Основні характеристики травматизму на заняттях фізичною культурою

Розділ 1. Основні характеристики травматизму на заняттях фізичною культурою 

1.1 Суть поняття, структура, статистика  

Травматизм під час занять фізичною культурою – це нещасні випадки, що виникають під час заняття спортом (планових, групових чи індивідуальних, на стадіоні, в спортивній секції, на майданчику) під наглядом викладача фізичної культури або тренера. Травми під час занять фізичною культурою і спортом виникають значно рідше, порівняно з промисловими, побутовими, вуличними та іншими видами травм. Вони складають близько 3 % від загальної кількості [3]. Як правило, ці травми не загрожують життю травмованого, однак вони відбиваються на його загальній та спортивній працездатності, часто потребують довгого періоду на відновлення втраченої працездатності.

Найчастіше травми виникають під час занять боксом, футболом, хокеєм, боротьбою, мотоспортом, гімнастикою. Під час заняття кожним видом спорту трапляються характерні саме для цього виду спорту травми. Приміром, у футболістів та хокеїстів найчастіше спостерігаються пошкодження меніску колінного суглобу. Найрозповсюдженішими є пошкодженнями м'яких тканин з переважанням забоїв, переломи кісток не перевищують 3 % загальної кількості травм, вивихи складають 3-5 % [9]. Основна частина травм припадає на кінцівки, далі йдуть травми голови і тулуба. Іноді спостерігаються випадки розвитку хронічних процесів як результату раніше отриманих пошкоджень. Внаслідок повторних травм вони загострюються і призводять до тривалої втрати спортивної працездатності. Великі фізичні навантаження, які іноді застосовують, особливо при підготовці до різноманітних змагань, потребують добре відлагодженої системи відновлення пошкоджених ділянок і організму загалом.

Зведенні матеріали про стан захворюваності спортсменів, що представляють різні види спорту, показують, що найчастіше трапляються хронічні запальні та дегенеративні зміни опорно-рухового апарату, які є наслідком попередньо завданих і не до кінця вилікуваних травм, повторних мікротравм та фізичних перенавантажень [9]. При цьому найчастіше травмуються найбільш навантажені суглоби, зв'язки і м'язи.

Як свідчить практика, захворювання опорно-рухового апарату значно частіше трапляється у кваліфікованих спортсменів, аніж у менш кваліфікованих, починаючих. Це значною мірою пов'язано з більшими фізичними навантаженнями на тренуваннях. Значний відсоток таких змін у знаних спортсменів пояснюється недостатньо відповідальним ставленням до лікування травм, відновлення тренувань, а також недостатньо точної діагностики .

Розглянемо пошкодження по видах спорту.

При заняттях легкою атлетикою трапляються підгострі та хронічні травматичні захворювання опорно-рухового апарату, викликані в більшості випадків попередньою травмою або не значними, однак часто повторюваними травмами; забої (50 %), рани (19 %), пошкодження суглобів (15 %) та інші. В основному, описані травми стосуються нижніх кінцівок (70 %) [3].

При кросі найчастіше трапляються забої нижніх кінцівок при ударі до бар'єру, травми суглобів. Іноді травми гомілковостопного суглоба ускладнюються переломом однієї або обидвох литок з вивихом стопи [3].

При занятті бігом на короткі дистанції найрозповсюдженішими є травми двоголового м'яза бедра, ікроножний та камбалоподібний м'яз гомілки, розтягнення, пошкодження ахілового сухожилка, зв'язкового апарату гомілковостопного суглоба [3].

При занятті бігом на короткі та середні дистанції трапляються запалення стопи і гомілки, які виникають при тренуванні на твердому грунті, при фізичних навантаженнях ікроножного та камбалоподібного м'язів [3].

При стрибках у висоту можуть виникнути травми гомілковостопного суглоба, зокрема його зв'язкового апарату, що можуть супроводжуватися переломом литки; травми колінного суглоба з пошкодженням менісків [3].

При стрибках у довжину можуть виникнути забої, пошкодження суглобів, переважно гомілковостопного [3].

При занятті спортивною гімнастикою найчастіше трапляються синці, забої, розтягнення, пошкодження суглобів, переважно променезап'ясткового, ліктєвого, плечового, гомілковостопного і колінного. Окрім того, мозолі. Більше 70 % травм при заняттях гімнастикою припадають на кисті та пальці рук [3].

При занятті баскетболом найчастіше трапляються травми гомілковостопного суглоба, зокрема підвивих або повний вивих, при якому пошкоджується зв'язковий апарат суглоба; травми пальців кисті, стопи, забої, синці; травми колінного суглоба (розтягнення і розриви зв'язок і пошкодження менісків) [3].

Для занять волейболом характерні пошкодження зв'язкового апарату гомілковостопного та колінного суглобів, травми пальців та кисті, вивихи великого пальця, забої тулуба. Тривалі нераціональні заняття волейболом можуть призвести до розвитку деформуючого артрозу плечового суглоба руки, що б'є [3]. 

