Роль, призначення і статус Центрального банку в економіці країни

2.3. Національний банк  України в ролі фінансового  агента уряду.

Однією з основних функції центрального банку є його роль як фінансового  агента уряду. Це передбачає тісну взаємодію з органами державної влади як при вирішенні питань монетарної  та фіскально-бюджетної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій. Зокрема, ЦБ відіграють помітну роль у касовому забезпеченні бюджету (організація роботи щодо прийому платежів до бюджету, зарахування коштів на рахунки відповідних бюджетів та їх зберігання, видача цих коштів на заходи, передбачені бюджетом, ведення відповідного обліку та звітності), виступають кредиторами уряду (якщо це дозволено законодавством країни) та беруть участь в управлінні державним боргом.

Згідно з Указом Президента "Про порядок виконання державного бюджету України" від 18 червня 1993 р. Національний банк за згодою Міністерства фінансів запровадив із другого півріччя 1993 р. єдину схему касового виконання бюджету - як державного, так і місцевих. Фінансування витрат відтоді здійснюється у межах доходів, що реально надійшли до державного бюджету, а також за рахунок кредитів, наданих Національним банком Міністерству фінансів.

Щоб поліпшити управління державними фінансами, 27 квітня 1995 р. Президент України підписав Указ "Про Державне казначейство". Постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р. затверджено Положення про Державне казначейство. Основними завданнями цього відомства стали організація виконання державного бюджету і державних позабюджетних фондів, здійснення контролю з використанням бюджетних коштів, а також облік касового виконання бюджету і складання відповідної звітності.

Щоб підвищити надійність зберігання бюджетних коштів та посилити контроль за їхнім рухом і використанням, Кабінет Міністрів і Національний банк України визначають коло комерційних банків, уповноважених здійснювати касове виконання державного бюджету і державних позабюджетних фондів (крім Пенсійного фонду). З Національним банком і уповноваженими комерційними банками Головне управління Державного казначейства укладає угоди на здійснення відповідних розрахунково-касових операцій.

В установах Національного банку та уповноважених комерційних банків для органів Державного казначейства відкриваються дохідні рахунки. На балансові рахунки № 2510, 3510 "Кошти Державного бюджету України" зараховуються кошти, що безпосередньо надходять до державного бюджету ; на балансові рахунки № 2500, 3500 "Кошти бюджетів України до розподілу" - загальнодержавні податки і збори, які потім розподіляються між державним і місцевими бюджетами або між місцевими бюджетами. Органи Державного казначейства отримують із дохідних рахунків виписки з додатком копій платіжних документів, завірених установою банку.

Для того щоб кошти до Державного бюджету України надходили правильно, згідно з бюджетною класифікацією, фінансові органи, органи Державного казначейства та Державної податкової адміністрації за місяць до початку бюджетного року подають відповідним установам комерційних банків списки платників податків за кожним районом, містом із зазначенням виду платежу, а також підрозділу бюджетної класифікації доходів, символів звітності банку та номерів рахунків, на які слід зараховувати платежі. 
Кошти, що надійшли на рахунки № 2500, 3500, розподіляються банками між державним і місцевими бюджетами або тільки між місцевими бюджетами згідно з нормативами, встановленими Верховною Радою України. У разі їх порушення до банків застосовують відповідні фінансові санкції 
Балансовий рахунок № 2510 - в установах комерційних банків, рахунок № 3510 - в установах Національного банку України.. Крім того, згідно з рішенням Кабінету Міністрів України їх можуть позбавити права обслуговувати місцеві бюджети.

Щоб підвищити ефективність управління бюджетними коштами, Кабінет Міністрів і Національний банк України Постановою "Про впровадження казначейської системи виконання державного бюджету" від 14 січня 1997 р. передбачили запровадження в Україні казначейської системи виконання державного бюджету. Банківська система акумулює кошти державного бюджету на єдиному казначейському рахунку, зберігає і переказує їх за дорученням органів Казначейства. За міністерствами й відомствами (головними розпорядниками бюджетних коштів) залишається право розподілу коштів за напрямами витрат, затвердженими в бюджеті. Органи Державної податкової адміністрації стежать за дотриманням податкового законодавства, забезпечують облік платників податків і зборів, контролюють своєчасність надання бухгалтерської звітності. Державна контрольно-ревізійна служба і Рахункова палата здійснюють подальший контроль за використанням бюджетних коштів [35].

