Необхідність і склад бюджетних витрат на освіту, науку і культуру

Отже, бюджетне фінансування — сукупність грошових відносин, пов'язаних з розподілом і використанням коштів централізованого грошового фонду держави, які реалізуються шляхом безповоротного і безоплатного надання бюджетних коштів юридичним і фізичним особам на проведення заходів, передбачених бюджетом. Основою для бюджетного фінансування є затверджений бюджет та бюджетний розпис. Процес бюджетного фінансування здійснюється у встановленому Бюджетним кодексом України порядку органами Державного казначейства України.

Бюджетне фінансування базується і здійснюється на основі наукових принципів. Враховуючи сутність бюджетного фінансування, його внутрішні якісні характеристики, до принципів цього фінансування відносять: безповоротність, безоплатність, безстроковість, плановість, цільовий характер, фінансування не під план, а в міру виконання планів за виробничими показниками, мережею, штатами і контингентами, ефективне використання коштів, фінансування у міру надходження доходів, оптимальне поєднання усіх джерел фінансування, дотримання режиму економії, повнота, справедливість і неупередженість, публічність та прозорість, контрольованість. Під час формування цих принципів, їхнього трактування доцільно спиратися на принципи бюджетної політики, адже бюджетне фінансування є інструментом її реалізації.

У теорії і практиці бюджетного фінансування важливе значення має правильний вибір й обґрунтування відповідних його форм. Форми бюджетного фінансування — способи надання бюджетних коштів на заходи, передбачені у бюджеті відповідно до наукових принципів. За наведеними критеріями можна виділити три найважливіші форми: кошторисне фінансування, бюджетне інвестування та державні трансферти.

Кошторисне фінансування — виділення державою бюджетних коштів відповідно до затверджених бюджетів та бюджетних розписів суб'єктам господарювання (бюджетним установам) на цілі, передбачені їхніми основними фінансовими планами — кошторисами. У визначенні вказується джерело коштів (затверджений бюджет), документ, який регулює розподіл коштів (бюджетний розпис), отримувачі коштів (суб'єкти господарювання, які належать до бюджетних установ, включаючи різні галузі виробничої сфери та сфери послуг) та основний документ, який відображає ціні, на які виділяються кошти (кошторис бюджетної установи).

Другою формою бюджетного фінансування вважається бюджетне інвестування, пов'язане з виділенням бюджетних коштів на інвестиційну чи інноваційну діяльність. Бюджетні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді фінансування державних капітальних вкладень, проектного фінансування конкретних інвестиційних проектів, придбання частки акцій чи прав участі в управлінні підприємством. У процесі ринкових перетворень ця форма має використовуватися у першу чергу для структурної перебудови економіки, а також для створення потужної матеріально-технічної бази для соціально-культурної сфери, оборони країни та управління.

Третя форма бюджетного фінансування полягає у наданні державних трансфертів шляхом державного субсидіювання (державні субсидії, державні субвенції, державні дотації) та державної допомоги населенню. Державні трансферти — невідплатні і безповоротні платежі з бюджету юридичним і фізичним особам, не призначені для придбання товарів чи послуг, надання кредиту або на виплату непогашеного боргу.

Нині при утвердженні в Україні економіки ринкових відносин визріла потреба в удосконаленні форм бюджетного фінансування. При цьому до існуючих форм бюджетного фінансування не можна застосовувати однаковий підхід, а перспективи розвитку кожної з форм мають пов 'язуватись з тими цілями, яким вони слугують. Цілі можуть бути поділені на загальні та спеціальні. Загальні втілюються за допомогою тих форм фінансування, які відповідають системі управління економікою в цілому. Спеціальні пов'язані з особливими умовами господарювання згідно із завданнями економічної політики держави на відповідному етапі розвитку. Форми бюджетного фінансування, зумовлені загальними цілями, надалі мають удосконалюватись, аби повніше відповідати потребам розвитку ринкової економіки. їхнє удосконалення, з одного боку, має провадитись у напрямку посилення стимулюючих факторів певних форм фінансування, а з іншого — у напрямку .запровадження нових умов надання бюджетних коштів.

