Позбавлення волі

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ПОКАРАНЬ

РОЗДІЛ 2. ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

2.1 Загальна  характеристика виконання покарань  у виді довічного позбавлення волі

2.2 Порядок і  умови виконання покарань у  виді довічного позбавлення волі

РОЗДІЛ 3. ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ НА ПЕВНИЙ СТРОК

3.1 Загальна  характеристика виконання покарання  у виді позбавлення волі на певний строк

3.2 Порядок і  умови виконання покарання у виді позбавлення волі

РОЗДІЛ 4. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

ВИСНОВКИ

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

ВСТУП

 

 

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ПОКАРАНЬ

 

Покарання є необхідним засобом охорони суспільства  від злочинних посягань. Виконання  цієї ролі здійснюється як за допомогою  погрози покаранням, яка передбачена  в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Таким чином, покарання  є важливим інструментом у руках  держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин.

Значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. В новому КК вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Першою важливою ознакою  покарання є визнання покарання  заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання.

Друга ознака покарання  закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це юридичний наслідок злочину.

Третя ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання  закріплена в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому  законом обмеженні прав і свобод засудженого.

П'ята ознака покарання  проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів.

Шоста ознака покарання  полягає в тому, що будь-яке покарання  тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування.

У чинному законі питання  про мету покарання вирішене в  ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання  має на меті не тільки кару, а й  виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами.

Система покарань — це встановлений кримінальним законом  і обов'язковий для суду вичерпний  перелік покарань, розташованих у  певному порядку за ступенем їх суворості.

Поняття системи покарань містить у собі таки ознаки:

а) система покарань встановлюється тільки законом;

б) перелік покарань, що утворюють систему, обов'язковий  для суду і він не має права  відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що наведений у ст. 51 КК, є вичерпним. Тобто з погляду закону на даний момент система покарань є закінченою, завершеною. Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад, застосувати таке покарання, як тюремне ув'язнення, заслання чи звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає;

г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку  за ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від  менш суворих до більш суворого.

Система покарань, встановлена  в ст. 51 КК, передбачає 12 видів покарань і містить в собі такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

За порядком призначення (ст.52 КК) всі покарання підрозділяються на три групи:

а) основні покарання;

б) додаткові покарання;

в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові. Основні  покарання — це покарання, що призначаються  лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.

До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження  для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання  — це такі покарання, що призначаються  лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. До них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові —  це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф.

До основного покарання  може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і  порядку, передбачених законом.

За суб'єктом, до якого  застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених І не можуть застосовуватися до будь-якої особи. До спеціальних покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

За можливістю визначення строку покарання всі покарання  поділяють на строкові і безстрокові  покарання. Безстроковими покараннями  є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі,

 

 

РОЗДІЛ 2. ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

 

2.1 Загальна  характеристика виконання покарань  у виді довічного позбавлення  волі

 

Покарання у виді позбавлення  волі на певний строк, як свідчить історія  розвитку кримінально-виконавчого  права, було і продовжує залишатися найбільш розповсюдженим видом кримінального  покарання.

Загальна тенденція  щодо широкого призначення покарання  у виді позбавлення волі є невиправданою і, як результат, приводить до переповнення місць позбавлення волі, значних людських і фінансових витрат на утримання засуджених, істотно ускладнює процес їх виправлення і ресоціалізації та можливість їхньої подальшої адаптації в суспільстві після звільнення.

За роки незалежності в Україні було засуджено за вчинення злочинів майже 2 млн. 500 тис. осіб, серед  них понад 1,1 млн - до покарання у  виді позбавлення волі. У 90-ті роки в  Україні питома вага засуджених до позбавлення волі в загальній структурі судимості залишається досить стабільною і складає близько 35%. На сьогодні за цим показником Україна, незважаючи на проголошений курс щодо гуманізації кримінальної політики, дотримання прав і свобод громадян, посідає одне з перших місць у світі.