В Україні протягом 1991—1994 рр. єдиним джерелом покриття дефіциту бюджету  були прямі кредити Національного банку України. Неминучим наслідком такої політики уряду і центрального банку стала гіперінфляція (індекс споживчих цін у 1993 р. становив 10 256 %) і катастрофічний спад виробництва (реальний обсяг ВВП скоротився у 1994 р. на 23 %). З 1995 р. поряд з кредитами НБУ для фінансування бюджетного дефіциту уряд почав залучати внутрішні запозичення у вигляді коштів від розміщення облігацій внутрішньої державної позики. З 1997 р. акцент щодо фінансування дефіциту було перенесено на внутрішні державні запозичення. У 1998 р. ситуація на грошовому ринку України різко погіршилась. У зв’язку з виникненням восени 1997 р. світової фінансової кризи почався відплив капіталів із ринків, що розвиваються, у тому числі й з українського. Негативні тенденції на грошовому ринку України зумовила також недостатньо виважена політика уряду стосовно розвитку ринку державних цінних паперів. Емісія короткострокових облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) спричинила зростання внутрішнього державного боргу і перетворення облігацій з інструменту фінансування дефіциту державного бюджету в інструмент зростання дефіциту, в інструмент, що провокує фінансову кризу.

Для того щоб вирішити бюджетні проблеми, уряд наприкінці 1998 р. і на початку 1999 р. змушений був провести конверсію  короткострокових облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) у довгострокові. Національний банк України у зв’язку з фінансовою кризою змушений був у 1998 р. фінансувати дефіцит державного бюджету шляхом купівлі ОВДП. У 1998 р. 70,5 % від усіх розміщених ОВДП були придбані Національним банком України.

У 1999 р. Верховна Рада України ухвалила закон «Про Національний банк України», згідно з яким Національному банку  забороняється надавати прямі кредити  як у національній, так і в іноземній  валюті на фінансування видатків Державного бюджету України. Крім того, за законом Національному банку дозволяється здійснювати операції з цінними паперами (купівля-продаж) тільки на вторинному ринку.

У 2000 р. уряд провів реструктуризацію заборгованості за облігаціями внутрішньої  державної позики, що перебувають у портфелі НБУ. У результаті реструктуризації Національний банк отримав процентні облігації внутрішньої державної позики. За станом на 31 грудня 2003 р. обсяг процентних облігацій внутрішньої державної позики в портфелі НБУ становив 7,4 млрд грн. Заборгованість уряду за кредитами, що були отримані від Національного банку в 1991—1996 рр. у національній та іноземній валютах для фінансування бюджетного дефіциту, за станом на 31 грудня 2003 р. становила 10,5 млрд грн. Відповідно до прийнятого в 2000 р. Закону України «Про реструктуризацію боргових зобов’язань Кабінету Міністрів перед Національним банком України» заборгованість за кредитами, наданими уряду, було реструктуризовано і віднесено на внутрішній державний борг. Погашення заборгованості передбачається до 2035 р. [20, c.357-358].

Основний обсяг державного боргу  України накопичено до 2000 р., протягом останніх років його розмір стабілізувався на рівні 14,1—14,2 млрд дол. США. Незважаючи на проголошений урядом намір поліпшити протягом 2001—2004 рр. структуру державного боргу шляхом збільшення питомої ваги внутрішнього боргу, фактично вона залишається майже незмінною — із значним переважанням зовнішнього боргу.

Правовою основою управління державним боргом в Україні є  Конституція країни, в якій передбачено, що виключно законами України встановлюються порядок утворення і погашення державного богу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів. В управлінні державним боргом України беруть участь: Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Національний банк України, Державне казначейство України.

Основні напрями діяльності Національного  банку України у сфері управління державним боргом:

• спільно з Міністерством фінансів України НБУ бере участь у залученні державних запозичень шляхом розміщення облігацій внутрішньої державної позики;
• за дорученням Державного казначейства і за рахунок коштів державного бюджету здійснює обслуговування державного боргу, зокрема погашення облігацій внутрішньої державної позики та сплату доходів, здійснення платежів на користь зовнішніх кредиторів України;
• як учасник Національної депозитарної системи виконує функції депозитарію та зберігача державних цінних паперів;
• спільно з урядом співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями щодо отримання кредитів, зокрема кредитів, за якими НБУ виступає позичальником і розпорядником. Це кредити макроекономічної стабілізації, які надає МВФ, і кредити для забезпечення фінансування малого і середнього бізнесу, які надає Європейський банк реконструкції та розвитку;
• здійснює реєстрацію кредитів, отриманих резидентами від нерезидентів в іноземній валюті [20, c.358-360].

