Значення ліквідності та платоспроможності в діяльності комерційного банку

1. ліквідні ресурси, які знаходяться в негайній готовності, або 
   першокласні ліквідні ресурси; в їх числі - каса, кошти на кореспондентському рахунку, першокласні векселі та державні цінні папери;
2. ліквідні ресурси в розпорядженні банку, що можуть бути пере- 
   творені в кошти;
3. неліквідні активи - це прострочені кредити та ненадійні борги, 
   будинки і споруди, які належать банку і відносяться до його основних 
   фондів [33,c.78].

У міжнародній  банківській практиці самою ліквідною частиною активів вважається касова готівка, під якою розуміються не тільки гроші в касі, але й кошти, які знаходяться на поточному рахунку даного інституту кредитування в Центральному банку. Ліквідними статтями в країнах ринкової економіки вважаються першокласні короткострокові комерційні векселі, які банк може перезарахувати в Центральному банку, цінні папери, гарантовані державою. Менш ліквідними є банківські інвестиції в довгострокові цінні папери, тому що їхня реалізація за короткий термін не завжди можлива. Як трудноліквідні активи розглядаються довгострокові позички та вкладення в нерухомість.

Крім того, ліквідність банку залежить від  ступеня ризику окремих активних операцій: чим більше частка високоризикових активів у балансі банку, тим нижче його ліквідність. Так, у сформованій практиці до надійних активів прийнято відносити наявні кошти, а до високоризикових – довгострокові вкладення банків. Істотно впливає на своєчасне повернення позичок і тим самим на ліквідність балансу банку ступінь кредитоспроможності позичальників банку: чим більше частка високоризикових кредитів у кредитному портфелі банку, тим нижче його ліквідність[16,c.57].

Ліквідність залежить також від структури  пасивів балансу. Якщо за вкладами до запитання вкладники вправі зажадати повернення коштів в будь-який момент, то строкові вклади знаходяться в розпорядженні банку більш-менш тривалий період, і, отже, за інших рівних умов підвищення питомої ваги вкладів до запитання і зниження частки строкових вкладів знижує банківську ліквідність. Надійність депозитів і позик, отриманих банком від інших кредитних установ, також впливає на рівень ліквідності балансу. Разом з тим ліквідність балансу банку оцінюється за допомогою розрахунку спеціальних показників,  що відбивають  співвідношення активів і пасивів, структуру активів. У міжнародній банківській практиці частіше за все в цих цілях використовуються коефіцієнти ліквідності. Останні являють собою співвідношення різних статей активу балансу кредитної установи з певними статтями пасиву чи, навпаки, пасивів з активами.

Показники ліквідності  в різних країнах мають різні  назви, неоднакові методики їхнього числення, що пов'язано з сформованою практикою і традиціями та залежать від спеціалізації і величини банків, проведення політики в галузі кредитування й ряду інших обставин. Звичайно, для оцінки ліквідності застосовуються коефіцієнти короткострокової і середньострокової ліквідності.  Вони обчислюються як відношення короткострокових чи середньострокових ліквідних активів до відповідних за термінами пасивів. У ряді країн з ринковою економікою банки зобов'язані підтримувати коефіцієнти ліквідності, не нижчі визначеного рівня, названого нормою ліквідності .

Керівництво банків повинне постійно приділяти  особливу увагу питанням ліквідності, однак і дотепер немає доступної і повсюдно прийнятної формули для визначення потреб банку в ліквідних ресурсах. При цьому необхідна сума ліквідності окремо взятого банку залежить від коливань загальної суми внесків і попиту на кредит.

При цьому  в розрахунках потреб в ліквідних  ресурсах на той чи інший період банк може виходити з очікуваних змін рівня внесків і кредитів щодо даного базисного періоду. Таким чином, необхідність у ліквідних ресурсах може бути розрахована на будь-який бажаний період. Ця необхідність пов'язана переважно з очікуваним збільшенням попиту на кредит, ніж з вилученням внесків. Треба також відзначити, що зростання внесків під кінець року вимагає збільшення обов'язкових резервів, але це компенсує вивільнення цих фондів на початку року.