Дивує відрив, з яким Україна "лідирує " у цій сфері: у  більшості європейських країн питома вага позбавлення волі в структурі  судимості не перевищує, як правило, 10-12%. За даними статистики, відсоток засуджених до позбавлення волі істотно варіюється в різних регіонах України. Судова практика останніх років показує, що найбільш часто позбавлення волі застосовується в м. Києві, східному і південному регіонах України. Так, найвищі показники застосування цього виду покарання досягли суди м. Києва - 48,7% видатків, Автономної Республіки Крим і Дніпропетровської області - 45,4%, Херсонської області - 42,4%, Донецької області - 41,5%, Одеської області - 40,1%. У той же час у західному регіоні ці показники на порядок нижче. У Тернопільській області частка позбавлення волі складає 24,6%, показник, нижчий за 30%, мають суди Вінницької, Закарпатської, Рівненської, Хмельницької і Черкаської областей.

Дослідники відзначають, що серйозною перешкодою на шляху  гуманізації кримінальної політики є зростання злочинності. Дійсно, кримінальна статистика останніх п'ятнадцяти років свідчить про те, що загальна кількість вчинених злочинів зросла майже вдвічі. Дослідниками відзначається тенденція збільшення частки тяжких, корисливих, у тому числі економічних злочинів, а також злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями.

Позбавлення волі, як бачимо, прямо чи опосередковано пов'язане  з негативним впливом не тільки на особистість засуджених, але і  на навколишнє мікросоціальне середовище і суспільство в цілому. Звичайно, суспільство ще довго не зможе відмовитися від позбавлення волі як покарання за вчинений злочин.

Існує низка причин використання цього покарання: воно є справедливо  заслуженим наслідком вчинення тяжких злочинів; воно потрібне для попередження нових злочинів з боку рецидивістів, які стійко не бажають стати на шлях виправлення, а також для ізоляції на певний час цих осіб від суспільства; позбавлення волі необхідне для мети загального попередження злочинів; позбавлення волі потрібне для задоволення очікувань суспільства відносно покарання осіб, що вчинили тяжкі злочини.

Таким чином, позбавлення  волі зберігається як засіб соціального  контролю за певними категоріями  злочинців. Але суспільство повинне  визнати його збитковість: економічну, соціальну, морально-психологічну.

Особи, засуджені до позбавлення  волі, направляються для відбування покарання не пізніше десятиденного  строку з дня набрання вироком  законної сили або з дня надходження  із суду розпорядження про виконання  вироку, який набрав законної сили. Протягом цього строку засуджений має право на короткострокове побачення з близькими родичами. Порядок направлення засуджених до виправних і виховних колоній визначається підзаконними нормативно-правовими актами ДКВС України.

Так, засуджені за кримінальні злочини направляються до місця відбування покарання і переміщуються в разі необхідності з одного місця відбування покарання до іншого під вартою.

Переміщення засуджених під вартою здійснюється з додержанням  правил тримання: чоловіки окремо від  жінок; неповнолітні — від дорослих; підслідні, які притягуються до кримінальної відповідальності по одній справі, - окремо між собою; засуджені до довічного позбавлення волі - окремо від інших категорій; хворі на активну форму туберкульозу легенів, психічно хворі - окремо між собою і від здорових, у разі потреби за висновком лікаря — в супроводі медичного працівника.

Крім того, при переміщенні  засуджених під вартою їм створюються  необхідні побутові і санітарно-гігієнічні умови, вони забезпечуються колонією (органом-відправником) одягом і взуттям за сезоном, а також харчуванням за встановленими нормами на весь період прямування. Переміщення засуджених під вартою здійснюється за рахунок держави відповідно до підзаконних актів ДКВС України і МВС України та згідно Кримінально-виконавчим кодексом України.

Особи, засуджені вперше до позбавлення волі за злочини невеликої  або середньої тяжкості чи тяжкі  злочини, може бути за їхньою згодою залишено у слідчому ізоляторі чи направлено до виправної колонії максимального  рівня безпеки для роботи з господарського обслуговування.

Процедура залишення  засуджених для виконання роботи з господарського обслуговування проводиться  наказом начальника слідчого ізолятора, а направлення їх у виправну колонію  максимального рівня безпеки  ДКВС України за наявності їхньої письмової згоди.

Засуджені, залишені в  слідчому ізоляторі чи направлені у  виправну колонію максимального  рівня безпеки для роботи з  господарського обслуговування, тримаються ізольовано від інших осіб на умовах, передбачених КВК України для виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки.