Рекреаційно-туристичні ресурси Житомирської області

Сільське господарство: Житомирщина  – регіон, де значного розвитку набуло хмелярство і льонарство. Тут збирають 75% українського хмелю і 30% льону-довгунця. Культура і традиції: культурно-архітектурні пам'ятки в Овручі, Житомирі, Новоград-Волинську  відносяться до періоду існування  Київської Русі; в області є  пам'ятки садово-паркового мистецтва, музей фарфору в Баранівці, садиба і пейзажний парк у містечку Верхівнянську, де жив і працював видатний французький письменник О. де Бальзак, музей космонавтики ім. С.П.Корольова.

РОЗДІЛ 4. ТУРИСТИЧНИЙ МАРШРУТ  ПО ЖИТОМИРЩИНІ

Зупинка 1. м. Житомир

Житомир - областний центр, що стоїть на берегах р. Тетерів і її притоки Кам'янки. Датою його заснування вважають 884 рік. З тим часом пов'язана легенда про дружинника київських князів Житомира, який заснував на високому березі Кам'янки поселення. Воно дало початок місту. За іншими переказами, про словосполучення "жито міряти" або "жити в мирі". В Житомирі є Преображенський катедральний собор, 1864. Збудований на місці Василіянської церкви (1771). Висота храму 53 м.

Житомирська духовна семінарія - навчальний заклад Києво-Житомирської дієцезії римо-католицької церкви в Україні.

Починаючи з ХVII ст. всi майбутнi священики мали проходити обов’язкове навчання в духовних семiнарiях. Вже тодi iснували такi навчальні заклади: Єпархiальнi (Кракiв, Кєльце), єзуїтськi (Сандомир, Люблiн) i мiсiонерськi (Люблiн, Кракiв). Щодо Київської Єпархiї, то до середини ХVIII ст. ресурс душпастирiв поповнювався завдяки винятково iнiцiативi єпископiв та їх вмiнню домовлятися з керiвництвом вище эгаданних семiнарiй або монашеських орденiв про вiдрядження молодцх священикiв на Україну. Папа Бенедикт ХIV в 1740 р. видав буллу в якiй зобов’язав єпископiв закласти в кожнiй єпархiї свою власну семiнарiю i зробити акцент на вихованнi молодого клеру.

В 1749 р. єпископом Київської  єпархiї призначили Каетано Солтика, який теж мав конкретне доручення впродовж трьох рокiв закласти семiнарiю. Можна припустити, що вiн активно взявся за справу. Iснує iнформацiя, що в 1750 р. схоластик київського капiтулу ксьондз Михайло Гурський заповiдав власнi кошти 10 тис. злотих та щорiчнi вiдсотки на утримання вихованцiв, тодi б чоловiк. Отже, правдоподiбно, що в 1750—1751 рр. в Житомирi робились спроби налагодити нанчання молодi.

В 1784 роцi єпископом було призначено вже вiдомого нам Каспара Цецiшевського. Вiн вирiшує сконцентрувати весь капiтал вiд заповiтiв ксьондза Гурського (10 тис.), єпископа Солтика (решта в 32 тис.) та вiдсотки вiд нерухомостi в Фастовi (68 тис.) в одному мiсцi, на рахунку семiнарiї. Це закрiплено актом капiтулу 19 линия 1785 року i затверджено в Римi 11 сiчня 1788 року. І щоб остаточно забезпечити стабiльне фiнансування процесу навчання i непов’язувати його з вiдрахування вiдсоткiв вiд майна єпископського, Цецiшевський власним коштом будує та заселяє в степу, неподалiк Фастова, село Фастiвка, дохід вiд якого (5500 злотих повнiстю спрямовусться на потреби семiнарiї. Це рiшення єпископа вiд 15 березня 1790 року затвердив Київський капiтул актом 15 линия 1791 року.

