Колективні трудові відносини як складова структури трудового права

Метою колективного договору є поліпшення господарської  діяльності підприємства, підвищення його рентабельності і  якості продукції, що випускається, забезпечення трудящим  можливості брати участь в управлінні виробництвом, удосконалення винагороди за працю, підняття рівня охорони праці,  матеріально-побутового та культурного обслуговування працюючих.

Забороняється включати до колективного договору умови,  що погіршують порівняно з чинним законодавством становище  працівників.

Зміст колективного договору і його сторони значною мірою  залежать від форми власності на засоби виробництва. Якщо  власність державна, колективний договір укладається на основі Генеральної і галузевих угод. Партнерами по переговорному  процесу виступають уповноважена державним органом службова особа, з однієї сторони, і профспілковий комітет як представник трудового колективу – з другої. Вважається, що норми соціального захисту найманих працівників з питань оплати  праці, режиму роботи і відпочинку та з інших питань, зафіксовані в колективному договорі, повинні бути вищі за ступенем  захисту у порівнянні з Генеральною та галузевими угодами.

В укладенні колективного договору не менше працівників  повинен бути зацікавлений власник або уповноважена ним  особа.

Колективний договір встановлює  локальні норми в сфері праці і соціального розвитку. Тому існує  безпосередній зв'язок між стимулами праці і соціальними резервами виробництва. Чим оптимальнішими будуть локальні  правові норми, тим більшою мірою колективний договір сприятиме ефективному господарюванню, стимулюватиме виробництво. Проявляючи турботу про себе, працівники тим самим  роблять значний внесок у розвиток виробництва, підвищення  його ефективності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

б.   Поняття колективних угод та їх види

Законодавець розрізняє понятгя колективного договору і  угоди, хоча по суті колективний договір є різновидом колективної угоди, яка укладається на виробничому рівні. Але, незважаючи на спільні риси колективної угоди і договору, таке  розмежування викликано наявністю між ними відмінностей і  особливостей. Основною відмінністю є те, що колективна угода має специфічну сферу укладення. Відповідно до ст. 2 названого Закону України колективна угода укладається на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі.

Угоди визначаються як “дії громадян і юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків” (ст. 41 ЦК).

Оскільки колективний договір виражає інтереси двох соціальних груп: найманих робітників і роботодавців, його можна розглядати як різновид соціально-партнерської угоди. Існують і інші різновиди соціального партнерства, що знаходяться на більш високому рівні :

• на регіональному чи галузевому рівні - у формі регіональних, галузевих тарифних чи інших соціально-економічних угод;
• на загальнодержавному рівні - у формі генеральних угод.

За кількістю учасників угоди можуть бути тристоронніми і двосторонніми. У тристоронніх угодах представники виконавчого органа влади можуть виступати не тільки як посередники між працівниками і роботодавцями, але і можуть брати від імені виконавчого органа влади певні зобов'язання.

Основою цивілізованих відносин профспілок з державою є укладення колективних угод, поняття якої виникло з прийняттям Закону “Про колективні договори і угоди”. До цього існували тарифні угоди на міжгалузевому, територіальному та виробничому рівнях. Колективний договір по суті є різновидом колективної угоди, яка укладається на виробничому рівні. Між ними є спільні риси і відмінні. Основною відмінністю є те, що колективна угода має специфічну сферу укладення. Відповідно до ст.2 Закону України “Про колективні договори і угоди” колективна угода укладається на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі.

 Генеральна угода, галузеві  і регіональні угоди.

За сферою регульованих відносин і рівнем їх укладення угоди можуть бути трьох видів: генеральні, галузеві і регіональні. У федераціях існують ще і республіканські угоди. Кожний з цих рівнів має своїх конкретних учасників, регулює відносини лише своєї сфери дії (територія, галузь) і установлює визначені законом умови.

• Угода на національному рівні є генеральною, установлює загальні принципи погодженого проведення соціально-економічної політики на всій території країни. Сторонами Генеральної угоди виступають професійні спілки та власники. Інтереси власника представляє в Україні при укладенні Генеральної угоди Кабінет Міністрів України. Генеральна угода вперше була укладена в 1993 р.
• Угода на галузевому чи професійному рівні укладається відповідною радою галузевої профспілки з галузевим об'єднанням роботодавців (міністерством) і Міністерством праці.
• Угоди на територіальному, регіональному рівні укладаються між відповідними профспілками, роботодавцями й органами виконавчої влади даного регіону, території. [1, c. 262]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Соціальне партнерство

Соціальне партнерство – це спосіб досягнення громадської злагоди в суспільстві шляхом узгодження соціально-економічних інтересів органів влади, роботодавців та профспілок.

 

Система соціального партнерства як практика та цілісна ідеологія що склалася, ствердилася лише в другій половині XX століття в розвинених капіталістичних країнах у зв'язку з розвитком профспілкового руху.

Зі зміцненням профспілкового руху стали виникати і об'єднання роботодавців. Але про соціальне партнерство ще навіть не йшлося. Від початку минулого століття знадобилося приблизно 50 років, щоби до теорії і практики регулювання соціально-трудових відносин між найманими робітниками та роботодавцями міцно ввійшло поняття "соціальне партнерство".

Колективно-договірне регулювання дозволяє на основі компромісу погоджувати інтереси найманих робітників, роботодавців та держави і є важливим доповненням ринкового механізму регулювання соціально-трудових відносин, що носить назву "соціальне партнерство". Існує ще три визначення суті цього поняття.

Перше. Соціальне партнерство — це є система взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями, що приходить на зміну класовій боротьбі. Згідно з цим в теперішній час в країнах з розвиненою системою ринкових відносин з'являється можливість відійти від класових протиріч. Класовий конфлікт перетворюється на конфлікт між організаціями, що представляють різні інтереси у суспільстві, які можна загасити шляхом переговорів та досягнення компромісів.