1.2 Причини і механізми травм, що виникають під час занять  фізичною культурою 

Заняття фізичними вправами позитивно впливають на організм учнів, суттєво підвищують їх фізичну працездатність. Однак, іноді заняття супроводжуються травмами і захворюваннями, що суперечить оздоровчій спрямованості фізичної культури.

Травми на уроках фізичної культури і позакласних формах занять фізичними вправами в школі слід розглядати як надзвичайну подію. Як правило, вони є результатом незадовільної профілактики або її відсутності.

Практика і досвід показують, що використання засобів профілактики, раціональна побудова занять і правильне дозування заданого навантаження дозволять звести до мінімуму випадки травм і тим самим суттєво підвищити оздоровчий ефект занять [4].

Для успішної реалізації заходів профілактики пошкоджень необхідно знати причини й умови виникнення травм, а також при необхідності уміти надати своєчасну долікарську допомогу.

Усе розмаїття травм та захворювань можна умовно розділити на дві групи (зовнішні і внутрішні) і визначити чинники, що їх викликають.

До першої групи зовнішніх чинників належить [7]:

-       огріхи в організації (нераціонально складений розклад, багаточисельність груп, що займаються, перевантаження спортивних майданчиків, допуск до участі в спортивно-масових заходах учнів, які не мають відповідної підготовки і т. ін.) і методиці проведення занять (відсутність індивідульного підходу до учнів, недотримання правила поступовості підвищення навантаження, неповноцінна розминка або її відсутність і т. ін.);

-       недоліки в матеріально-технічному забезпеченні занять, незадовільний стан місць занять, інвентаря, устаткування, одягу і взуття учнів та ін.);

-       відхилення від гігієнічних норм (освітлення, вентиляція, температурний режим під час проведення занять у спортивному залі), несприятливі метеорологічні умови (висока або низька температура повітря, атмосферні опади і т. ін.) під час занять на відкритих майданчиках;

-       недотримання вимог лікарського контролю (несвоєчасний розподіл учнів на медичні групи, допуск до занять без медичного огляду).

У групу внутрішніх факторів травматизму входять [7]:

-       недостатня підготовленість до виконання заданих фізичних навантажень (наприклад, у зв'язку з тривалими перервами в заняттях або недавно перенесеним захворюванням, що призвели до зниження функціонального стану організму);

-       стан втоми (і, як наслідок, розлад координації), погіршення захисних реакцій і зниження уваги, зміна збудливості та лабільності нервово-м'язового апарату (це веде до погіршенняя техніки виконання рухів, що у деяких випадках може призвести до травми).

Таким чином, профілактика травм при заняттях фізичними вправами в школі і вдома – це, передусім, усунення причин, що обумовлюють травматизм. Починаючи заняття, наприклад, потрібно подбати про раціональну розминку, завдання якої – не лише розім'яти, розігріти м'язи, суглоби, зв'язки, але й підготувати весь організм до роботи з основних вправ заняття. Слід також пам'ятати, що ефект від розминки зберігається недовго, тому перехід до основного навантаження не варто затягувати.

З метою профілактики слід дотримуватись індивідуального підходу до учнів, санітарно-гігієнічних вимог, виключити перенавантаження і перенапруження.  

1.3 Класифікація й ознаки травм, що виникають під час занять  фізичною культурою 

Травма – це ураження поверхні тіла або внутрішніх органів, яке виникло під дією зовнішніх факторів, у результаті чого той чи інший орган втратив здатність виконувати свою функцію [5]. Травми поділяють на важкі, середньої важкості та легкі. Важкі – це травми, які різко погіршують стан здоров'я, наслідком їх є втрата працездатності терміном довшим за 30 днів [9]. Потерпілого шпиталізують і лікують стаціонарно протягом тривалого періоду. Травми середньої важкості – це травми з очевидними змінами в організмі, що призводять до непрацездатності терміном від 10 до 30 днів. Легкі травми – це травми, що не викликають значних порушень в організмі людини і втрати нею працездатності. До них зараховують забиття, розтягнення 1-го ступеню, поверхневі рани та інші, що передбачають надання потерпілому першої медичної допомоги. Травми також поділяють на гострі та хронічні [9]. Гострі травми виникають раптово, як результат того чи іншого травмуючого фактора. Хронічні травми є результатом багаторазового впливу одного і того ж травмуючого фактора на певну ділянку тіла.

Залежно від того, яка тканина травмована, пошкодження поділяють на шкірні (забої, рани), підшкірні (розриви зв'язок, переломи кісток тощо) і черевні (крововиливи, поранення грудної клітки, суглобів тощо) [9].

Пошкодження також поділяють на прямі та непрямі. Вони можуть бути одиничні (коли ушкоджено якийсь один орган і спостерігається кровотеча в одному місці) і множинні (вони найскладніші, бо навіть невеликі подряпини, якщо їх багато, можуть призвести до дуже тяжких наслідків).

