Нематеріальні активи промислових підприємств

Залежно від характеру об’єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об’єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об’єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробничий досвід тощо.

Ліцензійні угоди можуть передбачати комплексну передачу кількох патентів та пов’язаних з ними «ноу-хау». Така угода включає, як правило, надання ліцензіаром інженерно-консультаційних послуг щодо організації ліцензійного виробництва, а також супровідні поставки сировини, обладнання, комплектуючих. Нині до ліцензійної угоди все частіше включають зобов’язання ліцензіара надавати ліцензіату інформацію щодо вдосконалення ліцензійної технології протягом терміну дії угоди.

За використання об’єкта ліцензійної угоди ліцензіат сплачує ліцензіару певну винагороду. На практиці використовують кілька видів розрахунків за ліцензії. Найбільш поширено періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди та одноразові виплати. Періодичні відрахування (роялті) встановлюються у вигляді фінансових ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва або в розрахунку на одиницю ліцензійної продукції. Одноразова винагорода за право користування об’єктом ліцензійної угоди називається пашуальною виплатою. Пашуальний платіж є, по суті, фактичною ціною ліцензії. Він здійснюється одноразово та не залежить від майбутніх обсягів виробництва або збуту ліцензійної продукції.

Розрахунки за ліцензії можуть також провадитись передачею ліцензіару частки цінних паперів (акцій, облігацій) ліцензіата. Має місце і такий вид розрахунків як зустрічна передача технічної документації, яка передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями, досвідом. На практиці часто трапляються різні комбінації названих форм винагороди (наприклад за реалізації франчайзингових угод).

 

 

 

 

 

 

 

2. ОЦІНКА НЕМАТЕРІАЛЬНИХ  АКТИВІВ

Стосовно визначення вартості окремих об'єктів інтелектуальної власності та нематеріальних активів у цілому, так само, як і в процесі оцінки іншого майна підприємства, відповідно до міжнародних стандартів оцінки використовують три основні підходи: витратний, прибутковий (дохідний), ринковий. У межах кожного з цих підходів, у свою чергу, можна виділити кілька конкретних методів оцінки вартості нематеріальних активів.[6]

Дуже поширеним на практиці є витратний підхід, який полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів.

Відповідно до методу початкових витрат вартість нематеріальних активів визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років. При цьому увага звертається на величину таких витрат і термін створення активів. Реалізація методу початкових витрат передбачає такі кроки:

1. виявляються всі фактичні витрати, пов'язані зі створенням, придбанням або запровадженням об'єкта інтелектуальної власності;
2. витрати коригуються на величину індексу цін на день оцінки;
3. визначається нарахована величина амортизації об'єкта інтелектуальної власності;
4. вартість об'єкта інтелектуальної власності визначається як різниця між величиною витрат, що коригувалися, і нарахованою амортизацією.

Ідея методу вартості заміщення полягає в тому, що максимальна вартість певного нематеріального активу визначається мінімальною ціною, яку необхідно заплатити за придбання активу аналогічної корисності або аналогічної споживної вартості.

Найбільш прийнятним способом розрахунку вартості унікальних нематеріальних активів є метод відновної вартості. Відновна вартість активу визначається як сума витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу. Звичайно, розрахунки таких витрат мають ґрунтуватися на сучасних цінах на сировину, матеріали, комплектуючі вироби та на середньо галузеву вартість робочої сили відповідної кваліфікації.

Прибутковий (дохідний) підхід виходить із передбачення, що економічна цінність конкретного активу на поточний момент обумовлена розміром доходів, які сподіваються отримати з цього активу в майбутньому. Інакше кажучи, вартість об'єкта може бути визначена як його здатність давати прибуток у майбутньому. Прибутковий підхід реалізується за допомогою методів: капіталізації прибутків та дисконтування майбутніх грошових прибутків.

