Підсудність справ з іноземним елементом

Іноді в договорах  застосовується також, умовно кажучи, зворотна прив’язка. Пункт 1 ст. 27 Договору між Україною та Чеською Республікою вказує, що «для визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою компетентним є орган юстиції тієї Договірної Сторони, громадянином якої ця особа була», а п. 3 цієї статті встановлює, що «при розгляді питань, згадуваних у пунктах 1 та 2 цієї статті, органи юстиції застосовують законодавство своєї країни»⁴⁴. Тим самим спочатку вирішується питання підсудності певної категорії спорів, а вже згодом встановлюється, що визначені в такій спосіб суди мають застосовувати законодавство власної країни.

Незважаючи на те, що вказане  правило не можна розглядати як самостійне, бо воно використовує прив’язку опосередковано за допомогою прив’язки, якою визначається застосовне матеріальне право, застосування цього правила в міжнародних договорах, на нашу думку, є дуже корисним та перспективним з наступних міркувань. По-перше, з технічної точки зору це полегшує складання відповідних договірних норм, дозволяє не обтяжувати договори додатковими положеннями; по-друге, як вже було вказано, поєднує два важливих інститути: юрисдикція судів, що мають право розглядати спір та право, що має цими судами застосовуватися. В разі застосування таких прив’язок і суди, і застосовне право належать одній країні, що створює найбільш сприятливі умови розгляду та вирішення справ, бо суди звичайно краще обізнані у праві власної держави, ніж в іноземному праві.

Альтернативна підсудність. Це правило теж застосовується в різних видах спірних правовідносин, що є предметом регулювання договорами про правову допомогу. Згідно з цим правилом позивачеві надається право вибору: до судових органів якої з держав-учасниць договору він звертатися за захистом своїх порушених прав та інтересів. Прикладом такого виду підсудності може бути п. 5 ст. 48 Договору між Україною та Чеською Республікою, яка встановлює, що справи з вирішення спорів, що виникають з договірних відносин, компетентний вирішувати орган юстиції тієї Договірної Сторони, на території якої має місце проживання, перебування чи знаходження відповідач або знаходиться спірне нерухоме майно⁴⁵. На практиці відбувається так: якщо місцезнаходження відповідача та місцезнаходження нерухомої речі співпадають (знаходяться в одній державі), то альтернативи не виникає, а якщо ні - то така альтернатива виникає, якою позивач може скористатися на свій розсуд. Правило альтернативної підсудності закріплено також у ст. 33 Договору між Україною та Румунією, яка вказує, що «компетентна установа, на території якої мав місце факт, будь-яка інша обставина, що стала підставою для відшкодування шкоди. У рівній мірі компетентною є установа юстиції , на території якої проживає відповідач»⁴⁶.

При встановлені альтернативи для визначення підсудності «на  вибір позивачеві» надається два правила встановлення підсудності: основне - це місце знаходження відповідача та одне зі спеціальних правил - це, наприклад, правило місця знаходження речі чи місця вчинення події. Альтернативна підсудність в договорах про правову допомогу в цивільних справах, укладених Україною, має дуже обмежене коло застосування.

В цілому, якщо проаналізувати зміст статей договорів про правову  допомогу, присвячених питанням юрисдикції та питанням вибору права, що має застосовуватися (вирішення колізійного питання), можна дійти висновку, що упорядники цих договорів виходили з наступного. Для більшості правовідносин, на які розповсюджує дію договір про правову допомогу, встановити зв’язок: компетентний суд та право, що підлягає застосуванню, мають належати до однієї держави. Технічне втілення в життя цього загального правила здійснюється за допомогою

(а) прив’язок юрисдикції до тих самих прив’язок, за допомогою яких встановлюється застосовне право,

(б) прив’язки юрисдикції  до права, що має застосовуватися до спірних правовідносин,

(в) прив’язки права,  що має застосовуватися до спірних правовідносин, до юрисдикції у цих спорах.

З цього загального правила є декілька винятків і стосуються вони правил визначення підсудності у справах, щодо виникають з договірних зобов’язань та зобов’язань про відшкодування шкоди, тобто в тих відносинах, які передбачають або договірну, або альтернативну підсудність.

Аналізуючи та досліджуючи  такий аспект, як підсудность судам України справ за участі іноземних юридичних осіб чи їх представництв в Україні, окрему увагу слід  приділити процесуальній правосуб’єктності іноземних юридичних осіб та представництв нерезидентів, і дослідити розбіжності процесуального законодавства України та Закону України «Про міжнародне приватне право» у питаннях підсудності.

Що стосується правових питань, які пов’язані із статусом іноземних юридичних осіб та їх постійних представництв в Україні, то слід відзначити що їм присвячено чимало публікацій. Однак по великому рахунку їх автори здебільшого приділяють увагу на проблемах реєстрації та оподаткування постійних представництв нерезидентів. На нашу думку, не менш проблемним та актуальним залишається і є, питання пов’язане з процесуальною правосуб’єктністю іноземних юридичних осіб, постійних представництв нерезидентів та підсудність судам України справ за їхньої участі. Актуальність цього питання зумовлена, насамперед, ухваленням та набуттям чинності Цивільного процесуального кодексу України, Закону України «Про міжнародне приватне право».

Процесуальна правосуб’єктність  іноземних юридичних осіб та представництв нерезидентів, або хто може бути учасником процесу.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про міжнародне приватне право», цей закон застосовується до питань визначення процесуальної правоздатності та дієздатності іноземних юридичних осіб. Відповідно до ст. 73 цього закону, іноземні юридичні особи мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. А стаття 74 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає, що процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України.