У сучасних умовах застосовується такий метод бюджетного фінансування — метод єдиного казначейського рахунку. Він використовується для фінансування заходів з державного бюджету України та місцевих бюджетів. Це система бюджетних рахунків органів Державного казначейства, відкритих в установах банків за відповідними балансовими рахунками, з яких органами Державного казначейства здійснюються платежі безпосередньо суб'єктам діяльності.

Видатки державних цільових фондів.

 

Інші видатки (виплати процентів і витрати, пов'язані з обслуговуванням державного боргу, створення резервних фондів, трансферти загального характеру і т. д.).

 

Кошти Державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України. Кошти місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених відповідно місцевими радами народних депутатів. До Державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами України.

 

Забороняється використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів. Позабюджетні фонди можуть бути утворені за рахунок надходжень від необов"язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших небюджетних джерел.

 

У Державному бюджеті України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу видатків Державного бюджету України для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України.

 

У Державному бюджеті України понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу видатків бюджету. Оборотна касова готівка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена у тому ж році до розмірів, установлених під час затвердження Державного бюджету України.

 

Крім прямого фінансування та прямих державних інвестицій, витрати Державного бюджету здійснюються у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції. Дотації — це особливий вид асигнувань з Державного бюджету, який використовується для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств. Субсидії — це допомоги, які виплачуються з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, розвиток яких має велике значення для економіки. Субвенції — один з видів державної фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі. Субвенції використовуються також для санації підприємств, яким загрожує банкрутство.

 

Збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи України, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики.

 

Перевищення доходів над видатками становить надлишок бюджету. Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету. При визначенні розміру дефіциту бюджету кредити та позики в джерело доходів не враховуються. Граничний розмір дефіциту та джерела його покриття визначаються відповідно Верховною Радою України, радами народних депутатів під час затвердження відповідних бюджетів. Покриття дефіциту бюджету здійснюється за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів. Рішення про залучення позик до Державного бюджету України в кожному конкретному випадку приймає Верховна Рада України.

 

Кабінет Міністрів України доводить до місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих органів інструктивні листи про особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний рік.

 

Органи виконавчої влади областей у встановлений їх радами строк, виходячи з необхідності затвердження бюджетів до початку нового бюджетного року, доводять до місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих органів нижчого рівня відповідні вказівки щодо розробки проектів бюджетів.

 

У разі незбалансованості доходів і мінімально необхідних видатків бюджетів селищних сільських рад народних депутатів бюджетів районів та міст виконавчі органи місцевих рад народних депутатів подають до виконавчих органів місцевих рад народних депутатів вищого рівня, а в разі незбалансованості доходів і мінімально необхідних видатків бюджетів областей - Кабінету Міністрів України необхідні розрахунки для обгрунтування нормативів від регулюючих доходів, розмірів дотацій, дані про зміни складу об'єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню.

 

Мінімально необхідні видатки обчислюються за єдиними або груповими мінімальними соціальними і фінансовими нормами та нормативами, встанавленими вищими органами виконавчої влади на основі діючих законодавчих актів з урахуванням індексу інфляції в межах фінансових можливостей держави та відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

 

Для повного врахування всіх фінансових ресурсів, а також визначення середньої фінансової забезпеченості адміністративно-територіальних одиниць відповідний виконавчий орган влади складає територіальний зведений баланс фінансових ресурсів, дані якого можуть бути враховані при визначенні розмірів субвенцій.