Що ж до самого навчання, то ще в 1784 роцi Цецiшевський вiдвiдав в Варшавi ксьондза Миколу Семенського, вiзитатора мiсiонерських громад св. Вiнцента, i домовився з ним про вiдрядження до Житомирськї семiнарiї 3-х священикiв для педагогичної працi. Закупив власним коштом пiдручники, релiгiйну лiтературу, iнше обладнання для семiнарiї. Будинок, що побудував єпископ Солтик, вiдремонтував i вiддав для помешкання вчителiв та вихованцiв. Власноручно написав устав для внутрiшнього життя семiнарiї, який затверджено 6 травня 1785 року. В якiйсь мiрi цю дату можна вважати днем народження Житомирської семiнарiї.

В той час на терені Луцькот – Житомирської єпархії існувало три духовні семінарії (Луцьк, Житомир, Олика). На самому початку 40-х рокiв ХIХ ст. єпископ Михайло Пiвницький вирiшив повернути власну резиденцiю до Житомира. Що ж до єпархiальних семiнарiй, то найбiльш правдоподiбно передбачалося об’єднати всi три навчальні заклади в єдиний i розташувати його також в Житомирi. Скорiш за все має рацiю iсторик кс. Вичавський (ОГМ), коли стверджує, що Пiвницькому сподобалася iдея оселити майбутню семiнарiю, при Житомирському францисканському монастирі (можливо, в першу чергу, з фiнансової точки зору) i вiн iнспiрував його закритгя.

І дiйсно, такий указ Миколи І вiдбувся 12 листопада 1842 року. Монахи залишили Житомир i в їхнiх примiщеннях розташувалися семiнаристи. Але безпосередньо самий костьол св. Яна з Дуклі та деяке майно ще залишалося пiд опiкою францисканцiв майже три наступнi роки. Можливо, це було викликано фiнансовою неспроможнiстю семiнарii утримувати додатково ще i храм.

Пiсля польського повстання 1863 року, наказом київського, волинського та подiльського генерал-губернатора Безака вiд 21 вересня 1866 лiквiдована Кам’янецька семiнарiя. Частка вихованцiв продовжили навчання в Житомирi, на кошти що видiлив єпископ Боровський. 1919 р., пiсля встановлення в мiстi влади бiльшовикiв, семiнаристи на чолi зректором та єпископом Годлевським були змушенi евакуюватися до Олики.

Органiзацiйно-господарськими питаннями на новому мiсцi керував ксьондз Фелiкс Шиарбаховський i вихованцiв розташували в замку родини Радзивiллiв, 29 червия 1920 року в Олицькому колегiатському костьолi пiд керiвництвом єпископа Дубовського вiдбулися урочистостi з нагоди чергового випуску молодих священикiн. Але тодi ж, пiд тиском бiльшовицьких вiйськ семiнарiї довелося евакуюватися далi, до Гнезно. Пiсля замирення мiж Росiсю та Польщею семiнарiя повернулася до Луцька в 1922 роцi.

Таким чином, пiд тиском iсторичних обставин Житомирська духовна семiнарiя продовжили своє iсвування в 1922—1941 рр. пiд прапором Луцької. Подальше воєнне лихолiття та вiдновлення на всiй територiї Украiни радянського суспiльно- полiтичного устрою зробили неможливим навiть саме питання про будь-яке вiдродженвя органiзацiйних структур римсько—католицької Церкви, в тому числi i духовного навчального закладу.

Стало можливим це лише в  вереснi 1995 р. Зусиллями спископа Яна Пурвiнського, єпископа-помiчника Станiслава Широкорадюка, небайдужих священикiв єпархii та викладачiв з Польщi Житомирська духовна семiнарiя вiдновила свою дiяльнiсть. З приводу того, що досi державноi владою мiста Житомира не повернуто будинок семiнарiї по вул.Театральнiй (примiщення облвiйськомату), семiнаристи розташувалися в мiстечку Ворзель, неподалiк Києва.(Д.В.П.)

Рис. 4.2. Римсько-католицька церква

Рис. 4.2. Катедральний костел св. Софії

В Житомирі проживає велика кількість католиків - так вже  історично склалося. Природно, що в  місті є кілька старих католицьких  храмів. Найголовніший з них - катедральний костел св. Софії (Катедральна пл, 2). На сьогодні це ци не найстаріша архітектурна пам'ятка міста. Храм було збудований в 1737-51 рр. (за іншими даними, в 1746 р.) в стилях пізнього ренесансу та бароко. Місце вибрали вдало - на старому замковому майдані.

