Походження, сутність, принципи та функції права

Тема 7.  Походження, сутність, принципи та функції права

           

  План 

 

 

 

 

1. Загальна характеристика теорій виникнення права.
2. Поняття та ознаки права.
3. Сутність права.
4. Поняття та класифікація принципів права.
5. Поняття та класифікація функцій права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Загальна  характеристика теорій виникнення  права

 

Право виникає  разом з державою як ефективний регулятор суспільних відносин, за допомогою якого держава здійснює соціальне управління всіма сферами життєдіяльності суспільства.

З виникненням держави з’являються спеціальні органи і посадові особи, які починають розглядати факти порушень норм і застосовувати санкції до порушників. Згодом ці органи набувають ознак судової влади, а їх посадові особи починають здійснювати свої функції на постійній основі. Держава через ці органи санкціонує звичаї і норми первісного суспільства та в процесі судової практики започатковує нові.

З часом зазначені  звичаї й прецедентні правила  починають викладатись у письмовій  формі і застосовуватись при  розгляді подібних порушень. Тобто запис звичаїв і судової практики згодом набуває ознак законів, в яких закріплювалась воля суспільства, а пізніше – й воля правлячої верхівки, що забезпечувалась силою державного примусу. Серед перших писаних законів слід назвати закони Солона (640-635 – бл. 559 до н. е.) в Афінах, договори київських князів Олега (907 і 911 рр.) та Ігоря (945 р.) з греками, «Руську Правду» (норми якої датуються до ХІ – початку ХІІІ ст.) тощо.

Проте в правовій науці  існує кілька теорій, які обґрунтовують різні версії походження права. Зокрема, теологічна теорія, базуючись на вірувальному компоненті свідомості людини, пояснює, що витоками права є воля Бога, а метою права – боротьба зі злом і утвердження на землі добра і справедливості. Позитивне (писане, встановлене волею людей) право розглядається як продовження волі Бога і є беззаперечним до виконання. Ця теорія виникла задовго до нашої ери, дістала обґрунтування в працях захисників християнства в епоху середньовіччя (Ф. Аквінський) та подальший розвиток у західноєвропейських течіях неотомізму в ХІХ-ХХ століттях.

Найпоширенішою свого  часу була теорія природного права, яка в інтерпретованому вигляді набула популярності в ХХ столітті. Прихильники цієї теорії (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Д. Локк, а також С. Оріховський-Роксолан, Ф. В. Тарановський та ін.) вважали, що позитивне право бере свій початок з вічних законів природи, з природи самої людини. Природні закони виникають та існують самостійно. Людина в процесі життєдіяльності пізнає їх суть і втілює їх у позитивному праві. Водночас природне право розглядається як критерій позитивного, волевстановленого права.

В XVIII-XIX століттях у Німеччині була сформована історична школа права, представники якої Г. Гуго (1764-1844 рр.), Ф. Савіньї (1779-1861 рр.) та Г. Пухта (1798-1846 рр.) розробили теорію, що стверджувала: право зароджується і розвивається історично, випливає із свідомості народу, нації. Схожою до неї виявилась психологічна теорія права (Л. Й. Петражицький (1867-1931 рр.)), яка пояснювала походження права особливостями психіки людей, їх переживаннями та емоціями.

Марксистська  теорія права (К.Маркс, Ф.Енгельс) причинами виникнення права вважала економічні відносини суспільства, а його суттю зведену в закон волю пануючого класу. Матеріалістична теорія обмежує життя права, як і держави, історичними рамками класового суспільства. Вона вважає право історично тимчасовим явищем, яке необхідно суспільству лише на певному етапі його розвитку. Із зникненням класів воно повністю втратить свою соціальну цінність. Ця теорія стверджує, що право – це явище, яке є похідним від держави, повною мірою визначається її волею.

 

2. Поняття та ознаки  права

 

Право – це система загальнообов’язкових правил поведінки, які формулюються або санкціонуються державою, мають формально визначений характер і забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

 

Ознаки права:

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб’єктивні права, яким відповідають обов’язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських взаємовідносинах, свободу  індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів «користування свободою». Це – рівність у свободі.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості – право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволи, загальні заборони, загальні зобов’язання), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

3. Формальна визначеність (позитивність) права означає однозначну сформульованість його приписів (норм) у нормативно-правових актах (законах, постановах тощо) – офіційних письмових документах, що видаються від імені держави. Вона відображує притаманну праву властивість точного і повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, за наявності яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що має бути здійсненим за даних умов (диспозиція); можливих заходів державного впливу в разі невиконання вимог норм права (санкція).

4. Формулювання права державою означає те, що держава у новому праві формулює нове правило поведінки, що до цього часу не існувало у суспільстві.

