими актами щодо перевезення товарів та цінностей через кордон, одержало назву "контрабанда", а винні у скоєнні таких дій підлягали покаранню.

Тому перше десятиліття XVIII століття ознаменувалось посиленням протекціоністських тенденцій у митній політиці Російської імперії, які були спрямовані перш за все на підтримання щойно зароджених мануфактур. У 1712 році на сухопутній межі Росії була відновлена відкупна система при стягуванні митних платежів. У відповідному указі було зафіксовано, що вона вводилася для поповнення грошової скарбниці.

В 1714 році Петро І заборонив ввезення в Україну панчіх, золотих та срібних ниток, дорогоцінних матеріалів, шовкових тканин, цукру, фарб, полотна, столової білизни, тютюну, карт і сукна з метою змусити українців купувати ці товари тільки в Росії, а не у західноєвропейських виробників, як було раніше.

Одностороння фіскальна спрямованість російської митної політики в міру формування національної промисловості поступово вирівнювалася. Так, з 1723 року запроваджувався такий механізм оподаткування ввізним митом імпорту: якщо у вартісному співвідношенні внутрішнє виробництво якогось товару досягало 25 % імпортованого аналогу, то мито становило четверту частину ціни останнього, якщо третину — третю частину, якщо половину, то, відповідно, 50 %, якщо перевищувало, то 75 %. "Арифметичний" масштаб для оподаткування товарів митом був покладений в основу загального митного тарифу 1724 року. Наприклад, залізо, парусина, стрічки, голки, віск оподатковувалися митом у розмірі 75 % ціни; полотнина і оксамит — 50 % ціни; вовняні тканини і зброя — 25 % ціни. З товарів, вироблених не в країні, стягувалося помірне мито— від 4 до 10%. Експортні товари оподатковувалися 3 %-вим митом, крім промислової сировини і напівфабрикатів, необхідних для фабрик (наприклад пряжа вовняна і льняна). Стосовно до них застосовувалося, по суті, заборонне мито.

В 1724 р. було прийнято за наказом Катерини І "Покровительський митний тариф", згідно з яким товари, що ввозились іноземними купцями, обкладались митом, у свою чергу, національні товари вивозилися без перешкод.

Мито на закордонні товари сплачувалось тільки золотом та сріблом. Воно було настільки велике, що інколи становило 3/4 від вартості виробів, які вироблялись у Російській імперії (парусина, залізо, віск та ін.), а також на деякі предмети розкоші. В той же час товари, які не вироблялись на російському ринку, оподатковувались 25 % імпортним митом. Імпортне мито також було диференційовано, наприклад, на необроблену шкіру мито становило 25 %, а з обробленої — 6%.

Таким чином, високі ставки мита були запроваджені стосовно українських товарів: так, на льняну пряжу і необроблену шкіру мито сягало 37 %, а знову дозволені до ввезення в Росію горілка і тютюн оподатковувались 30 % митом, крім того, що при вивозі потрібно було сплачувати ще й гетьманську евекту.

Разом з тим, щоб усунути реальну небезпеку зменшення митних доходів, Росія підписала торговельні договори з Англією (1726 р.) і Прусією (1728 р.) про встановлення з даними країнами режиму митного взаємосприяння. А у 1731 році був упроваджений Митний тариф, який замінив явно протекціоністський тариф 1724 року і значно полегшив умови імпорту іноземних товарів. Відповідно до нього було встановлено 20 % мито стосовно тих товарів, які вироблялись у Російській імперії, а інші товарні групи при імпорті оподатковувалися 10% ставкою. Відпускні мита були скасовані майже за всіма статтями митного тарифу. Таким чином, з виданням тарифу 1731 р. фактично була залишена протекціоністська система Петра 1.

У середині XVIII ст. в Російській імперії стягувалися 17 різних видів митних податків. Процедура огляду товарів і запису в книгах була дуже складною, і відповідно, все це серйозно перешкоджало розвитку зовнішньої торгівлі. Найважливішими заходами у сфері митно-тарифних відносин стала ліквідація митних обмежень усередині країни. У 1753—1754 роках внутрішні мита, а також усі 17 "дріб'язкових митних зборів" були замінені однаковим митом у розмірі 13 копійок із карбованця вартості на кордонах держави, які стягувались як при вивезенні, так і при ввезенні товарів. У 1754 р. було видано табель нормальних цін, на основі якого розраховувались нові збори.

На відміну від "єфімочного" мита, яке стягувалося відповідно до тарифу 1731 року в золотій валюті, 13 %-ве мито сплачувалося російськими грошима, що надзвичайно ускладнювало роботу митних чиновників. Суперечливість такого порядку була очевидна. Однак вона могла бути переборена лише шляхом загального перегляду тарифу 1731 року.

Відповідно до нового тарифу 1757 року розмір митного оподаткування при ввезені фабрично-заводських виробів установлювався залежно від наявності національного виробництва. При цьому митна ставка підвищувалась одночасно з підвищенням ступеня обробки сировини. Ввезені товари оподатковувалися

17,5—25 %-вим "єфімочним" митом, а також "внутрішнім" митом. У сумі це складало 30—33 % від вартості товару, імпортованого в країну.

Реформа 1753—1757 років принесла державній скарбниці значний прибуток. Так, якщо при імператриці Єлизаветі митні платежі становили понад 900 тисяч карбованців, то на початку царювання Катерини II прикордонні митниці дали скарбниці понад 2 мільйони карбованців.