 

Збалансування бюджету. Існують три принципи збалансування бюджету. Перший з них базується на щорічній основі балансування. Критично оцінюючи його сутність слід підкреслити, що щорічно збалансований бюджет вступає в суперечнісгь з антициклічною стабілізуючою спрямованістю фіскальної політики. Більш того, намагання щорічно балансувати бюджет може ще більше поглибити економічні коливання. Так, припустимо, що економіка перебуває у фазі зниження вирооництва, відповідного скорочення доходів і податкових надходжень до бюджету. Це автоматично викликає бюджетний дефіцит. Якщо за цих умов намагатися збалансувати бюджет фіскальними заходами, то потрібно підвищити податки або скоротити державні витрати. Звичайно, ці заходи зможуть збалансувати річний бюджет, але за характером свого впливу на економіку вони є стримуючими, тобто викличуть ще більше падіння виробництва, тоді як його потрібно розширювати.

 

Можна проаналізувати також протилежну ситуацію. Припустимо, що економіка вступила у фазу інфляційного зростання, доходи та податкові надходження збільшуються і породжують бюджет з надлишком. За цих умов, щоб попередити виникнення надлишкового бюджету потрібно зменшити податки або збільшити державні витрати. Такі фіскальні заходи держави, звичайно, зможуть збалансувати річний бюджет але одночасно вони ще більше посилять інфляційний тиск в економіці.

 

Таким чином, щорічна збалансованість бюджету вступає у суперечність з фіскальною політикою, головним завданням якої є стабілізація економіки. У зв"язку з цим у сучасній світовій практиці щорічний принцип збалансування державного бюджету, як правило, не застосовується.

 

Другим принципом збалансування бюджету є його вирівнювання на циклічній основі. Відповідно до цього принципу бюджет має балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Це означає, що під час спаду виробництва держава повинна зменшувати бюджетний дефіцит. Під час наступного інфляційного зростання, навпаки, вона мусить піднімати рівень податків та скорочувати свої витрати. Позитивне сальдо бюджету, яке виникає при цьому, може бути використане на покриття тієї заборгованості, яка виникла під час спаду. В результаті від"ємне та позитивне сальдо бюджету взаємно гасяться, але не на щорічній основі, а за певну кількість років у межах економічного циклує.

 

Звичайно, застосування цього принципу не гарантує арифметичної гармонії між видатками та доходами державного бюджету. Адже зростання та спади в економічному циклі, як правило, відрізняються між собою за глибиною й тривалістю. Тому суперечність між фіскальною політикою та необхідністю збалансування бюджету за циклічного підходу теж повністю не усувається.

 

Сучасна світова практика фіскальної політики надає перевагу третьому принципу - принципу функціональних фінансів. Вона визначає використання незбалансованих бюджетів з метою стабілізації економіки. Згідно з принципом функціональних фінансів головним для фіскальної політики є не збалансування бюджету, а стабілізуючий вплив на економіку, здатність державних заходів своєчасно запобігати виникненню негативних явищ, пов"язаних з циклічними коливаннями. Що стосується збалансування бюджету, то ця проблема розглядається як другорядна підпорядкована головній меті фіскальної політики. Це не означає, що фіскальна діяльність держави ігнорує бюджетний дефіцит. Їх неможливо ігнорувати об"єктивно: дефіцит фінансових ресурсів завжди обмежуватиме рівень виробництва, а отже, й споживання. Тому проблема має зміщуватися в іншу площину мінімізації негативного впливу бюджетного дефіциту на економіку. Світовий досвід показує, що ця проблема має вирішуватися з урахуванням державного боргу, величина якого визначається як сума бюджетних дефіцитів за мінусом суми бюджетних надлишків за певний період часу.

 

Якщо державний борг досягає великих розмірів, це породжує два негативні ефекти. По-перше, перетворює витрати, пов"язані з обслуговуванням державного боргу, тобто з оплатою процентів по заборгованості, в одну із головних статей витратної частини бюджету. По-друге, виникає недовіра до платоспроможних можливостей держави з боку як вітчизняних, так і зарубіжних кредиторів, що породжує труднощі з одержанням фінансової допомоги у майбутньому.