Авторське право в науці

Найчастіше об’єктом конфлікту  є стаття (78%), інтерв’ю, малюнки (2%), фотографії (3%), інше -14%. Звинуваченню в  плагіаті може бути піддано як маловідомого автора, так і

всесвітньо відомих митців.

В наш час для з'ясування етично-відповідальних, гуманних та, одночасно, економічно ефективних шляхів розвитку сучасного господарства з'явилася  потреба посередництва економічної  та етичної теорії. Створити системну концепцію економічної етики, яка  мала б змогу розв'язати нагальні проблеми сучасності, можна, лише спираючись на багатовіковий досвід західноєвропейської філософської думки. Тому побудова нової етико-економічної теорії потребує звернення до теоретичних пошуків західноєвропейської філософії, що відбувалися протягом двох тисячоліть.

Сьогодні існує безліч досліджень, що стосуються етико-економічної  проблематики. Англосаксонський варіант  економічної етики — так звана «етика бізнесу» — представлений у працях Томаса М.Герета, Річарда Дж. Клонскі, Р.Де Джорджа, А.Кедбері. Вітчизняні та російські дослідники (А. А. Алі-Заде, В. В. Борисенко, В. К. Борисов, А. М. Єрмоленко, Ю. І. Палеха, Ю. Ю. Петрунін, М. В. Попов, Е. А. Уткін) розглядають лише деяких аспектів проблеми співвідношення моралі та економічної раціональності в господарчій діяльності людини.

Етика бізнесу є інтегративним знанням, що застосовує інструментарій етики, психології, соціології, менеджменту в дослідженні конкретних ситуацій в бізнесі як індивідуально-професійної поведінки та соціальної активності задля обмеження негативних наслідків економічної діяльності шляхом безпосередньої імплементації моральних норм на рівні підприємств та організацій. Але відносно дисциплінарного статусу етики бізнесу необхідно зазначити, що вона емансипувалася від філософської етики та скоріше належить до менеджменту як науки про управління економічними організаціями в умовах ринкових відносин. Тому можна казати, що етика бізнесу має не скільки теоретичний, а скоріше інструментально-технологічний характер. Структурно етика бізнесу складається з двох рівнів: «мікроетики» та «макроетики» (на кшталт «мікроекономіки» та «макроекономіки»).

• «Мікроетика» досліджує специфіку моральних відносин між підприємством (організацією) як моральнісним суб'єктом та її робітниками. Дослідний і практичний інтерес спрямовується на питання типології корпоративних культур, розглядаються способи підвищення етичного рівня підприємств, роль менеджменту організації, морально-етичні аспекти в прийнятті конкретних управлінських рішень.
• «Макроетика» досліджує специфіку моральних відносин між макросуб'єктами соціальної та економічної структури суспільства — підприємствами, державою, суспільством в цілому. Відповідно дослідний і практичний інтерес спрямовується на питання відношень між підприємством та об'єктивним світом природи, взаємодії між корпораціями-контрагентами, підприємствами та громадянським суспільством, проблематику соціальної відповідальності бізнесу.

Підводячи підсумки ми може зазначити, що ринкові відносини  мають гостру нестачу загальнолюдських цінностей, а для успішної діяльності в будь-якій сфері, зокрема в економічній, треба вкладати свої морально-етичні норми і правила.

Наука тісно пов'язана  з розвитком моральності, залежить від моральних

цінностей і імперативів  різнюс епох, в свою чергу мораль - часто регулюється і навіть визначається наукою. Наукове знання в дійсності намічає межі і орієнтири пізнання, межі дозволеного і недозволеного, тим самим усвідомлюється область реальних можливостей людини, вдосконалюються критерії морального вибору. Таким чином, наука є не лише виробництвом знань, але й виробленням певних етичних норм.

Наука, як соціальний інститут, передбачає наявність певної системи

ціннісних орієнтацій, цільових установок і імперативів. Для  того, щоб успішно проводити дослідження  і служити Істині, кожен вчений повинен

їх освоїти. Важливими  принципами наукового етосу є наукова чесність

(недопустимість фальсифікацій  і плагіату), інститут посилань. Порушення  етичних принципів повинно каратися  науковим співтовариством, незважаючи  на минулі заслуги.

В принципі, як і природа, наука не підкоряється категорії  моральності,

оскільки її головна мета - об'єктивна істина. Однак в реальності наука не

може бути безсторонньою, оскільки її створюють люди, які  зазнають всякого

роду спокуси, помилки, пристрасті, які володіють тими чи іншими моральними якостями, тобто моральні аспекти  діяльності вчених не можна ігнорувати. Вчений творить в суспільстві, чия  історія, чий сучасний стан неперервно впливає на нього. І, звичайно, існує  зворотній зв'язок - вчені нарівні  з рештою мислячих людей впливають  на суспільство.

