Підсудність справ з іноземним елементом

Територіальна підсудність  справ про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим, якщо заявник проживає за кордоном, на думку Л. Лунца і Н. Маришевої, може бути визначена виходячи з місця проживання особи, яка представляє заявника, або останнього відомого місця проживання зниклого²². Навряд чи можна погодитися з першим наведеним критерієм визначення міжнародної підсудності. Справа в тому, що представник заявника взагалі може проживати в третій країні. І слід зауважити, що ні доктрина міжнародного цивільного процесу, ні внутрішнє законодавство, ні міжнародні договори навіть не згадують про такий критерій, як місце проживання представника заявника. Тому для розмежування міжнародної підсудності у справі про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим найбільш придатним буде критерій громадянства або іноді останнє відоме місце проживання особи, щодо якої ставиться питання про встановлення того чи іншого юридичного стану²³.

Саме критерій громадянства особи, щодо якої ставиться питання про визнання її безвісно відсутньою або оголошення померлою, застосовується для розмежування компетенції по цих категоріях справ практично усіма міжнародними договорами про правову допомогу. Це ж правило у відповідності з договорами поширюється і на справи про встановлення факту смерті.

По інших справах  про встановлення фактів, що мають  юридичне значення (ст. 256 ЦПК), для визначення міжнародної підсудності може бути застосований такий критерій, як місце виникнення факту, що підлягає встановленню, оскільки критерій «місце проживання громадянина», прийнятий для визначення внутрішньої територіальної підсудності, навряд чи підійде в справах за участю іноземного елемента²⁴. В цьому випадку, якщо юридичний факт мав місце в Україні, він може бути встановлений судом України і в тому разі, коли заявник проживає за кордоном.

Оскільки міжнародні договори про правову допомогу взагалі  не містять статей, присвячених встановленню фактів, що мають юридичне значення (за винятком встановлення факту смерті), та встановленню неправильності запису в актах громадянського стану, а правила визначення внутрішньої територіальної підсудності по цих та інших названих категоріях справ як окремого, так і позовного провадження непридатні для встановлення виключної міжнародної підсудності, то ЦПК потребує відповідних доповнень.

І все ж таки, незважаючи на те, що питання про підсудність конкретних справ детально і однозначно врегульоване внутрішнім процесуальним законодавством кожної країни, по окремих категоріях цих справ на практиці все ж виникають певні труднощі. Так, офіцер Військово-Морського Флоту Російської Федерації громадянин М., який проходив військову службу на Чорноморському флоті, наказом командуючого Чорноморським флотом був достроково звільнений з військової служби в запас. М. звернувся до військового суду Військово-Морських Сил України зі скаргою на рішення службової особи, в якій просив поновити його на посаді, посилаючись на незаконність наказу про його дострокове звільнення. Військовий суд прийняв скаргу до свого провадження та відмовив у її задовільненні у зв’язку з обґрунтованістю звільнення М. Військова колегія Верховного Суду України, розглядаючи касаційну скаргу М., вказала, що військовий суд Військово-Морських Сил, який входить до системи судів України, постановив рішення у справі, розгляд якої не відноситься до юрисдикції судів України²⁵. На цій підставі військова колегія Верховного Суду України скасувала рішення військового суду Військово-Морських Сил України та закрила провадження у справі згідно з п. 1 ст. 227 ЦПК²⁶.

Необхідно підкреслити, що поняття договірної підсудності в міжнародному цивільному процесі має свої щ особливості. Вона являє собою письмову угоду сторін про вибір місцевого суду своєї держави (хоча за lex fori справа підсудна іноземному суду) або, навпаки, про передачу справи іноземному суду, хоча за законом країни суду вона підсудна місцевому суду. Угоди, які встановлюють підсудність на користь суду своєї країни, називають прерогацією або прерогаційною угодою²⁷ , а угоди на користь іноземного суду — дерогацією або дерогаційною угодою²⁸. Слід зазначити, що пророгаційною угодою не можна змінити виключну або предметну підсудність. А також слід врахувати,що угода сторін про підсудність спору не може змінювати виняткову підсудність²⁹. У зв’язку з цим виникає питання: чи можливо застосування правила про внутрішню договірну підсудність за аналогією для вирішення питання про право сторін шляхом угоди передати розгляд їх цивільно-правового спору іноземному суду? Вважається, що з урахуванням закріпленого у ст. 410 ЦПК принципу lex fori на це питання можна дати позитивну відповідь.

Практичне значення має  питання про підсудність кількох пов’язаних між собою справ і перш за все про підсудність зустрічного позову. Згідно з внутрішнім правилом про підсудність таких справ зустрічний позов незалежно від його підсудності пред’являється в суді за місцем розгляду первісного позову (ч. 2 ст. 131 ЦПК). Думається, що це правило про внутрішню територіальну підсудність повністю застосовується для визначення міжнародної підсудності. Це означає, що коли, наприклад, під час-розгляду судом України позову іноземця, який проживає за кордоном, до відповідача, який проживає в Україні, останнім поданий зустрічний позов, то він має розглядатися судом України. Такий висновок ґрунтується не тільки на внутрішньому законодавстві, а й на нормах міжнародних договорів³⁰. Наприклад, згідно з Конвенцією держав-членів СНД зустрічний позов та вимога заліку, що випливає з того ж правовідношення, що й основний позов, підлягають розгляду судом, який розглядає основний позов (ч. 2 ст. 22).