Процедура оцінки вартості нематеріального активу за методом капіталізації прибутків складається з таких етапів:

1. виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, що його дає відповідний актив;
2. визначення ставки капіталізації чистого прибутку;
3. розрахунок вартості активу діленням чистого прибутку на ставку капіталізації.

Реалізація методу дисконтування майбутніх грошових потоків передбачає:

1. оцінку майбутніх грошових потоків, що становлять чистий прибуток від використання об'єкта інтелектуальної власності і величину амортизації цього об'єкта;
2. визначення ставки дисконтування;
3. розрахунки сумарної поточної вартості майбутніх прибутків;
4. додавання до отриманого результату вартості об'єкта інтелектуальної власності, приведеної до поточного періоду.

Ринковий підхід до оцінки вартості нематеріальних активів реалізується за допомогою методу порівняльного аналізу продажу та методу звільнення від роялті.

Метод порівняльного аналізу продажу передбачає порівняння об'єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, з вартістю аналогічних об'єктів, які були реалізовані на ринку. За використання методу порівняльного аналізу продажу:

1. збирають інформацію стосовно угод з реалізації аналогічних об'єктів інтелектуальної власності;
2. визначають перелік показників, за якими порівнюють об'єкти інтелектуальної власності;
3. коригують фактичні ціни угод щодо об'єктів інтелектуальної власності з урахуванням значень показників порівняння;
4. визначають вартість об'єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, на підставі скоригованих фактичних даних за реальними угодами.

Вартість активу згідно з методом звільнення від роялті визначається на підставі умовного припущення, що вся інтелектуальна власність, яка використовується підприємством, йому не належить. Тоді частину виручки підприємство мало було б виплачувати у вигляді винагороди (роялті) власникам цієї інтелектуальної власності. Насправді ж цю частину підприємство залишає в себе. Цю частину виручки і вважають додатковим прибутком, який створюється даним нематеріальним активом. Вартість грошових потоків, сформованих на підставі цього прибутку, беруть за ринкову вартість оцінюваного активу.

Стосовно гудволу, то тут також існують три способи визначення його вартості, тобто ціни, яку покупець має заплатити понад балансову вартість чистих активів підприємства.

Перший спосіб — це визначити ринкову вартість чистих активів. Наприклад, ринкова вартість чистих активів становить 6,5 млн. грн., тим часом як балансова вартість цих активів — 5,0 млн. грн. Отже різниця (1,5 млн. грн.) і буде гудволом.

Однак такий спосіб визначення вартості є досить складним, оскільки, іноді дуже важко визначити, які саме об’єкти активів відносяться до чистих, адже вартість чистих активів визначається тільки загальною, підсумковою величиною і дорівнює сумі власного капіталу (активи мінус зобов’язання). Щоб довідатись, з яких саме конкретних одиниць активів складається ця підсумкова сума, необхідно провести інвентаризацію, в результаті якої можна отримати розгорнуті дані за всіма активами, після придбання яких у підприємства не залишилось зобов’язань. Інакше кажучи, щоб визначити ринкову вартість чистих активів, потрібно знати балансову вартість кожного об’єкта, що входить до складу цих активів.

Другий спосіб полягає у виявленні спроможності підприємства приносити більші прибутки порівняно з іншими підприємствами, які працюють у цій галузі. Для цього потрібно мати статистичні дані про інші аналогічні підприємства або дані публічних фінансових звітів таких підприємств, які мають приблизно однакові обсяги виробництва.

За даним способом порівнюють середньорічний прибуток підприємства, яке продається, і такий же (за ті роки) прибуток, визначений як середній прибуток інших підприємств, що працюють у тій же галузі. Якщо з’ясується, що прибуток цього підприємства перевищує середньогалузевий, то сума такого перевищення, помножена на кількість років, протягом яких новий власник сподівається отримати бодай такі ж самі (але не нижчі) прибутки, і буде становити вартість гудволу.