5. Системність права означає, що його приписи не відокремлені один від одного, а взаємопов’язані, і у своїй сукупності утворюють чітку ієрархічну структуру.

6. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

7. Загальнообов’язковість права означає необхідність безумовного виконання його приписів усіма суб’єктами, які підпадають під юрисдикцію держави, незалежно від їх бажання.

8. Санкціонування права державою означає, що держава запозичує правило поведінки, яке вже існує в межах інших соціальних норм (у звичаї, у нормі моралі тощо) і, формально закріплюючи його у нормативно-правовому акті, надає йому  властивостей норми права.

9. Можливість застосування державного примусу означає, що поведінка, яка не відповідає приписам права, є карною, тобто такою, що дає підставу для притягнення суб’єкта, який її вчинив, до юридичної відповідальності.

 

3. Сутність  права

 

Сутність права  – внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальосоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються  два аспекти, які виражають його сутність:

• цілісно-нормативний;
• регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної  точки зору право є мірою свободи, рівності та справедливості (правомірним  порядком), то з регулятивної точки  зору – спрямовано на впорядкування  суспільних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для поміщика, іншою – для кріпака (несвобода, відсутність рівності – формальної і фактичної, тобто несправедливість).

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було сутність права  залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

Таким чином, право є соціальним явищем, нормативною системою суспільства. Наділяючи учасників суспільних відносин правами та обов’язками, право переводить їх у форму правових відносин, впорядковує стосунки суб’єктів цих відносин. Обмежуючи певним чином свободу окремих учасників суспільних відносин свободою інших та узгоджуючи індивідуальні і загальні інтереси, право забезпечує цілісність і стабільність суспільства, перебуває у постійному взаємозв’язку з державою. З одного боку, право визначає правове поле функціонування держави у суспільстві, юридичний статус її органів, з іншого – держава бере безпосередню участь у реалізації права.

У міру розвитку суспільства соціальна роль права постійно зростає. Особливого значення воно набуває в перехідних суспільствах, коли відбувається формування основ громадянського суспільства, демократичної, правової і соціальної державності, що є характерним для сьогоднішньої України. Право за цих умов, нормативно закріплюючи та охоплюючи соціально значиму діяльність суб’єктів суспільних відносин, постає як норма свободи, створює умови для свободної діяльності людей, гарантує і забезпечує їх політичні, економічні та соціальні права.

Наповнюючись гуманістичним  змістом, право зв’язує державу, чіткіше визначає межі її впливу на життя людини. Функціями права в цей період стає передусім створення основ вільної економічної діяльності людини для досягнення відповідного рівня добробуту, забезпечення її особистої й майнової безпеки, компромісу і злагоди у суспільстві. Функцією права є також забезпечення всебічної участі людини в суспільному житті, права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для впливу на рішення владних органів держави, здійснення соціального контролю, захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Крім того, право закріплює  умови свободної діяльності людини в сфері сім’ї, побуту і культури.

 

4. Поняття та класифікація принципів права

 

Принципи  права – це головні вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права. Вони акумулюють у собі найхарактерніші риси права, визначають його юридичну природу. Принципи права створюють підвалини діяльності правової держави, усіх органів державної влади. Керуючись ними, держава забезпечує соціально-економічні, політичні та особисті права і свободи своїх громадян, гарантує виконання ними юридичних обов’язків.

Залежно від того, в  якій сфері правового впливу діють  принципи права, вони поділяються на три групи: загальні, міжгалузеві  та галузеві.

1. Загальні принципи – основні засади, які визначають найбільш суттєві риси права у цілому, його зміст та особливості як регулятора всієї сукупності суспільних відносин. Вони поширюються на всі правові норми і з однаковою силою діють в усіх галузях права незалежно від характеру та специфіки суспільних відносин, що ними регулюються.

До загальних  принципів права відносять:

• принцип гуманізму – домінування у формуванні та функціонуванні правової системи невід’ємних природних прав і свобод людини;
• принцип рівноправності (рівність всіх перед законом) – усі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної та іншої належності, посадового стану мають рівні загально громадські права і обов’язки, несуть рівну відповідальність перед законом;
• принцип демократизму – право, законодавство адекватно відображують волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії;
• принцип законності – здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадського суспільства, громадян на основі й у відповідності з нормами права, природними правами та обов’язками людини;
• принцип взаємної відповідальності держави та особи – не тільки особа відповідальна перед державою, а й держава – перед особою. Вони пов’язані взаємними права та обов’язками.

2. Міжгалузеві правові принципи – ті керівні засади, які виражають особливості декількох споріднених галузей права (наприклад, кримінально-процесуального та цивільно-процесуального). Такими принципами можуть бути, наприклад, колегіальність під час розгляду кримінальних та цивільних справ, гласність судового розгляду.