Поняття та цілі покарання

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в  ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання  знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, і т. ін.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

 

Висновки

Отже, чинний КК визначає покарання  як захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком  суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Кримінальне покарання слід розглядати як такий наслідок злочину, в якому зазвичай повинна реалізовуватись кримінальна відповідальність. У призначеному покаранні міститься негативна оцінка поведінки винного з боку держави, приписи якої порушено, і воно тягне за собою виникнення у відповідної особи стану, що має назвусудимості.

Цілі, які переслідуються кримінальним покаранням, викладені у ст. 50 чинного КК. Відповідно до закону, з одного боку, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. З другого - покарання не миє на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Взагалі слід зазначити, що проблема, пов'язана з метою кримінального покарання, завжди була і залишається дотепер одною з найскладніших. Справа в тому, що покарання слід завжди розглядати тільки як засіб досягнення певної мети, бо покарання без мети позбавлене правового і соціального сенсу. Однак зазначена мета може бути різною. Саме тому питання про мету, яку повинно переслідувати кримінальне покарання, та яким конкретно воно повинно бути, торкалися майже всі видатні філософи та правники, кожен з яких пропонував своє рішення. Разом з тим, це питання на сьогодні залишається до кінця не вирішеним.

Кримінальне покарання ніколи не повинно ставити за мету поновлення порушеного права (бо шкода від злочину спричиняється відповідним суспільним відносинам) або відшкодування шкоди, яке відноситься до сфери дії цивільного права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Конституція України,  прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Кримінальний кодекс  України, прийнятий сьомою сесією  Верховної Ради України) від 5 квітня 2001 року.

3. Кримінальний кодекс  Української РСР від 28 грудня 1960 року.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. за № 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання".

5. Коржанський М.Й. Науковий  коментар Кримінального кодексу України. - К., Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

6. Кримінальне право України.  Загал. Частина / За ред. П. С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1997.

7. Кримінальне право України:  Загальна частина / М. І. Бажанов,  Ю. В. Баулін, В. І. Борисов  та ін.; За ред. професорів М.  І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.  Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком  Інтер—Право, 2001.

8. Кримінальне право України:  Загальна частина / М. І. Бажанов,  Ю. В. Баулін, В. І. Борисов  та ін.; За ред. професорів М.  І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.  Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком  Інтер—Право, 2002.

9. Кримінальне право України:  Загальна частина: / Александров  Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В.  та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я.  Ю.; Наук. ред. Клименко В. А. та Мельник М. І. - К., Правові джерела, 2002.

10. Михайленко П.П. Кримінальне  право, кримінальний процес та  кримінологія України. – К., 1999.

11. Науково-практичний коментар  Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.

12. Науково-практичний коментар  Кримінального кодексу України  від 5 квітня 2001 року / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К.: Каннон, А.С.К., 2003.