Служіння моральним ідеалам  слідує з розуміння вченим своєї  відповідальності перед суспільством. Творча праця вченого виробляє строге і

неупереджене мислення, здатність  до точного логічного міркування. Суспільство уважно прислуховується  до слів вченого: його діяльність може мати серйозні наслідки для людства. Відповідальність вченого перед  суспільством вимагає від нього  громадянської мужності. Це притаманне далеко не всім. Разом з тим далеко не все залежить від вченого. У  науковому товаристві склалася з  часом своя система моральних  норм, імперативів, заборон, які регулюють  наукову діяльність - тобто етичний  кодекс вченого. В усьому світі етичні кодекси вченого базуються на розумінні того, що належна практика у сфері науки сприяє довірі в  середовищі наукового співтовариства та між ним і суспільством, що є необхідним для розвитку науки. Вчені повинні бути впевненими в  надійності результатів роботи своїх  колег. У свою чергу суспільство  має бути впевненим у чесності науковців та достовірності результатів  їхніх досліджень. На жаль, останнім часом така довіра похитнулася у  зв'язку з тим, що в багатьох країнах  спостерігалися серйозні порушення  етики, які підірвали авторитет  науки та довіру суспільства до вчених.

Учений зобов'язаний протидіяти конформізму в науковому

співтоваристві, брати активну  участь у процесах атестації наукових кадрів,

протидіяти присудженню  наукових ступенів і звань за роботи, які не

відповідають сучасним досягненням  світової науки або виконані з  порушенням норм етики, зокрема, рішуче викривати факти плагіату й інших  форм порушень авторського права.

Учений має активно  протидіяти псевдонауці, виступати  проти

розповсюдження в суспільстві  псевдонаукових поглядів і рекомендацій.

Учений не чинить дій, які  можуть завдати шкоду професійній  репутації іншого вченого. Проте, за наявності неспростовних доказів  неетичної поведінки чи непрофесійних  дій ученого, наукове співтовариство має у відкритій неупередженій  дискусії дати їм відповідну оцінку.

Учений має дотримуватися  найвищих професійних стандартів планування та проведення наукових досліджень на основі глибоких знань про доробок  світової науки у певній галузі. Учений зобов'язаний вишукувати найприйнятніші з огляду на адекватність та економічну виправданість шляхи вирішення  досліджуваної проблеми. Висновки завершеного  дослідження вчений зобов'язаний викладати  об'єктивно, незважаючи на очікування замовника.

Вимога об'єктивності –  один з основних моральних принципів  науки - засудження суб'єктивізму. Серйозною  проблемою в науці є сліпа  віра в авторитети, яка часто не дає можливості знанню розвиватися.

Учений має забезпечувати  бездоганну чесність і прозорість на всіх стадіях наукового дослідження  та вважати неприпустимим прояви шахрайства, зокрема фабрикування та фальшування даних, піратства і  плагіату. Неприпустимим є намагання  керівних осіб упереджено впливати на характер отримуваних в дослідженні  даних і висновків. Учений служить  лише об'єктивній істині.

Основною мотивацією діяльності вченого має бути прагнення до пізнання та бажання збагатити науку  новими знаннями. При цьому найвищою нагородою вченого є досягнення істини та визнання наукового співтовариства. Вчений має право та обов'язок захищати свій науковий пріоритет.

 

 

 

3.    Комерціалізація чи трансфер технологій

Комерціалізація інтелектуальної  власності означає перетворення у джерело прибутку об’єктів авторського  і патентного права, тобто – діяльність, пов’язана з реалізацією інтелектуальної  власності як товару.

Зазвичай, комерціалізація  об’єктів інтелектуальної власності  потребує додаткового їх оприлюднення, зокрема - встановлення договірних відносин з покупцями і/або з посередниками. У зв'язку з цим виникають додаткові  ризики, того, що ініціювавши інтерес  до певних об'єктів ІВ, у, певним чином, зацікавлених осіб може виникнути бажання  скористатися інтелектуальним розробками проти волі їх власника.

Для забезпечення інтелектуальної  власності від можливих на неї  посягань, необхідна її державна охорона. Відповідна державна ґарантія такої  охорони забезпечується патентами  і свідоцтва, які в Україні  видає Департамент інтелектуальної  власності, а в інших країнах  – подібні державні відомства. У  Патентбюро питаннями комерціалізації інтелектуальною власністю займається його структурний підрозділ - Укрліцензінторг.

Розрізняють два види комерціалізації:

Пасивна комерціалізація  інтелектуальної власності –  обнародування (оприлюднення) пропозицій щодо дозволів на використання прав на інтелектуальну власність або продажу  таких прав повністю, шляхом публікації в Базі даних об'єктів авторського  і патентного права.

Активна комерціалізація  інтелектуальної власності –  звернення власника прав на інтелектуальну власність (або його уповноваженого представника) із пропозиціями щодо купівлі  прав на об’єкти інтелектуальної  власності до конкретних потенційних  користувачів і/або покупців.

