Економічний розвиток України на початку XX ст

Реферат

Економічний розвиток України на початку XX ст.

План

1. Розвиток промисловості  України на початку XX ст.

2. Становище сільського  господарства на початку XX ст.

Висновки

Список літератури

1. Розвиток промисловості  України на початку XX ст.

На рубежі XIX і XX ст. для  України було характерно завершення промислового перевороту і складання  великих промислових центрів: Донецького вугільного, Криворізького залізорудного, Нікопольського марганцевого, південно-Західний цукровобуряковий район).

Українська економіка  розвивалася як складова загальноросійської економіки. За своїм економічним  потенціалом Україна посідала друге  місце в промисловому виробництві  Російської імперії. Саме тут було сконцентровано 20 % промислових підприємств імперії. На території України у 1913 рр. вироблялося 72% руди, 69% чавуну, сталі – 58 %, паровозів  – 40%, 20% машинобудування і металообробки.

Тому, як і Російська імперія, Україна у 1900-1903 рр. пережила економічну кризу, а 1904 – 1908 рр. – депресію, і  лише 1909 – 1913 рр. почалося промислове піднесення.

Завдяки своєму географічному  положенню та природним багатствам Україна на початку століття була одним із найрозвиненіших у промисловому відношенні регіонів. Тут склалися такі великі промислові центри, як Донецький  вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий  басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Промисловий розвиток України  в цей період визначався зростанням великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки. Це основні сировинні галузі, що визначали економічне становище  України.

Формування потужних промислових  регіонів засвідчує і той факт, що в окремих районах України  розвиток продуктивних сил взагалі  відбувався набагато швидше, ніж в  обтяженому пережитками капіталізму  центрі Росії. Це передусім стосувалося  гірничої, металургійної, кам'яновугільної і цукрової промисловості.

Проте, незважаючи на випереджальний розвиток цих галузей, стан економіки  України характеризувався нерівномірністю  в регіональному масштабі. Особливо це помітно, якщо розглянути показники  східних, південних і західних регіонів. Зокрема, на Лівобережжі найзначнішою мірою збереглися залишки кріпосництва. Найвищим рівнем розвитку капіталістичних  відносин характеризувався Південь  України. З одного боку, потужний індустріальний розвиток Сходу та Півдня, а з  іншого — однобічний «калікуватий»  стан західного регіону.

Характеристики промислового розвитку України порівняно з  центральними регіонами Росії, зокрема  статистичні дані загального обсягу продукції її господарства, свідчать про те, що вона піднялася на вищий  щабель.

Загальна характеристика стану промисловості України  в перші роки XX ст. буде однобічною, якщо не з'ясувати її місце в промисловому потенціалі Російської імперії, а воно визначалося такими показниками. У  кам'яновугільній промисловості в 1896 р. всього по Росії (Росія, Польща, Україна) видобуток вугілля становив 572,5 млн пудів, у 1902 р. — 1 005 240, у 1906 р. — 1 326 454 млн пудів. Окремо Україна видобувала у 1896 р. 311 736 млн пудів вугілля, у 1902 — 707 141, у 1906 — 1 060 530 млн пудів. Отже, у 1906 р. частка Донбасу в усьому видобутку кам'яного вугілля Росії становила 73 відсотки. У 1913 р. темпи видачі «на-гора» кам'яного вугілля зросли до 1,5 млрд пудів, що становило 78 відсотків усього видобутку.

Аналогічні показники  були також в інших найважливіших  галузях промисловості. У 1913 р. Україна  виробляла від загального виробництва  Російської імперії: залізної руди — 72,3 відсотка, сталі — 58, чавуну — 69, прокату  — 57, сільськогосподарських машин  — 50, паровозів — 40 відсотків.

Україна була потужним загальноросійським виробником цукру. У перші десятиліття  століття її заводи виробляли 81 відсоток виробництва цукру в Російській імперії. У 1913 р. вона виробила 1018 млн пудів цукру, тоді як Росія в цілому — тільки 0,7 млн пудів.

Певні особливості промислового розвитку склалися в Західній Україні, землі якої входили до Австро-Угорщини. Тут переважали видобувні та переробні  галузі. Західноукраїнські землі  залишалися одним із основних постачальників лісу до європейських країн. Особливо високими темпами розвивались тут  деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток і переробка нафти. У 1913 р. на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн т нафти. Проте загальний рівень економічного розвитку цього регіону був невисоким. Він залишався відносно відсталим аграрно-промисловим регіоном.