Забиття – закрите механічне пошкодження м'яких тканин без порушення цілості шкіри. Зустрічається найчастіше. Ступінь забиття залежить від розмірів поверхні, контурів травмівного агента, сили удару і опору тканин. Найслабшою щодо цього є підшкірна основа, що багата на кровоносні судини і нерви. Легко травмуються м'язи, особливо в стані їх напруження. Кожне забиття звичайно супроводжується розривом кровоносних судин, внаслідок чого виникають внутрішньо-тканинні крововиливи. Клінічна картина забиття м 'яких тканин передусім супроводжується болем різної інтенсивності (від незначного до сильного, що зумовлює шок) [5].

Розтягнення – це пошкодження м'яких тканин під дією сили розтягу за межі еластичності без порушення їх анатомічної цілості. Частіше уражується зв'язковий апарат суглобів. Причиною цього є раптовий різкий рух у суглобі (згинання з поворотом при фіксованій стопі, надмірне згинання чи розгинання). Розтягнення характерне для деяких видів спорту (боротьба, самбо). Найчастіше пошкоджуються гомілковостопний, колінний, променезап'ястковий суглоби. Механізм пошкодження у разі розтягнення інший, ніж у разі забиття, але клінічна картина їх подібна: локалізований біль, частіше на рівні суглобової щілини в ділянці зв'язок, помірний локалізований крововилив з порушенням конфігурації суглоба на боці пошкодження, порушення функції кінцівки, поява бічних рухів у суглобі. Встановити діагноз допомагає анамнез– з'ясування механізму травми [5].

Розрив – спричинюється не безпосереднім впливом травмівного агента на тіло, а надмірним розтягненням тканин, яке перевищує межі їх еластичності і витривалості. Оскільки шкіра має велику кількість еластичних волокон і легко розтягується, частіше буває розрив м'язів, зв'язок, фасцій, нервів, сухожилків. Розрив сухожилків спостерігається у разі раптового і сильного скорочення м'язів. Клінічно розрив сухожилка проявляється гострим болем у момент травми, порушенням функції відповідного м'яза і його скороченням. Розрив зв'язок суглоба спостерігається у разі дії на суглоб раптової сили, яка змушує його надмірно згинатися або перерозгинатися. Клінічна картина подібна до такої при розриві сухожилків: біль, набряк м'яких тканин, крововилив у м'які тканини, гемартроз у відповідному суглобі, порушення його функції. Розрив м'язів частіше виникає внаслідок їх надмірного розтягнення, напруження або скорочення. Частіше розриваються двоголовий м'яз плеча, чотириголовий м'яз стегна, прямий м'яз живота, триголовий литковий м'яз (особливо у тенісистів). М'язи можуть розриватися під час судомних скорочень у хворих на правець. Розрив м'яза буває повним і частковим. У момент розриву хворий відчуває сильний біль, іноді своєрідний тріск, після чого порушується функція ураженої ділянки. Розрив нервів спостерігається внаслідок їх надмірного розтягнення (наприклад, при вивихах чи переломах). Клінічна картина розриву нервів характеризується всіма симптомами, що притаманні іншим видам закритої травми тканин [5].

Струс – це травматичне пошкодження тканин і органів без видимих анатомічних змін. Розлади розвиваються на молекулярному рівні. У останні роки струсові м'яких тканин надають більшого значення у зв'язку з вібраційною хворобою, що зумовлюється тривалою роботою із вібруючими інструментами (відбійний молоток, електричні перфоратори). Клінічні ознаки струсу полягають переважно в порушенні функції пошкоджених органів і тканин, що супроводжується незначним болеем [5].

Вивих – це пошкодження суглоба, за якого виникає повне роз'єднання суглобових кінців з розривом капсули суглоба і зв'язок. Часткове роз'єднання суглобових кінців називають підвивихом. У разі підвивиху частково розривається капсула, зв'язки або перерозтягуються, або надриваються. Травматичні вивихи переважно виникають під впливом сили, яка діє за принципом важеля, тобто сегмент кінцівки, плече чи стегно стає двоплечовим важелем, у якого коротке плече, і розвиває таку силу, яка, перевищує міцність зв'язок, капсули суглоба, через це дистальний суглобовий кінець виходить із суглобової западини. Травматичні вивихи виникають також у разі раптових різких некоординованих скорочень м'язів. Значно рідше травматичні вивихи виникають безпосередньо від прямої дії травмівного чинника. Але це можливо тоді, коли один із суглобових кінців фіксований, а на другий діє чинник значної сили. Для вивихів характерні загальні та локальні симптоми. Загальними симптомами є такі: гострий біль, порушення функції, деформація або дефігурація суглоба і патологічний симптом "пружної рухомості". За найменшої спроби змінити положення вивихнутого суглобового кінця виникає значне подразнення нервових закінчень у м'язах, що зумовлює рефлекторну захисну реакцію – напруження їх. Унаслідок такого рефлекторного напруження вивихнутий суглобовий кінець не зміщується і відчувається пружність вивихнутого сегмента кінцівки [5].