Автор работы: Пользователь скрыл имя, 21 Марта 2014 в 21:14, контрольная работа
Громадянство України - це стійкий, необмежений в просторі правовий зв'язок особи з Українською держа-вою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією і законами України.
Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:
1) правовий характер:
2) необмеженість у просторі та часі;
3) максимальний характер взаємних прав та обов'язків.
1.Вступ
2.Поняття і принципи громадянства України. Категорії осіб,
що є громадянами України
3.Набуття громадянства України
4.Припинення громадянства України
5.Повноваження органів, які беруть участь у вирішенні
питань громадянства в Україні
6. (Практичне завдання) Наведіть приклади конституційних процедур, що регулюються статтями Конституції України
7. Висновок
Більше того, наявне регулювання є неповним. Якщо до процедури, передбаченої ст. 155 Конституції України, його ще можна буде застосувати, то в разі із внесенням змін до розділу I, III, ХIII (ст. 156 Конституції України) ситуація помітно ускладнюється. Тому що тут уже не тільки Верховна Рада України виступає як суб'єкт процедури, але також Президент, який повинен призначити всеукраїнський референдум. А ці питання вже не можуть бути врегульовані в парламентському регламенті, якою б юридичною силою він не був би наділений. Закон же «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 03.07.1991 р. морально застарів, суперечить Конституції України і характеризується істотними прогалинами. Так, необхідність призначення конституційного референдуму Президентом, як того вимагає Конституція, у Законі навіть не позначена (згідно зі ст. 12 Закону всеукраїнський референдум призначається тільки Верховною Радою України), не зрозуміло також, у які строки Президент повинен видати відповідний Указ, у які строки конституційний референдум повинен бути проведений, що слід розуміти під таким формулюванням, як «прийняття на референдумі рішень, які визначають основний зміст Конституції України» (ст. 3 цього Закону) та ін. Тому, напевно, є раціональне зерно в ідеї В. Б. Ісакова про розробку окремого Закону «Про порядок прийняття і набрання чинності змінами до Конституції» [95, с. 419], у якому можна було б комплексно врегулювати зазначені процедури, передбачені як ст. 155, так і ст. 156 Конституції України.
Резюмуючи, слід відмітити, що на сьогодні, в сучасних політико-правових умовах України, найбільш доцільними і легальними виявляються ті процедури внесення змін до Конституції, які прямо передбачені у розділі XIII Основного закону. Але ці процедури ще потребують свого нормативного забезпечення, адже норми Регламенту Верховної Ради України не мають належної юридичної сили і не можуть застосовуватися до змін, передбачених розділами I, III, ХIII Конституції. У той самий час юридична наука повинна зосередити свою увагу на вивченні інших, менш досліджених процедурах конституційного реформування (особливо, на ідеї Конституційної асамблеї або зборів), що можуть бути запроваджені в українську конституційну практику вже в недалекому майбутньому.
Висновки
Информация о работе Контрольна робота з «Конституційне право України»