Крім того Національний банк України у межах своїх  повноважень тісно співпрацює з  Кабінетом Міністрів України, Міністерством  економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерством фінансів України та з іншими центральними органами виконавчої влади. Він бере участь у підготовці основних програмних і прогнозних документів економічного характеру. До них належать:

• загальнодержавна програма економічного та соціального розвитку України;
• стратегія економічного та соціального розвитку України на перспективу;
• програма розвитку інвестиційної діяльності в Україні;
• концепція та програма діяльності Кабінету Міністрів України;
• державна програма забезпечення позитивного міжнародного іміджу України;
• стратегія співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями тощо.

2.4. Національний банк  України як банк банків

Ефективний нагляд за діяльністю банків є однією з основних передумов стабільності економічного середовища. Необхідність контролю за діяльністю комерційних банків зумовлена тим, що в умовах ринку відбувається жорстка конкурентна боротьба між банками, а це змушує їх дедалі підвищувати ризикованість своїх операцій, щоб задовольнити клієнта й отримати прибуток.

Питання реорганізації системи  банківського нагляду порушено в  Указі Президента України «Про заходи щодо зміцнення банківської системи  України та підвищення її ролі у  процесах економічних перетворень». Статтею 61 Закону України «Про Національний банк України» встановлено, що наглядові та регулятивні функції НБУ може здійснювати безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду. Функціонування банківського нагляду в структурі Національного банку має свої переваги, а саме: дає змогу оперативно реагувати на виявлені порушення і застосовувати адекватні заходи впливу, а крім того, на підставі аналізу інформації, отриманої при здійсненні нагляду, оперативно вдосконалювати банківське законодавство.

Свою історію служба банківського нагляду в Україні починає із травня 1992 р. У 1992 р. у Національному банку України було організовано Управління банківського нагляду, яке розпочало роботу над створенням нормативної бази для нагляду за комерційними банками. Серед перших нормативних актів — Тимчасове положення «Про порядок створення, реєстрації комерційних банків і здійснення нагляду за їх діяльністю», затверджене Правлінням Національного банку України (протокол № 16 від 17 липня 1992 р.), Положення «Про економічні нормативи регулювання діяльності комерційних банків», затверджене Правлінням Національного банку України (постанова № 114 від 21 грудня 1993 р.) та ін. Прийняття цих документів свідчило про усвідомлення ролі та значення ефективного банківського нагляду, покликаного надійно захищати інтереси вкладників і кредиторів, забезпечувати їх довіру до вітчизняної банківської системи, сприяти її вдосконаленню та зміцненню. Зауважимо, що в перші роки державної незалежності ця сфера діяльності була в Україні такою ж новою, як, власне, і банківська справа.

Статус, функції та завдання служби банківського нагляду Національного  банку України було визначено  Положенням «Про службу банківського нагляду Національного банку  України» (затвердженим наказом Голови Правління Національного банку України від 12 липня 1994 р. № 110).

З розвитком банківської  системи трансформується й інфраструктура банківського нагляду. Так, 1996 р. створено Департамент з питань роботи з  проблемними банками, який зосередив  зусилля передусім на фінансовому  оздоровленні ряду банків і на ліквідності всіх банківських установ. 7 червня 1997 р. НБУ створив на основі одного Департаменту банківського нагляду чотири спеціалізовані департаменти та управління координації з питань банківського нагляду. Наприкінці 1998 р., з огляду на значний обсяг банківських операцій, велику клієнтську базу та потребу в пильному й детальному нагляді за найбільшими банками України, створено управління нагляду за великими банками. Для забезпечення успішного функціонування українських комерційних банків, надійного захисту інтересів їх вкладників і кредиторів, прогнозування змін у банківській системі України та своєчасного реагування на них було створено Комісію з питань нагляду та регулювання діяльності банків і затверджено відповідне положення, яким визначено її завдання, права та регламент роботи. Крім цієї комісії, до системи банківського нагляду входять ряд департаментів та управлінь центрального апарату Національного банку України, а також відділи банківського нагляду обласних управлінь НБУ. Наприкінці 2000 р. створено Генеральний департамент банківського нагляду, який визначає єдину стратегію подальшого розвитку і політику банківського нагляду, єдині методологічні підходи тощо [20, c.318-322].