Правовое регулюваня зайнятості населення на Україні

 

 

Тема: ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ  ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ НА УКРАЇНІ.

 

 

ЗМІСТ.

 

1.             Вступ.
1. Специфіка ринку зайнятості України.
2. Цілі і задачі політики зайнятості.
2.            Загальна частина.
1. Джерела правових норм про працю та зайнятість населення в Україні.
2. Аналіз закону України “Про зайнятість населення”.
3. Порядок отримання допомоги по безробіттю.
3.            Висновки.

3.1. Перспективні  напрями політики зайнятості.

3.2. Перелік  використаної літератури.

 

 

1. Вступ.

1.1. Специфіка  ринку зайнятості України.

Проблема державного правового регулювання ринку зайнятості актуальна не лише для України. В умовах подальшого розвитку науково-технічного прогресу, всеоб`ємлюючої автоматизації виробництва, її все більш корпоративного або навпаки - локального характеру дістало місце підвищення професійних та особистих вимог до фахівців, тенденції надвиробництва, неможливість швидко знайти підходящу роботу. Всі зазначені явища та інші дедалі більше перетворюються на чинник деградації робочої сили. Але в нашій державі формування ринку праці, яке тики  розпочалося, диктує необхідність розробки політики зайнятості, яка буде враховувати специфіку перехідної економіки, національні особливості та менталітет населення. Це не виключає застосування деяких принципів та методик, які є характерними для стратегій зайнятості в країнах з розвиненим ринковим господарством, але можливо лише при умові їх адаптації до  “українських реалій”. В Україні трудові відносини як контекст політики зайнятості мають специфіку, яка визначається низкою факторів:

• Ринкові відносини в сфері праці знаходяться в процесі становлення.
• Безпосереднім слідством зниження виробництва стає не зростання безробіття, як це відбувається в умовах розвиненого, ефективно функціонуючого ринку праці, а зростання  внутрішньовиробничої  незайнятості. Аналіз роботи підприємств останніх років показує, що приховане безробіття зростає значно більшими темпами ніж відкрите. Різке скорочення виробництва не супроводжується адекватним звільненням робочої сили.
• Інфляція і економічний хаос здійснюють двосторонній вплив на заробітну платню: відбувається подальше зменшення й без того низької реальної заробітної платні, особливо в державному секторі, та зростає відрив розміру винагороди за працю від її результатів, якості та складності. В результаті заробітна платня втрачає належну їй функцію розподілу праці між різними секторами економіки у відповідності з попитом. Це призводить до нарощення диспропорцій між структурами попиту на працю та її пропозиції в професійно-кваліфікаційному, галузевому, територіальному та інших аспектах. Консервації зазначеної диспропорції сприяє штучне підтримання підвищеного попиту на робочу силу.
• У порівнянні із засобами, які мають у своєму розпорядженні центральна та місцева влади у розвитих країнах світу, фінансові, матеріальні та кадрові ресурси, яки мають у своєму розпорядженні відповідні державні органи України, щодо розробки і проведення політики зайнятості, украй обмежені. Тому якісно інше значення набуває правильний вибір пріоритетів.

З урахуванням вищезазначеного  можна сформулювати деякі стратегічні принципи політики зайнятості.

1.2. Цілі і задачі політики зайнятості.

Державна  політика України зайнятості населення  базується  на таких принципах:

забезпечення  рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності,  статі,  віку,  політичних  переконань,  ставлення  до релігії,  в  реалізації  права  на  вільний  вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки  з  урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

сприяння  забезпеченню  ефективної  зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню  нових робочих місць  та  умов  для  розвитку підприємництва;

координації діяльності у сфері зайнятості з  іншими  напрямами економічної  і  соціальної  політики  на основі державної та регіональних програм зайнятості;

співробітництва  професійних  спілок, асоціацій  (спілок) підприємців,  власників  підприємств,  установ,  організацій  або уповноважених ними  органів  у  взаємодії  з  органами  державного управління  в  розробці,  реалізації  та  контролі  за  виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

міжнародного  співробітництва у вирішенні  проблем  зайнятості населення,  включаючи  працю  громадян  України  за  кордоном та іноземних громадян в Україні.