Україна як регіон імперії  на початку століття стала головною ареною підприємницької діяльності іноземного капіталу. Тут створюються  спільні акціонерні товариства, які  вкладають свої капітали у видобувну  промисловість і переробку сировини. Так, промисловий розвиток Донецько-Криворізького  басейну нерозривно пов'язаний з  іноземним капіталом. Зокрема, у  чорній металургії Півдня перед першою світовою війною діяло 18 акціонерних  товариств. Капітал 12 з них повністю належав іноземцям, а інших —  був змішаним. Частка російського  капіталу в цих товариствах постійно зростала.

На початку 1914 р. шість  змішаних товариств, де переважав російський капітал, контролювали вже 52,5 відсотка основного капіталу чорної металургії. У вугільній промисловості також  відбулося зростання частки неакціонованого капіталу: у 1912 р. в загальному видобутку вугілля вона становила 26 відсотків.

Активну участь у фінансуванні вугільної промисловості брали  російські банки. На 1912 р. російський капітал контролював майже 80 відсотків  видобутку антрациту. Усе-таки провідна роль іноземного капіталу в розвитку гірничозаводської промисловості  Півдня безперечна. Іноземні інвестиції прискорювали темпи видобутку кам'яного  вугілля та залізної руди. Особливо високими вони були в металургійній  промисловості. Ступінь концентрації виробництва тут був значно вищим, ніж в інших регіонах країни.

За рівнем концентрації промислового виробництва Україна на початку XX ст. займала одне із провідних місць  у світі. Найвища концентрація промислового виробництва зосереджувалась у  великих промислових центрах  Східної України та містах Півдня — Катеринославі, Луганську, Харкові, Миколаєві, Одесі.

Чисельність великих підприємств, на яких працювало 1000 і більше осіб, невпинно зростала. З 1879 по 1890 р. вона зросла на 25, з 1890 по 1902 р. — на 141,5 відсотка. Чисельність середніх підприємств (500—999 робітників) відповідно в ці роки зросла на 10 і 97,2 відсотка, а дрібних (100—499 робітників) збільшилась на 15,5 і 54,3 відсотка.

Внаслідок концентрації промисловості  утворюються великі монопольні об'єднання, які в першому десятилітті XX ст. займали панівне становище в  економіці України. Нагадаємо, що монополія  — це об'єднання підприємств однієї галузі з метою ведення конкурентної боротьби з іншими монополістичними об'єднаннями. В Україні об'єднання  підприємств почали виникати ще наприкінці XIX ст. У 1887 р. у Києві утворилося об'єднання  цукрозаводчиків. У 1902 р. підприємці створили синдикат «Продамет» — товариство для реалізації виробів металургійних  заводів, ядром якого були підприємства Півдня Росії. «Продамет» давав 75 відсотків  листового заліза Росії. Також діяли  синдикати «Турбопродаж», «Продвагон». 60 відсотків видобутку кам'яного вугілля Донбасу контролював синдикат «Продвугілля», що був організований у 1904 р.

Водночас з промисловими виникали великі банківські об'єднання.

Відбувався процес зрощування промислового капіталу з банківським, народжувався та міцнів фінансовий капітал. Зрощування банківського та промислового капіталу утворювало фінансову олігархію.

На підставі зрощення фінансового  та промислового капіталу створювалися банківські об'єднання, які фінансували  будівництво промислових підприємств, виробництво продукції та її реалізацію. Створювався замкнений цикл діяльності окремої галузі. Зокрема, цукрову  промисловість України фінансували  Російський торгово-промисловий і  Азовсько-Донецький банки; з експортом  хліба пов'язана діяльність Російського  для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецького й Об'єднаного банків; вугільну промисловість  фінансували Азовсько-Донець¬кий, Російсько-Азіатський і Міжнародний банки; суднобудування в Миколаєві — Міжнародний  і Російсько-Азіатський банки. Магнати  капіталу, серед яких були й українські фінансисти Харитоненки.

2. Становище сільського  господарства на початку XX ст.

В єдиному економічному просторі України водночас із промисловим  розвитком спостерігалися зрушення в сільськогосподарському виробництві. Однак економічні процеси характеризувалися  певними особливостями, специфікою форм і методів господарської  діяльності.

Характеристика  аграрного сектору:

1) збереження поміщицьких господарств. В Україні на початку XX ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств, частина з яких перейшли на капіталістичні рейки завдяки застосуванню вільнонайманої праці, новітньої техніки й передових технологій. А решта змушені були продавати свої землі. Так, з 80-х рр. по 1905 р. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь. Попри кризу поміщицького господарства саме вони разом з господарствами заможних селян давали основну частину зерна. Такі власники, як Харитоненко, Терещенко, Кочубей, створили у своїх маєтках сільськогосподарські комплекси, до яких входили машинобудівні та переробні заводи.