1801 року капітально перебудований  в класицистичному стилі. Висота  дзвіниці - понад 26 м. Один з  пілонів прикрашає барельєфний  портрет видатного піаніста і  композитора Ю. Зарембського.

Юліуш Зарембський народився в Житомирі 28 лютого 1854 р. Був талановитим піаністом та композитором. Навчався в Віденській Консерваторії (закінчив у 1872 р. із золотою медаллю), потім в консерваторії Петербурга (талановитому музиканту вистачило всього 3 місяці навчання у 1873 р., щоб отримати там диплом). В 1874 р. рік навчався у Римі під керівництвом Ф. Ліста. Творчість зарембського вплинула на Шопена.

Його Квінтет для фортепіано g-moll, присвячений Ференцу Лісту, вважається найвидатнішим твором польської романтичної камерної музики. Як не дивно, вперше цей шедевр було опубліковано лише в 1931 р.

На жаль, композитор пішов  з життя зовсім молодим - помер  від туберкульозу 15 листопада 1885 р. Останні 5 років життя працював професором Брюсельської консерваторії. Був Джиммі Хендріксом свого часу - так, в Парижі в 1878 р. глядачі зачудованно спостерігали його гру на двох клавіатурах одночасно. Багато концертував - виступав у 1874 р. в Києві та Одесі. Ну і в інших містах: Рим, Неаполь, Константинополь, Варшава, Лондон...

Могила композитора знаходиться  на старому польському кладовищі  Житомира, неподалік відновленої  каплиці, а серце, за легендою, замуровано в катедрі св. Софії. В розкішному нео-бароковому палаці єпископів, який знаходиться поруч з катедрою, зараз розмістився краєзнавчий музей, який безпардонно рано закривається увечері.

Рис. 4.3. Катедральний костел св. Софії

Катедральний костел св. Софії знаходиться в самому центрі старого Житомира. Поруч, в ошатному блакитно-білому особняку - краєзнавчий музей.

Храм було збудований в 1737-51 рр. в стилях пізнього ренесансу  та бароко. 1801 року капітально перебудований  в класицистичному стилі. Висота дзвіниці - понад 26 м. Один з пілонів  прикрашає барельєфний портрет  видатного піаніста і композитора Ю. Зарембського.

Рис. 4.4. Семінарський костел

Так званий "семінарський костел", він же костел Яна з Дуклі, знаходиться по вул. Київській, 4, в самісінькому центрі міста. При ньому діє бернардинський монастир. Храм було відреставровано у 1990-х. З 1993 р. це - садиба відтвореної Кустодії св. Михайла Архангела. 25 листопада 1997 р. костел було освячено житомирським єпископом Яном Пурвінським.

Бернардини в Житомирі не вперше - в 1760-1844 рр. тут був їхній  кляштор.  В місто брати потрапили по запрошенню житомирського старости Яна Каетана Ільїнського, який подарував ченцям землю та звів для них дерев'яний храм під титулом Яна з Дуклі. На пожертви бернардини пізніше збудували мурований монастир. Коли дерев'яний костел згорів під час пожежі, меси відправлялися у кляшторних приміщеннях, а до будівництва мурованого храму взялися лише в 1820 р. В 1842 р. костел було зведено. Як він виглядав, можна побачити на гравюрі поруч. Доля зло пожартувала з бернардинів: в тому самому 1842 р. в петербурзі вийшов наказ про те, щоб кляштор було віддано дієцезії. В 1844 р. бернардини покинули монастир, а в приміщення кляштору в'їхали клерики луцько-житомирської дієцезії. Бернардини повернулися в Житомир 17 травня 1992 р. Сьогодні парафія костелу нараховує понад 2 000 вірних. Меси відправляються на польській, українській та російській мовах. Бернардинам було повернуто частину приміщень колишнього кляштору. Там проведено грунтовний ремонт. В самому костелі довелося піти на деякі відступи від канонічних правил: через те, що перед входом до храму в радянські часи було зведено житловий будинок, через який до святині важко зайти, було змінено напрям головного вівтаря: його поміняли місцем з колишнім входом.