Таким чином, незважаючи надію принципу lex fori, деякі внутрішні правила розмежування територіальної підсудності все ж таки недоцільно переносити на міжнародну підсудність. Правила визначення міжнародної підсудності цивільних справ судом України мають бути уточнені та конкретизовані щодо кожної категорії справ та міститись у X розділі ЦПК.. Як основний критерій розмежування міжнародної підсудності доцільно вказати місце проживання або місце знаходження відповідача в Україні, а також передбачити конкретні випадки додаткової компетенції судів України з окремих категорій справ та встановити, за можливістю, вичерпний перелік справ, що відносяться до виключної та альтернативної підсудності.

Питання визначення підсудності спорів, що виникають з цивільних та комерційних відносин, обтяжених іноземним елементом, вирішуються (регулюються) як нормами національного (внутрішнього) законодавства України³¹ та інших країн, так і нормами міжнародних договорів, як двосторонніх, так і багатосторонніх, укладених Україною з іншими країнами.

До багатосторонніх договорів, в яких регулюються питання підсудності, і учасницею яких є Україна, можна віднести, багатосторонні міжнародні договори, укладені в рамках СНД³², міжнародні конвенції, що регулюють певні галузі міжнародного співробітництва, такі як Варшавська Конвенція з уніфікації деяких правил, які стосуються міжнародних повітряних перевезень 1929 р., інші конвенції³³.

До двосторонніх міжнародних договорів, в яких вирішуються питання юрисдикції, ми маємо в першу чергу віднести двосторонні договори про правову допомогу в цивільних справах.

Питання міжнародної підсудності в договорах про правову допомогу.

За критерієм наявності, характеру та способів регулювання питань міжнародної підсудності справ з іноземним елементом, всі двосторонні договори про правову допомогу, які є чинними для України, можна поділити на три групи.

До першої групи слід віднести ті договори, які взагалі не містять норм, що регулюють питання міжнародної підсудності. До таких договорів належать договори про правову допомогу в цивільних справах, укладені між Україною з Республікою Болгарія, Угорщиною, Грецією, Ісламською Республікою Іран тощо. До другої групи належать договори, які містять норми щодо міжнародної підсудності, але ці норми згруповані в одній статті такого договору. До договорів, що належать до цієї групи, слід віднести, наприклад, Угоду про правову допомогу в цивільних справах між Україною та Республікою Кіпр³⁴, яка містить окрему ст. 17, в якій врегульовані питання міжнародної підсудності, тобто викладені критерії, за наявності яких суд відповідної договірної держави має право розглядати спір за участю осіб: резидентів держав-учасниць. До третьої групи, до речі, найбільшою за чисельністю, треба віднести договори, в яких норми, що регулюють питання міжнародної підсудності, містяться в різних статтях, присвячених регулюванню окремих правовідносин з іноземним елементом. Таки договори укладені Україною з Чеською Республікою, Латвією, Естонією, Румунією, Кубою, КНДР та іншими країнами. Структура таких договорів наступна: одна або декілька статей присвячені загальним питанням підсудності, наприклад, закріпленню принципу lis alibi pendens, а в статтях договору, які присвячені встановленню права, що має застосовуватися до окремих видів правовідносин, також містяться норми щодо юрисдикції судів країн-учасниць відповідного договору у справах, що можуть виникнути з таких правовідносин.

Правила підсудності, що встановлені договорами про правову допомогу, загальні правила.

До загальних правил, за якими встановлюється підсудність того чи іншого спору, треба віднести наступні: по-перше, обумовленість підсудності місцем знаходження відповідача — місцем проживання фізичної особи-відповідача та місцем знаходження органу управління, представництва чи філії юридичної особи - відповідача. Це загальне правило визначення підсудності застосовується у всіх випадках, якщо інше правило не встановлено іншими статтями відповідного договору.

По-друге, визначення підсудності  на підставі письмової угоди між  сторонами спірних відносин. Стосовно цього правила деякими договорами встановлюється застереження, згідно з яким в разі оспорювання з боку відповідача юрисдикції, обраної сторонами в угоді між собою, до початку розгляду справи, суд зобов’язаний припинити провадження у справі. Це застереження свідчить про те, що правило визначення підсудності за угодою сторін, закріплює (а) припустимість договірної підсудності; (в) визначення її виключного характеру щодо інших правил встановлення або визначення підсудності та (с) переважного права відмови від виконання цієї угоди з боку відповідача над обов’язковою силою цієї угоди.