2) важке становище  селянських господарств ( 44% селянських господарств були бідними й володіли не більше 5 десятин)

3) майнова диференціація  селянства ( відсоток безземельних і малоземельних селян в Україні сягнув 80 %.

4) посилення експлуатації  народних мас - селянин сплачував викупні платежі, численні податки, виконував натуральні повинності. Існувала на селі так звана кругова порука, за якою за несплату боргу одного селянина відповідала вся громада. Без згоди громади селяни не мали право піти на заробітки. Серед селян побутувала традиція брати землю на 1-2 роки, тому що була неспроможна оплатити більший термін. Все це вело до зростання соціальної напруженості на селі.

5) відбувається  створення колективних господарств (кооперацій) у формі артілей, кас, крамниць з метою захисту середнього селянства від розорення. Але кооперативний рух у Наддніпрянщині, на відміну від Західної України, був недостатньо поширений. Це було наслідком політики царського уряду, який забороняв діяльність кооперативів. Він бачив у них організації, навколо яких гуртувалися національні сили України. Ватажки кооперативного руху перебували під постійним наглядом поліції. Існуючі артілі закривалися, нові практично не відкривалися.

6) загострення проблеми  аграрного перенаселення. Понад  50% селян України були незаможними.  В пошуках джерел існування  вони відправлялися в міста  або взагалі покидали Україну.  Ще наприкінці XIX ст. українське населення  мігрувало на Кавказ (1300 тис), до  Поволжя (400 тис), на Далекий Схід (225 тис). Українці заселяли територію  Приморського та Амурського країв  Далекого Сходу. Тут переселенці  отримували по 100 десятин кожен,  будували собі селища, викорчовували  ліси під земельні ділянки  для хліборобства, осушували болота.

У сільському господарстві України  відбувалася боротьба нових форм капіталістичного господарювання з  феодалізмом, який, незважаючи на реформу 1861 р., чинив опір і не здавав своїх  панівних позицій. На початку XX ст. тут  існувало чимало поміщицьких латифундій, площі яких становили десятки  тисяч десятин землі кожна. У 1905 р. 97 найбільшим латифундіям належало близько 2 млн десятин землі. У маєтках із земельною площею понад 500 десятин зосереджувалося майже 9 млн десятин землі, тобто 20 відсотків місцевого земельного фонду. Усього напередодні революції 1905 р. в Україні налічувалося 32,5 тис. поміщицьких господарств. Маєтне дворянство, зосередивши в своїх руках величезні матеріальні цінності, залишалося впливовою силою в державі.

Водночас на межі століть  чітко проглядався буржуазно-поміщицький  шлях аграрних перетворень. Незважаючи на всебічну підтримку царизму, дворянське землеволодіння невпинно скорочувалося. У 1906 р. дворянські маєтки в Україні  становили тільки 45,5 відсотка приватних  господарств. У сільському господарстві України співіснували дві системи: дрібноселянська й поміщицька, у  тому числі капіталізоване сільськогосподарське виробництво. Земельна площа України  була приблизно порівну розділена  між ними.

Загальна земельна площа  України на початку століття становила 44,1 млн десятин. Із них у приватній власності перебувало 20,6 млн десятин, надільні землі становили 20,1, а казенні, удільні, церковні — 3,4 млн десятин.

Як розподілялися ці землі  між соціальними верствами суспільства? Приватні землі: 10,8 млн десятин — дворянські, 5,6 млн — селянські, 4,1 млн десятин належали іншим станам суспільства. Надільна земля була розподілена між більш як 3 млн селянських дворів, проте дуже нерівномірно: до 5 десятин на двір було у володінні 44,2 відсотка селян, від 5 до 10 десятин — 39,4, понад 10 десятин — 16,4 відсотка селян.

Порівняно добре було забезпечене  землею селянство Півдня України: малоземельних  селян тут було 44 відсотки, середньо-земельних  — 43, великоземельних селян — 13 відсотків. Тут було менше залишків кріпосництва й найвищого ступеня досягла капіталізація, широко використовувалися сільськогосподарські машини, агрокультура та вільнонаймана праця прийшлих робітників.

Розвиток капіталізму  в сільськогосподарському виробництві  спостерігався й на західноукраїнських землях. Відбувалося скорочення поміщицьких  володінь, землі яких переходили до буржуазії та заможних селян. Здійснювалося  обезземелення селянства. Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітків поза селом. Швидкими темпами зростала еміграція. Землю  скуповувала заможна верхівка села. У господарствах поміщиків і  заможних селян упроваджувалися  досягнення агрокультури, прогресивні  зміни в структурі посівних площ. Унаслідок проникнення капіталістичних  відносин у сільське господарство посилювалась диференціація селянства. Впливовою  силою стає заможна верхівка села, в якій царизм вбачав свою опору.