При цьому  слід зазначити, що основним принципом підтримки ліквідності банку є ув'язування його активів з термінами передбачуваного виникнення потреби в ресурсах. Для цього в практиці банківської справи використовують наступні форми забезпечення ліквідності банку:

•   конверсію кредитів у готівку (одержання платежів за кредитами, 
  термін погашення яких повинен наступити найближчим часом, чи ви 
  даних з правом оплати за вимогою);

       -  продаж частини кредитних  вимог;

• розподіл активів шляхом складання таблиці всіх рахунків паси- 
  вів з метою виявлення, яку частину кожного виду пасиву варто розміс- 
  тити в ліквідні чи менш ліквідні статті активу для підтримки певного ко- 
  ефіцієнта ліквідності;

     - проведення операцій з пасивами: випуск депозитних сертифікатів, що обертаються, облігацій; позики в Національному банку (НБУ); позики на євроринку тощо [21,c.22].

На підставі принципів і факторів, які формують політику, стратегію і повсякденну діяльність комерційних банків, історично зароджувалася, розвивалася й удосконалювалася теорія і практика управління банківською ліквідністю. У зв'язку з цим необхідний детальний аналіз сформованих теорій управління банківською ліквідністю, а також тих особливостей, які характерні для цього напрямку банківського менеджменту[19,c.45].

2. Методичні основи управління ліквідністю та платоспроможністю комерційного банку

        Теорії управління банківською  ліквідністю з'явилися практично одночасно з організацією комерційних банків. При цьому в даний час у практиці банківського менеджменту виділяють наступні чотири теорії :

• теорію комерційних позичок або доктрину реальних векселів;
• теорію переміщення;
• теорію очікуваного доходу; 
          - теорію управління пасивами,

які тим чи іншим способом взаємозалежні з основними стратегіям управління банківською ліквідністю, а саме, з.

       - управлінням активами; 
        - управлінням пасивами;

        - управлінням активами і пасивами .

Поряд з цим  початкове питання про банківську ліквідність мало два теоретичних підходи. Перший був заснований на тім, що структура активів банку за термінами повинна точно відповідати структурі його пасивів. Але це практично виключало можливість проведення комерційними банками активної політики управління своєю ліквідністю. Проте на даній теоретичній основі було вироблене так зване золоте банківське правило, яке полягає в тім, що величина і терміни фінансових вимог банку повинні відповідати розмірам і термінам його зобов'язань [32,c.76].

Другий підхід базувався  на реальній невідповідності структур активів і пасивів балансу, оскільки жоден, навіть самий могутній комерційний банк не застрахований від наслідків фінансово-кредитних явищ, які постійно відбуваються в соціально-економічних системах:

• економічних криз;
• банкрутств;
• неплатежів по позичках;

- кон'юнктури  попиту та пропозицій на ринках  позичкових капіта- 
лів коштів, цінних паперів і інших проявів незбалансованості ринкових 
відносин . Разом з цим слід зазначити, що такі явища найбільш ха- 
рактерні   саме  для   країн,   які   здійснюють   перехід   від   планово- 
централізованої економіки до ринкової.

       Таким чином, труднощі, які реально виникали на різних етапах розвитку або перетворення соціально-економічних систем, вимагали постійної підтримки певного рівня ліквідності комерційних банків. Забезпечення цієї базисної умови стійкої діяльності комерційних банків і викликало об'єктивну необхідність удосконалювання методів і підходів  у рамках кожної з зазначених вище теорій[18,c.29].

В основі методу загального фонду знаходиться ідея об'єднання всіх ресурсів. Потім сукупні ресурси розподіляються між тими видами активів, які вважаються придатними. У методі загального фонду ресурсів для здійснення конкретної активної операції не має значення, з якого джерела надійшли кошти, поки їхнє розміщення сприяє досягненню поставлених перед банком цілей. При цьому даний метод вимагає рівного дотримання принципів ліквідності та прибутковості комерційного банку. Тому ресурси розміщуються за такими видами активних операцій, які найбільш повно відповідають цим принципам. Розміщення ресурсів також здійснюється відповідно до певних пріоритетів, що вказують, яка частина наявних у банку ресурсів повинна бути поміщеною в резерви першої або другої черги, використана для позичок і покупки цінних паперів, щоб це принесло дохід. Питання інвестування ресурсів у земельні ділянки, будинки й іншу нерухомість звичайно розглядаються окремо [28, c.120].