Зупинка 2. м. Бердичів

У Бердичеві у костьолі Св. Варвари вінчався Оноре де Бальзак  з Евеліною Ганською. Найцікавіші  об’єкти туризму – Овруч –  резиденція князя Рюрика Ростиславовича ХІІ-ХІІІ ст.; залишки давньоруського городища Х–ХІІІ ст. на Соколовій Горі; меморіальний музей конструктора ракетно-космічних  систем С. Корольова; Преображенський  кафедральний собор ХІХ ст.; замок  і млин Я.Тишкевича ХVІІ ст.; фортеця-монастир кармелітів і костьол ХVІІ ст.; Свято-Ольгинська церква; залишки міських укріплень Х ст.; церква Василя ХІІ ст.; Кафедральний костьол і дзвіниця 1746р.; Магістрат ХVІІІ ст.; літературно-меморіальний музей В.Г. Короленка; костьол св. Варвари середина ХІХ ст.; Городище ІХ-ХІ ст.; літературно-меморіальний музей Л. Українки; Василівська церква 1190р.; палац з меморіальною кімнатою-музеєм О. де Бальзака ХVІІІ ст.; літературно-меморіальна кімната-музей М.Т. Рильського; палац у с. Турчинівка.

Напівлегенда-напівбувальщина розповідає, що після вінчання Оноре де Бальзака з Евеліною Ганською біля стін костелу Святої Варвари відбулася одна цікава розмова. Старий бердичівський кравець поцікавився, де мсьє пошив свій сюртук. Почувши у відповідь, що мсьє Бальзак пошив сюртук у Парижі, й уточнивши, яка відстань розділяє два міста, старий кравець із подивом резюмував: «Подумати тільки, так далеко від Бердичева, а шиють дуже пристойно».

Та найдивніше, що в цій  пам’ятці усного фольклору нічого неправдоподібного нема. У середині минулого століття Бердичів був великим  містом, яке підтримувало економічні та культурні відносини не тільки з багатьма містами України та Росії, а й, як нині прийнято казати, далекого зарубіжжя.

Звернімося до джерел історії  міста. Існує кілька версій походження назви «Бердичів». За першою — воно походить від назви племені берендеїв  — бердичів, переселених на землі Київської Русі. Згодом ця назва видозмінилася і набула сучасної форми. За іншою версією, назва походить від власного імені Бердич. Коли частина земель Київської Русі опинилася під владою великих литовських князів, ця місцевість стала володінням Бердича, підданого князя Вітовта. Потім Бердич заснував хутір, який отримав назву Бердичева. Отже, друге за кількістю жителів місто Житомирщини. Колишня економічна столиця Правобережної України, ярмарковий центр 18 ст. Довго тягнеться одноманітна одноповерхова забудова, аж ось - з-за повороту, прямо в центрі міста виникає укріплений монастир капуцинів, споруда велична і дійсно прекрасна, розташована на Замковій горі, скелястому мисі над річкою Гнилоп‘яттю. Саме на цьому клаптику землі розпочиналась історія міста, що своїми коренями сягає в 15 ст. (а, можливо, і набагато глибше). Тут, на річковому мисі, магнати Великого князівства Литовського Тишкевичі заклали першу фортецю. Розквіт Бердичева припав на початок 17 ст., коли місто перебувало під владою Януша Тишкевича, воєводи київського. Він відбудував замок, знищений навалою кримських татар, під час якої сам потрапив у полон. Пізніше, на знак подяки богові за своє визволення, київський воєвода заснував у замку монастир. Туди були запрошені босі кармеліти (таку назву орден отримав від гори Кармель в Палестині). Акт дарування святим отцям території колишнього замку Януш Тишкевич власноруч вписав 1630 р. до книг Люблінського трибуналу.