По-третє, правило lis alibi pendens, згідно з яким в разі порушення в суді однієї договірної держави справи між тими ж сторонами, з того ж самого предмета та з тих самих підстав, суд іншої договірної держави, в разі звернення до нього, має припинити провадження у справі. Принцип або правило lisa libi pendens є загальновизнаним правилом, що застосовується судами різних країн при вирішенні питання наявності у них юрисдикції щодо певного спору. Це правило закріплюється не лише в міжнародних договорах, а й в національному законодавстві багатьох країн. Визнаючи правило lis alibi pendens як одне з фундаментальних при визначенні підсудності, різні договори про правову допомогу по-різному формулюють процесуальні наслідки його застосування. Наприклад, п. 4 ст. 20 Договору між Україною та Латвійською Республікою вказує, що «у випадку порушення провадження у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і на тих же підставах у судах обох Договірних Сторін, компетентних відповідно до даного Договору, суд, який порушив справу пізніше, припиняє провадження»³⁵, а п. 2 ст. 21 Договору між Україною та Чеською Республікою «якщо одну і ту ж справу (між тими самими учасниками, з одного і того ж предмета, з тих самих підстав) було порушено в органах юстиції обох Договірних Сторін, компетенцію котрих встановлює цей Договір, орган юстиції, який порушив справу пізніше, залишає її без розгляду»³⁶ і п. 2 ст. 21 Договору між Україною та Румунією вказує, що «якщо порушено справу з того самого предмета і з тих самих підстав між тими самими сторонами у двох судах, при цьому кожен перебуває на території другої Договірної Сторони, причому справу порушено відповідно до положень цього Договору, то суд, що порушив справу пізніше, закриває справу після отримання підтвердження того, що суд, який порушив справу раніше, оголосив свою компетенцію»³⁷. Кожен за наведених договорів передбачає різні процесуальні наслідки застосування правила lis alibi pendens. В таких обставинах говорити про впровадження уніфікованого (єдиного) підходу в застосуванні цього правила в договорах про правову допомогу, укладених Україною, не можна. До речі, норми нашого національного законодавства про міжнародне приватне право, що регулює питання підсудності справ з іноземним елементом, встановлює взагалі інші правові наслідки застосування правила lis alibi pendens - «суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонам, про той самий предмет і з тих самих підстав»³⁸. Все це свідчить про відсутність єдиного підходу у встановленні наслідків застосування правила lis alibi pendens, які б забезпечували і уникнення конфлікту юрисдикцій та конфлікту судових рішень (саме в цьому мета існування цього правила) і належний форум для вирішення спору, що виник. Норми, які регулюють правило lis alibi pendens у міжнародних договорах та національному законодавстві України, потребують доопрацювання та уніфікації для досягнення вказаної мети.

Спеціальні правила визначення підсудності.

Правило громадянства. Це правило застосовується в багатьох видах справ, таких як справи щодо визнання осіб недієздатними або обмежено дієздатними, визнання їх безвісно відсутніми або оголошення померлими. Це справи, які стосуються особистого статусу фізичних осіб. Також це правило застосовується у справах про розірвання шлюбу та роздільне проживання подружжя, якщо вони обидва мають громадянство однієї договірної держави, в справах про встановлення батьківства, до усиновлення, скасування та визнання всиновлення недійсним (сімейні справи), успадкування рухомого майна (спадкові справи) тощо.

Правило місця знаходження  речі. Це правило застосовується при визначенні підсудності спорів щодо права власності на нерухоме майно, у справах про успадкування нерухомого майна та справах, що виникають з договірних відносин, якщо спір стосується нерухомого майна. Як видно, це правило застосовується до спірних відносин різного виду: майнових, договірних, спадкових, але предметом спору чи об’єктом спірних правовідносин є нерухома річ.

Правило місця  вчинення події. Це правило застосовується переважно у справах про відшкодування шкоди, що виникла не з договірних відносин. Це правило закріплюється у ст. 35 Договору між Україною та Республікою Польща³⁹, ст. 49 Договору між Україною та Чеською Республікою⁴⁰ та ст. 29 Договору між Україною та Туреччиною⁴¹.

Правило зв’язку  з правом, що має застосовуватися  до спірних правовідносин. Це дуже розповсюджений підхід у встановленні підсудності, який застосовується в багатьох договорах про правову допомогу. Договір між Україною та Чеською Республікою, наприклад, передбачає, що «при розгляді справ про відшкодування шкоди компетентними є органи юстиції тієї Договірної Сторони, законодавство якої застосовуватиметься відповідно до п. 1 цієї статті»⁴², тобто законодавство країни, на території якої сталося подія, що стала підставою для відшкодування шкоди. Це правило застосовується в різних за видом правовідносинах і слугує, на наш погляд, (а) полегшенню процедури визначення юрисдикції не за допомогою традиційних прив’язок чи правил, а за допомогою прив’язки до права, що має застосовуватися до спірних правовідносин і яке, в свою чергу, визначається за допомогою певних прив’язок, (б) для забезпечення поєднання таких інститутів як юрисдикція та право, що підлягає застосуванню. Наприклад, п. 1 ст. 50 Договору між Україною та Чеською Республікою вказує, що «право власності на нерухоме майно регулюється законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно», а п. 3 цієї статті вказує, що «при розгляді справ стосовно визначення права власності на майно, зазначене у пункті 1 цієї статті, компетентним є суди тієї Договірної Сторони, законодавство якої застосовуватиметься»⁴³.