У сучасних економічних умовах, коли інноваційні технології стали  найголовнішим чинником забезпечення економічного зростання країн і  суспільного прогресу та перетворилися  на основну рушійну силу подолання  кризових явищ в економіці, механізми  трансферу інноваційних технологій виступають ключовим фактором покращення динаміки та якості економічного розвитку. Як показує досвід розвинутих країн, комерціалізація трансферу технологій не тільки розширює можливості, масштаби і прискорює темпи інноваційної діяльності, але й створює додаткові стимули до наукових досліджень.

Характерною рисою сучасного  етапу світового розвитку є інтенсивна комерціалізація науково-технічного прогресу та динамічне становлення  універсального режиму міжнародної  торгівлі інтелектуальними товарами. Означені риси сучасного економічного розвитку світу стали домінуючими  завдяки інтенсифікації процесів передачі нових наукових знань та технологій з наукової сфери у виробничу  – процесів трансферу технологій. Тому постає науково-практична проблема – уточнення категорійного базису інноваційної діяльності та уточнення  змісту основних елементів інноватики.

Під передачею технологій (трансфером технологій) розуміється  достатньо широкий спектр як міждержавних, так і внутрішніх економічних  відносин ринкового характер. В найпростішому  випадку під терміном “трансфер  технологій” можна розуміти передачу технології, яка оформлюється угодою між декількома юридичними чи фізичними  особами. 

У свою чергу, комерціалізація  технологій (результатів НДДКР, результатів  інтелектуальної праці) – це будь-яка  діяльність спрямована на генерування  доходу від використання результатів  наукових досліджень, умінь і навичок  набутих від володіння певною технологією. Основною формою комерціалізації  технологій є практичне використання прав на інтелектуальну власність з  метою отримання вигоди. У сучасному  українському законодавстві терміну  “комерціалізація” нема, він замінений  фразою “залучення інтелектуальної  власності до господарського обороту”. Проте очевидно те, що комерціалізація  – це найважливіший елемент інноваційного  процесу як і трансфер технологій.

Посилення глобальної конкуренції,  зростання технологічного рівня  виробничих процесів та поява принципово нових продуктів сприяють поширенню процесів валоризації наукових знань і технологій, які і стали основним чинником інтенсифікації процесів трансферу технологій на всіх рівнях світогосподарської системи.

Комерціалізацію може здійснювати  сам розробник – і знову  ж таки він погодиться витратити  час та сили лише тоді, коли технології та знання матимуть певну цінність, котра в подальшому буде здатна генерувати певний дохід (даватиме вигоду). Це підтверджує  тезу про те, що ціну на інтелектуальний  продукт встановлює не стільки ринок  як сам продавець.

Отже, дуальна єдність  комерціалізції знань та комерціалізації технологій спричинює суттєву специфіку ринку інтелектуальних продуктів та механізмів їх поширення, що потребує додаткових, поглиблених наукових досліджень. Традиційний погляд на трансфер і комерціалізацію технологій полягає в тому, що, якщо створюють нову, ефективнішу з техніко економічної чи екологічної точок зору технологію, то ухвалюють рішення про заміну застарілої технології новою, і починається її життєвий цикл. Але це – суто теоретичне визначення, котре на жаль, не підтверджується практикою. Адже вже до середини 1970-х рр. науково- технічний потенціал деяких країн світу став таким могутнім, що нині кількість нових розроблених технологій, перевищує не тільки обсяги, необхідного для їх комерціалізації капіталу, а й місткість ринку, який міг би їх поглинути у разі повної комерціалізації.

Нині трансфер технологій передбачає не тільки передачу знань, а й перетворення їх в інноваційну  технологію за активної участі як джерела  цієї технології/винаходу, реципієнта/користувача, так і кінцевого споживача  продукту, виробленого за допомогою  згаданої інновації. При цьому трансфер технології передбачає участь, як мінімум, двох найважливіших суб’єктів цього  процесу, наявність яких є обов’язковою умовою його існування – джерела  і реципієнта технології. Саме тому, автори фахової літератури рекомендують основну увагу при дослідженні  трансферу технологій акцентувати не стільки на технології, як такій, скільки на суб’єктах – учасниках цього процесу та особливостях їх взаємовідносин.

Таким чином, уже на даному етапі досліджень, можна сформулювати дві відмінності між трансфером і комерціалізацією технологій, що прослідковуються у фаховій літературі :

1) комерціалізація технології  передбачає обов’язкове одержання  прибутку від її використання  у господарській діяльності і  не обов’язково пов’язана зі  залученням у цей процес третіх  осіб;

2) трансфер технології  – це обов’язкова передача  технології реципієнтові, котрий  і здійснює її промислове освоєння, але це не обов’язково пов’язано  з отриманням прибутку сторонами.