Брати чернечого ордену, створеного в 11 ст. під час хрестових  походів, були призвичаєні до зброї  не менше, ніж до читання молитовника - такі вже то були часи. Тож святі  отці продовжили справу, розпочату  родиною Тишкевичів, і невдовзі перетворили свій монастир на справжню фортецю, оточену мурами з бійницями, бойовими баштами та валами з бастіоном. З поч. 18 ст. у оновленій за останнім словом фортифікації твердині весь час перебував військовий гарнізон, озброєний 60-ма гарматами. Оборонні споруди монастиря могли витримати артилерийський обстріл. Дотепер збереглась розгалужена система сховищ-казематів та підземних ходів у товщі Замкової гори. Наріжний камінь нижньої частини монастиря було закладено 2 березня 1634 р., а у 1642 р. його добудовано і освячено. Саме тоді Януш Тишкевич подарував кармелітам родинну реліквію-ікону Богоматері, яка і надала ім‘я новоствореному кляштору. Невдовзі Бердичівський образ уславився як чудодійний, і на богомілля сюди приходило безліч прочан-католиків з України, Польщі та Литви. За популярністю Бердичівська Діва Марія не поступалась подібній іконі з Ченстохови. Протягом 17-18 століть монастир зазнав багатьох ворожих спустошень і пережив кілька облог. На поч. 18 ст., під час повстання під проводом козацького полковника Семена Палія проти польської окупації Правобережної України, у бердичівському монастирі перебував з військом тодішній гетьман України Іван Мазепа. У 1768 р. монастир витримав тритижневу облогу російських військ генерала М. Кречетнікова, який намагався захопити одного з ватажків барських конфедератів - Казіміра Пулавського, що з своїми прибічниками зайняв оборону за мурами обителі. Й досі в цегляній кладці головної брами є чавунні гарматні ядра, що застряли там під час обстрілу монастиря. Та попри все, розквіт монастиря припав саме на 18 ст. З 1717 р. розпочалися роботи по відновленню старих і спорудженню нових укріплень. У 1739 р. на підвалинах нижнього кляштора почали зводити величний “верхній” храм. Автором проекту був архітектор, комендантКам‘янець-Подільської фортеці, голандець за походженням Ян де Вітте. На бажання старійшин католицької общини Бердичева та братїї монастиря архітектор зробив святиню подібною до костелу св. Юра роботи Б. Меретина в Львові. Збудований костел у стилі бароко. Інтер’єри оформлені розкішним ліпним декором, позолотою, різьбленням і розписом «al fresсo». Розписував храм італійський живописець Фрідеріче Веніаміно, пізніше він працював в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври. 1754 року храм освятили. З 1758 року при монастирі починає працювати друкарня. Вона була куплена в Австрії королем Августом III і віддана кармелітам. Дуже скоро друкарня набула виняткового для регіону значення: у ній друкуються книги на латинській, польській, єврейській, німецькій, французькій і російській мовах. Особливу популярність здобув «Бердичівський календар», тираж якого сягав 40 000 примірників на рік. Була в Бердичеві й велика бібліотека. 1765 року князі Радзивіли виклопотали право проводити в Бердичеві десять великих ярмарків щорічно. Ярмарки мали європейське значення. У Бердичів приїжджали купці з Росії, Австрії, Німеччини, Італії, Туреччини та інших країн. Річний грошовий обіг ярмарків перевищував 20 мільйонів царських (золотих. — Авт.) рублів. На ті часи гроші колосальні. За кордон продавали коней, биків, мед, віск, сало, пшеницю, а головними товарами вивезення були сукна, полотна й шовкові тканини. Відтоді почала рости і слава бердичівських кравців.Варто згадати, що у 18 ст. кармелітський монастир був не лише значним релігійним, а й культурним та освітнім центром, про що нагадують будівлі бібліотеки, яка нараховувала понад 2000 книг (серед них були і унікальні стародруки 14-15 ст.), друкарні, котра від часу заснування в 1760 р. видала близько 720 книг, як релігійних, так і світського характеру, та школи.