Але політику зайнятості, якою вона повинна бути не можна  зводити лише до допомоги безробітним, що спостерігаються сьогодні в Україні. Теоретичною базою для такого явища напевно є дещо звужене  трактування простору ринку праці як сфери, що охоплює виключно безробітних та вакансії, а не всю сукупність відносин в області зайнятості.

У світовій науці та праві  вже давно сформувалося та знайшло  практичне застосування розуміння  політики зайнятості як інструмента  найбільш повної реалізації та розвитку трудового потенціалу населення. Засоби, які спрямовані на допомогу безробітним, складають органічну частину цього більш загального контексту. Так, документ, що його підготовлено Міжнародним центром економічного розвитку, розташовує в одній низці із скороченням безробіття наступні цілі державної політики зайнятості:

• Більш повне використання недовикористовуваної робочої сили;
• Створення можливостей продуктивної та добре оплачуваної зайнятості;
• Інвестиції до людського капіталу з метою збільшення індивідуальної продуктивності сполученої з адаптацією технологічних процесів до можливостей працівників;
• Стимулювання механізмів адаптації до вимог ринку (і в першу чергу сприяння розвитку виробничої та соціальної інфраструктури).

На сьогодні політика зайнятості в Україні спрямована на допомогу традиційним групам ризику та особам, які знаходяться під загрозою звільнення з промислових підприємств. Питання  ж найбільш цінної з людської точки зору довгочасної економічної віддачі  частини трудового потенціалу залишається невирішеним. Враховуючи вищезазначене, наведу аналіз діючого законодавства України про зайнятість населення та його відповідність сучасним вимогам та природному стану речей.

 

2. Загальна частина.

2.1. Джерела  правових норм про працю та  зайнятість населення в Україні.

Згідно Конституції  України засади регулювання праці і зайнятості населення визначаються виключно законами України. Такими законами є:

• Кодекс законів про працю України.
• Закон України “Про зайнятість населення”.
• Закон України “Про охорону праці”.
• Закон України “Про колективні договори і угоди”.
• Закон України “Про оплату праці”.
• Інші законодавчі акти та міжнародні угоди.

Законодавство  про  зайнятість  поширюється  на  постійно проживаю чих в  Україні  іноземних  громадян  і  осіб  без громадянства, якщо інше не передбачено законодавством  України.

При цьому, згідно статті 8(1) Кодексу законів про працю  України встановлено пріоритет  міжнародної угоди над національним законодавством:: “Якщо міжнародним договором або  міжнародною  угодою,  в  яких бере  участь  Україна,  встановлено  інші правила,  ніж ті,  що їх  містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного  договору  або міжнародної угоди.”

Виконання державної  політики зайнятості згідно Конституції України покладено на вищий орган виконавчої влади – Кабінет Міністрів України, який розробляє та втілює в життя конкретні програми регулювання цієї сфери відповідно до законів, що їх приймає Верховна Рада України. . З метою сприяння зайнятості населення, задоволення  потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів  України і виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів розробляються річні  та довгострокові державні і територіальні програми зайнятості населення.

  Згідно статті 43 Конституції України  кожен має право на працю,  що  включає  можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або  на  яку вільно погоджується. При цьому держава створює  умови  для  повного  здійснення  громадянами права на працю, гарантує рівні можливості  у  виборі  професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою  працею  військова  або  альтернативна (невійськова) служба, а також  робота  чи  служба,  яка  виконується  особою  за вироком чи іншим рішенням  суду  або  відповідно  до  законів  про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові  умови  праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на  небезпечних  для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист  від  незаконного  звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю  захищається законом.

Більш конкретизоване вираження зазначених прав та обов`язків громадян а також  державне регулювання трудових відносин знаходимо у Кодексі законів  про працю України. Глава ІІІ-А, що має назву “Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників” має посилання на безпосереднє регулювання зайнятості відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”.

 

2. Аналіз закону України “Про зайнятість населення”.