Друге. Соціальне партнерство — це є спосіб узгодження протилежних інтересів, метод вирішення соціально-економічних проблем і регулювання протиріч між класом найманих робітників та класом власників. Але незважаючи на зміни, що відбулися в економічній та соціальній сферах сучасного західного суспільства, класові розбіжності та протиріччя інтересів найманих робітників та роботодавців зберігаються.

Третє. Соціального партнерства як способу регулювання соціально-трудових відносин не існує, оскільки відсутні об'єктивні умови для його існування. Таку точку зору поділяють ті, хто вважає, що ринковий механізм сам по собі, без втручання держави та будь-яких суб'єктів здатен регулювати всю систему відносин, включаючи і соціально-трудові відносини.

 

Зміни трудових відносин в Україні викликали потребу у прийнятті закону, який би безпосередньо регулював процес проведення переговорів та укладання договорів і домовленостей. Загальні правові та організаційні основи розробки, укладання та виконання договорів і домовленостей, ведення переговорів, що передують укладанню колективних договорів і домовленостей, визначенню взаємних прав, зобов'язань та відповідальності сторін, правові заходи щодо забезпечення виконання зобов'язань, домовленостей, що прийняті сторонами, передбачені Законом України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 р. Закон розроблено з урахуванням відповідних конвенцій та рекомендацій МОП.

Положення Закону поширюються на організації (підприємства, установи) незалежно від форм власності та сфери діяльності. [7, c. 55]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Правовий статус організації підприємств

 

Становлення соціального партнерства в Україні, розвиток колективно-договірного регулювання, вирішення колективних трудових спорів пов'язані з появою нових суб'єктів трудового права - організацій роботодавців та їхніх об'єднань. Наймані працівники через профспілки, їхні об'єднання та роботодавці через свої представницькі органі, які трактуються Міжнародною Організацією Праці як "профспілки підприємців", виступають активними учасниками соціального партнерства на різних рівнях. Організації роботодавців та їхні об'єднання поряд з профспілками працівників є суб'єктами колективних відносин. Вони представляють та захищають інтереси роботодавців на загальнодержавному рівні, на галузевому та територіальному рівнях. Вирішуючи широкий спектр соціально-економічних питань, організації роботодавців та їхні об'єднання є суб'єктами не лише трудових, а й цивільних, підприємницьких, господарських, фінансових та інших правовідносин. Отже, необхідно чітко визначити їхню роль у соціально-трудовій сфері, основні цілі, порядок створення, форми та напрямки діяльності, принципи взаємодії з органами державної влади та місцевого самоврядування, профспілками, їхніми °б єднаннями, іншими об'єднаннями громадян. [2, с. 45]

Організації роботодавців створюються і діють за територіальною або галузевою ознакою і мають статус місцевих, обласних, республіканських Автономної Республіки Крим, міжнародних.

Об'єднання організацій роботодавців створюються і діють за територіальною або галузевою ознакою і мають статус місцевих, обласних, республіканських, всеукраїнських.

Статус місцевих мають організації роботодавців, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці і які на момент державної реєстрації об'єднують не менше десяти роботодавців цієї адміністративно-територіальної одиниці або двох і більше роботодавців певної галузі в межах цієї адміністративно-територіальної одиниці.

Статус місцевих мають об'єднання організацій роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують дві і більше організації роботодавців відповідної адміністративно-територіальної одиниці або дві і більше організації роботодавців певної галузі відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Статус обласних, Київської та Севастопольської міських мають організації роботодавців, діяльність яких поширюється на територію відповідної області, міст Києва та Севастополя і які на час державної реєстрації об'єднують не менше десяти роботодавців більшості районів і міст обласного підпорядкування цієї області, районів у містах Києві та Севастополі або двох і більше роботодавців певної галузі з тих районів і міст обласного підпорядкування цієї області, районів у містах Києві та Севастополі, де сконцентровані підприємства цієї галузі.[5, c.40]

Статус обласних, Київської та Севастопольської міських мають об'єднання організацій роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують дві і більше обласні організації роботодавців відповідної області, міські у містах Києві та Севастополі або дві і більше обласні організації роботодавців певної галузі відповідної області, міські у містах Києві та Севастополі.

Статус республіканських мають організації роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують не менше десяти роботодавців більшості адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим або двох і більше роботодавців певної галузі з тих адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим, де сконцентровані підприємства цієї галузі.

Статус республіканських мають об'єднання організацій роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують дві і більше республіканські організації роботодавців більшості адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим або дві і більше республіканські організації роботодавців певної галузі більшості з тих адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим, де сконцентровані підприємства цієї галузі.

Статус всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців мають об'єднання, які на час державної реєстрації об'єднують обласні організації роботодавців більшості областей України та Автономної Республіки Крим, обласні організації роботодавців певної галузі тих областей, де сконцентровані підприємства цієї галузі.

З метою координації роботи всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців та представництва інтересів роботодавців у формуванні та реалізації соціально-економічної політики, розвитку соціального партнерства тощо вони можуть утворювати інші об'єднання і делегувати їм відповідні права і обов'язки.

Статус міжнародних мають організації та об'єднання організацій роботодавців, діяльність яких поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

Всеукраїнські об'єднання організацій роботодавців мають право без спеціального дозволу використовувати у своїй назві слово "Україна" та похідні від нього слова. [1, c. 252]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Правовий статус профспілок у сфері трудових відносин

 

Згідно з Конституцією України громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, які об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки створюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права (ст. 36 Конституції України).