Здебільшого іноземні юридичні особи здійснюють свою господарську діяльність в Україні через постійні представництва. Для повного розуміння особливостей процесуального статусу іноземних юридичних осіб та їх постійних представництв необхідно звернутися до визначення представництв узагалі.

Чинне законодавство  України дає кілька визначень представництв нерезидентів в Україні. Такі визначення містяться, наприклад, в Митному кодексі України, в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.91 р. № 959-XII тощо. Як загальне, можна використати визначення представництв юридичної особи, яке міститься в Цивільному кодексі України. Відповідно до ч. 2 ст. 95 ЦК України, представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Відповідно до ч. 3 ст. 95 ЦК України представництва не є юридичними особами. Відповідно до ч. 4 ст. 95 ЦК України керівники представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру. В п. 14 Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом МЗЕЗторгу України від 18.01.96 р. № 30 також наголошується, що представництво суб’єкта господарської діяльності не є юридичною особою.

Із наведених норм можна зробити такі висновки:

• представництва нерезидентів не мають прав юридичної особи;
• місцезнаходження представництва не можна вважати місцезнаходженням юридичної особи (випливає з ст. 93 та ч. 2 ст. 95 ЦК України);
• керівники представництв діють на підставі довіреності (яка повинна бути належним чином посвідчена);
• відомості про представництва, їхніх керівників, види діяльності та інша інформація вносяться до ЄДРПОУ.

Відповідно до ст. 80 ЦК України, юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Тобто відсутність прав юридичної особи у представництва означає відсутність здатності бути позивачем та відповідачем у суді.

Отже, представництва іноземних  юридичних осіб не можуть бути позивачами та відповідачами у суді. Стороною у справі завжди повинна виступати сама іноземна юридична особа, яка бере участь у справі через представництво в Україні. Такий висновок не завжди знаходить своє відображення у судовій практиці. Наприклад, нерідко можна зустріти ухвали про відкриття провадження у справах, де відповідачем зазначається саме представництво нерезидента, а не юридична особа, яку воно представляє в Україні.

Відповідно до частини 2 статті 74 Закону України «Про міжнародне приватне право», на вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений належним чином документ, що є доказом правосуб’єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо). Таким чином, з огляду на все вищевказане, представництво нерезидента повинне надати до українського суду (у разі участі у справі) наступні документи:

• довідку на підтвердження відомостей про представництво, внесених до ЄДРПОУ (така довідка підтвердить відсутність прав юридичної особи в представництва, прізвище, ім’я, по-батькові керівника представництва, види діяльності представництва, місцезнаходження представництва);
• належним чином оформлену довіреність керівника представництва (відповідним чином легалізовану);
• документ, що є доказом правосуб’єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо), оскільки саме юридична особа є стороною у справі, в інтересах якої діє представництво в Україні.

Розглянемо детальніше процесуальну правосуб’єктність іноземних юридичних осіб та їх представництв відповідно до процесуальних норм цивільного процесу.

Цивільний процес

Відповідно до ч. 1 ст. 410 ЦПК України, іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі — іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті, іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, обов’язковість виконання яких визначена Верховною Радою України. Тобто іноземні особи мають цивільну процесуальну правосуб’єктність нарівні з фізичними та юридичними особами України.

Однак слід пам’ятати, що згідно з ст. 28 ЦПК України здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільну процесуальну правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи, а, згідно зі ст. 29 ЦПК України, здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (цивільну процесуальну дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи. Тобто із вищезгаданих статей ЦПК України випливає однозначний висновок, що представництва, в тому числі й представництва нерезидентів в Україні не мають цивільно-процесуальної правосуб ’єктності.

Варто окремо звернути увагу  на деякі правові норми, які дають  підстави деяким правникам вважати, що, все-таки, представництва можуть виступати стороною в цивільній справі. Зокрема, це ч. 8 ст. 74 та ч. 7 ст. 110 ЦПК України. Відповідно до ч. 7 ст. 110 ЦПК України позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням. А відповідно до ч. 8 ст. 74 ЦПК України судова повістка юридичній особі направляється за її місцезнаходженням або за місцезнаходженням її представництва, філії, якщо позов виник у зв’язку з їхньою діяльністю. Наведені статті вказують лише на те, що позови можуть пред’являтись, а судові повістки надсилатись за місцезнаходженням представництв. А стороною у справі все одно виступатиме юридична особа, навіть у випадку, коли позов, як зазначено у ч. 7 ст. 110 ЦПК України, виник із діяльності представництва юридичної особи, оскільки, як зазначалося вище, лише фізичні та юридичні особи мають право бути позивачем та відповідачем у суді.

Випадки підсудності  судам України справ з іноземним  елементом.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про міжнародне приватне право», цей закон застосовується до питань визначення підсудності судам України справ з іноземним елементом. Устатті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» подається визначення поняття «іноземний елемент» як ознаки, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим законом, та виявляється в одній або кількох із таких форм:

• хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;
• об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
• юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави.

Таким чином, якщо у справі є хоч один із трьох вищезазначених «іноземних елементів», слід застосовувати  норми Закону України «Про міжнародне приватне право» щодо визначення підсудності. Стаття 76 цього закону встановлює перелік випадків, у яких суди України вправі приймати до свого провадження і розглядати справи з іноземним елементом (тут і далі наводяться тільки ті випадки, які можуть стосуватись іноземних юридичних осіб):