Цій Закон визначає правові,  економічні  та організаційні основи зайнятості населення України і його  захисту від безробіття, а також  соціальні  гарантії  з  боку  держави  в реалізації громадянами права на працю. Відповідно до Закону, зайнятість  -  це  діяльність  громадян, пов’язана із задоволенням  особистих  та  суспільних  потреб  і  така,  що,  як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі. До зайнятого населення належать  громадяни,  що проживають на території держави на законних підставах:

а) працюючі по найму на умовах повного або неповного  робочого дня  (тижня)  на  підприємствах,  в установах і організаціях, незалежно від форм  власності,  у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном;

б)  громадяни, які самостійно  забезпечують  себе  роботою, включаючи  підприємців, осіб, зайнятих  індивідуальною  трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени  кооперативів,  фермери  та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві;

в) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду  в органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;

г)  які  проходять  службу  в  Збройних  Силах  України, Національній гвардії  України, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, військах  внутрішньої  та  конвойної  охорони  і Цивільної  оборони  України,  органах внутрішніх справ,  інших військових  формуваннях,  створених  відповідно  до  законодавства України,  альтернативну  (невійськову)  службу; направлені  на  виконання оплачуваних громадських робіт;

е) які  проходять  професійну  підготовку,  перепідготовку  і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва;  навчаються  в денних  загальноосвітніх  школах і  вищих навчальних закладах;

зайняті  вихованням дітей, доглядом за хворими,  інвалідами  та  громадянами  похилого віку;

ж) працюючі громадяни  інших країн, які тимчасово  перебувають в Україні і  виконують  функції,  не  пов’язані  із  забезпеченням діяльності посольств і місій.

На відміну від зайнятого  населення Закон визначає протилежну групу – безробітних, як працездатних громадян працездатного віку,  які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і  зареєстровані  у  державній службі  зайнятості  як  такі,  що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Рішення про надання громадянам статусу безробітних  приймається  державною  службою зайнятості  за  їх  особистими  заявами  з  восьмого дня після реєстрації  у центрі зайнятості за місцем проживання як таких,  що шукають роботу. Процедура надання такого статусу визначається положенням КМУ  “Про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку  громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги по безробіттю, а також умови подання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки”.

Після того, як громадянина визнано безробітним він має право на одержання матеріальної допомоги по безробіттю та безкоштовне сприяння державної служби зайнятості у пошуку підходящої роботи. До державної служби  зайнятості  за  сприянням  у працевлаштуванні можуть звертатися усі  незайняті  громадяни,  які

бажають працювати, а також зайняті  громадяни, які бажають  змінити  місце роботи, працевлаштуватися  за сумісництвом чи у  вільний  від  навчання час.

У разі неможливості надати підходящу роботу безробітному може бути запропоновано пройти професійну перепідготовку або  підвищити свою кваліфікацію. Для усунення розбіжностей трактування та з метою попередження суперечностей між державними службами зайнятості законодавець чітко визначає поняття “підходящої роботи”. Цьому питанню присвячена стаття 7:  для громадян,  які втратили роботу і  заробіток,  підходящою  вважається  робота,  що  відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника  і  надається  в тій же  місцевості,  де  він  проживає.  Заробітна  плата  при цьому повинна відповідати  рівню, який  особа  мала  за  попередньою  роботою  з урахуванням її середнього рівня, що склався в  галузі  відповідної області за минулий місяць.

При  пропонуванні  підходящої  роботи  враховується  трудовий стаж громадянина  за  спеціальністю,  його  попередня  діяльність, вік,  досвід,  становище  на  ринку  праці, тривалість періоду безробіття.

Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої  професійної підготовки, або оплачувана  робота (включаючи  роботу  тимчасового  характеру), яка не потребує професійної  підготовки,  а  для громадян,  які  бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, - робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації,  а в разі неможливості її надання -  інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю). 

Для  громадян,  які працювали не за професією (спеціальністю) понад  шість  місяців,  підходящою  вважається  робота,  яку  вони виконували  за  останнім  місцем  роботи,  а  робота  за  основною професією  (спеціальністю) може бути підходящою за умови попередньої  перепідготовки  чи підвищення кваліфікації  з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).

У  разі  неможливості надання  громадянинові  роботи  за професією  (спеціальністю)  протягом  шести місяців безробіття підходящою вважається робота, яка  потребує  зміни  професії (спеціальності) з  урахуванням здібностей,  здоров’я громадянина  і колишнього досвіду,  доступних  для нього видів навчання та потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).