Кількість років при цьому визначається, як правило, приблизно — з терміну, протягом якого можна розрахувати, що набута ділова репутація буде працювати на нового власника за інерцією. Цей відрізок часу є терміном корисного використання гудволу. Власне, цією кількістю років потім, після купівлі, підприємство обумовлює і нарахування амортизації на придбаний гудвіл, і, таким чином, під кінець терміну корисного використання відбувається знецінення гудволу.

За третім способом вартість гудволу визначається шляхом ділення суми перевищення прибутку підприємства над прибутком, визначеним як середній у галузі, на середню норму прибутку (вражену в процентах частка прибутку в ціні товару). Наприклад, перевищення прибутку підприємства над середньо-галузевим показником прибутку — 30,0 тис. грн., середня норма прибутку — 5 %, тоді вартість гудволу становитиме 600 тис. грн. (30,0 : 0,05).

 

 

 

 

 

 

 

 

3. АНАЛІЗ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ

Прийняття рішень щодо інвестування в нематеріальні активи, є одним із важливих питань в управлінні фінансово господарською діяльністю підприємства, фірми. Це зумовлено насамперед тим, що вони залежать від багатьох факторів, які потрібно передбачити і врахувати, а результати від впровадження в дію прийнятих рішень отримуються через тривалий термін.

Інвестування в нематеріальні активи здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає: випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки та технологій; прогресивні міжгалузеві структурні зрушення; реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими термінами окупності; фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін в стані продуктивних сил; розробку і впровадження нової ресурсозберігаючої технології.

Купівля або розробка проекту (активу) з тривалим економічним життям обмежує фінансову діяльність фірми цим періодом, так-як збільшення активної частини останнього, пов’язано з очікуваними майбутніми економічними вигодами. Рішення про придбання активу з довготривалим терміном життя, потребує далекоглядного прогнозу надходжень, пов’язаних з впровадженням даного проекту. Таким чином, управління інвестиційними процесами, що пов’язані з вкладанням коштів в нематеріальні активи є важливим елементом фінансового управління, рішення якого:[7]

1. ґрунтуються на оцінці майбутніх економічних вигод та затрат скорегованих часом;
2. зумовлюють іммобілізацію фінансових ресурсів;
3. на певному етапі можуть стати необоротними.

Помилки допущені при прогнозі можуть мати, для суб’єктів господарювання, глобальні наслідки. З одного боку відтік активів, з другого боку – навіть не повністю реалізований проект може призвести до втрати конкурентоспроможності товарів та послаблення позицій на ринку. Важливе значення у процесі оцінки доцільності інвестицій займає вибір часу придбання, розробки активу.

Вище відмічене дає можливість стверджувати, що одним із основних моментів при прийнятті інвестиційних рішень є оцінка ефективності капітальних вкладень в нематеріальні активи. При цьому важлива роль належить як практичному використанню сучасних методів оцінки ефективності проекту, так і їхнім теоретичним обґрунтуванням.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Огляд нормативно-правових актів, які тлумачать визначення нематеріальних активів, виявив певні розбіжності в трактуванні сутності цього поняття, що призводить до складнощів при використанні нематеріальних активів. Останнє, в свою чергу, зовсім не сприяє їх широкому використанню підприємствами та уповільнює розвиток малого та середнього бізнесу в Україні, який начебто і повинно стимулювати законодавство нашої країни.

Аналіз нормативних документів і закордонної практики обліку дозволяє визначити основні ознаки, за якими об'єкти можуть бути віднесені до НМА:

1. об'єкт не повинен мати грошової форми або їх еквівалентів;
2. об'єкт не повинен мати матеріальної форми;
3. об'єкт не повинен бути дебіторською заборгованістю;
4. об'єкт повинен мати термін служби більш одного року;
5. повинна існувати ймовірність одержання майбутніх економічних вигод, пов'язаних з використанням об'єкта;
6. може бути вірогідно визнана певна вартість об'єкта;
7. об'єкт може бути відокремлений від підприємства.