       При цьому ключовою задачею  даного методу при визначенні структури розміщення ресурсів є встановлення їхньої частки, яка може бути виділена в якості первинного резерву. У більшості випадків у ролі первинних резервів фігурують активи, які включаються в статтю «Готівка і заборгованість інших банків», куди входять ресурси на кореспондентських рахунках у Центральному банку, ресурси на кореспондентах рахунках (внески) в інших комерційних банках, готівка в сейфі і а також інші платіжні документи в процесі інкасування. Наступною не менш важливою задачею методу загального фонду ресурсів є створення «некасових» ліквідних активів. Ці резерв включають високоліквідні дохідні активи, які з мінімальною затримкою і незначним ризиком втрат можна перетворити в наявні ресурси.

Заключною задачею  розміщення засобів за методом загального фонду ресурсів є формування портфеля кредитів, визначення складу портфеля цінних паперів.

Використання  методу загального фонду ресурсів в  управлінні активами дає банку широкі можливості щодо вибору різного спектра активних операцій. У той же час зазначений метод не містить чітких критеріїв для розподілу ресурсів за категоріями активів і не дає розв'язання задачі «ліквідність - прибутковість».

Разом з тим  при підході до розміщення ресурсів з позицій загального фонду зайво багато уваги приділяється ліквідності і не враховуються розходження вимог ліквідності стосовно вкладів до запитання, ощадних вкладів, строкових вкладів і основного капіталу, що служить причиною наростаючого скорочення норми прибутку. Це обумовлено тим, що з часом термінові й ощадні вклади, які вимагають меншої ліквідності, ніж вклади до запитання, ростуть більш високими темпами. Перебороти цей недолік до деякої міри допомагає метод розподілу активів, відомий також як метод конверсії ресурсів. Цим методом розмежовуються джерела ресурсів відповідно до норм обов'язкових резервів  і швидкість їхнього обертання.

Поряд з цим  метод розподілу активів припускає  створення декількох «прибуткових центрів» (груп) усередині самого банку, які використовуються для розміщення ресурсів, залучених банком з різних джерел. Іншими   словами,   у  банку  як  би   існують   відособлені,   тобто відокремлені   один   від  одного   банки   вкладів  до  запитання,   банк ощадних вкладів, банк строкових вкладів і банк основного капіталу.

Головною  перевагою розглянутого методу є  зменшення частки ліквідних активів і вкладень додаткових ресурсів у позички й інвестиції, що веде до збільшення норми прибутку. Однак і цей метод має недоліки які знижують його ефективність. Наприклад, може не бути тісного зв'язку між швидкістю обертання внесків тієї чи іншої групи і коливаннями загальної суми внесків цієї групи. Другим недоліком цього методу є те, що він припускає незалежність джерел ресурсів від шляхів їхнього використання. На практиці це не зовсім так. Наприклад, банк прагне залучити більше внесків від ділових підприємств, тому що ці підприємства, як правило, позичають гроші у тому ж банку, де їм відкриті поточні рахунки. Отже, залучення нових внесків означає одночасне зобов'язання банку задовольняти частину заявок на кредити з боку нових вкладників. Але це значить, що частина нових внесків повинна бути спрямована на кредитування власників цих внесків[43,c.68].

Разом з тим  обидва розглянуті вище методи, наголошуючи  на ліквідності обов'язкових резервів і можливому вилученні внесків, приділяють менше уваги необхідності задовольняти заявки клієнтів на кредит. При цьому зазначені вище методи посилаються на середній, а не граничний рівень ліквідності.

Поряд з цим  немаловажним аспектом управління банківською  ліквідністю є ефективне проведення пасивних операцій з метою залучення необхідних обсягів банківських ресурсів. У міжнародній практиці , цю потребу банки задовольняють за допомогою:

- міжбанківських  кредитів;

- резервних  фондів;

- угод РЕПО;

- позик на  ринку євродоларів.

 При цьому  в широкому смислі управління пасивними операціями являє собою діяльність, яка пов'язана з залученням коштів вкладників та інших кредиторів і визначенням сприятливої відповідної комбінації джерел ресурсів для даного банку. У більш вузькому значенні під управлінням пасивними операціями розуміють дії, спрямовані на задоволення недостатків у ліквідності шляхом активного пошуку позикових коштів а міру необхідності.

      Поряд з розглянутими вище підходами щодо управління пасивами комерційного банку, в сучасній практиці також застосовуються такі методи, як: