Ринок праці в Україні

Головними функціями служби зайнятості є:

• аналіз ринку праці та інформування про його стан;

• трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні підприємств робочою силою, а громадянам — в одержанні роботи;

• регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також сприяння зайнятості;

• допомога безробітним, яка включає в себе як попередні функції, так і матеріальну підтримку на період безробіття;

• безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо.

В Україні функціонують такі центри зайнятості: державний, Кримський республіканський, обласні, районні та районні у містах (рис. 11).

Рис. 11. Структура служби зайнятості в Україні  

Досвід розвинених країн свідчить про те, що служба зайнятості успішніше діє там, де вона належить державі, підпорядкована органам влади, має штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зайнятості. Проте в умовах ринкової економіки неминуче виникають різні приватні (недержавні) установи сприяння зайнятості [3].

3.3. Проблеми на ринку  праці в Україні, шляхи вирішення

Процес становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його сегментації. В соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються суттєві зрушення, які  трансформують практично однорідну всезагальну зайнятість дореформеного періоду в сегментований ринок праці. Кожний сегмент як зайнятого, так і не зайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю ринку праці. В посиленні сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори, зокрема структурні зміни в економіці,  поява альтернативних форм господарювання і власності, спад виробництва і зниження життєвих стандартів українців. Наслідком дій цих факторів стало значне розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння певних соціальних верств.

  На відміну від  дуалістичної моделі західних  ринків, українському ринку праці  властива трисекторна модель, яка  охоплює: зайнятих в офіційній  економіці; зайнятих в неофіційній економіці та зайнятих одночасно в офіційній та неофіційній економіках. Особливу тривогу викликають соціально вразливі сегменти ринку праці, представлені конкурентоспроможними працівниками з нестійкою зайнятістю, спадним попитом на послуги праці, низькими та нестабільними доходами. Це великий масив приховано безробітних, яких налічується до половини зайнятого населення країни, офіційно безробітні, число яких почало інтенсивно зростати з другої половини 1996 року, контингенти незайнятого в офіційній економіці населення, доходи яких не забезпечують достатнього життєвого рівня. Сектор неформальної зайнятості являє собою вкрай неоднорідний за економічними та соціальними показниками сегмент.

В українській економіці його характеризують такі риси:

• Незареєстрованість зайнятості, діяльність тальки на свій власний страх і ризик з повною відповідальністю за результати;
• Суперечність з розвитком офіційної економіки, ізольованість, некоординованість цих видів діяльності;
• Залежність доходів від ступеня ризику, випадкових обставин, відсутність будь-якого соціального захисту.

  В основі зрушень на ринку  праці України лежить декілька  процесів. В Україні на рубежі 90-х років почалися процеси  формування багатоукладної економіки, створення нових організаційних  форм, задіяння нових механізмів управління. Трудівники одержали більше можливостей у виборі виду, сфери та форми діяльності, джерел та видів доходів. Економіка в цілому стала більш відкритою. Починається приватизація, тобто зміна форми власності. Але й донині за кількістю зайнятих домінує державний сектор. Проте саме тут відбувається найбільше скорочення зайнятих - на 9083 тис. осіб протягом 1992-2003 рр. В альтернативних секторах економіки чисельність зайнятих зростає, але не тою мірою, якою вона скорочується в державному. За цей же період чисельність зайнятих на колективних та приватних підприємствах збільшилась на 2203 тис. осіб. Єдине пояснення цьому - зростання неофіційної зайнятості.

  Найбільшого поширення приватна  власність набуває у сфері  торгівлі, де зосереджено 54% працюючих, охоплених данною формою. Весь комплекс галузей промисловості охоплює лише 12% працюючих у приватному секторі. Основна частка працюючих в умовах приватної власності займається посередницькою діяльністю. Це справляє своєрідний вплив на ринок праці. Найбільш захищеними на ньому є особи, пов'язані з комерційною, посередницькою діяльністю, тоді як традиційні робочі місця в державній економіці стають менш привабливими.

  У приватних організаціях  регламентація трудових режимів  доповнюється більшою самостійністю і ширшим простором виявлення ініціативи. Такі організації мають більші можливості для диференціації та підвищення заробітної плати. Однак процес української приватизації веде й до негативних наслідків. Насамперед - це поширення нелегальної діяльності. Тіньовий сектор в Україні становить до 50% ВВП. Поряд із збагаченням одних прошарків населення, інші ще більше відлучаються від матеріальних цінностей. З приватизацією пов'язано і збільшення безробіття. Пожвавлення приватизаційного процесу в 2002 році супроводжувалося значним зростанням безробіття: з 0,4% за станом на 1 грудня 2001 до 1,3% на 1 січня 2003 року.

  Інший важливий фактор - це  спад виробництва та гальмування  структурної перебудови економіки. Проявом його є:

• Високі темпи спаду виробництва і продуктивності праці. За 1990-2003 рр. Продуктивність праці скоротилася на 40%. Це призвело до збіднення товарних ринків, вимивання товарів за доступними цінами, зниження рівня споживання та соціального статусу населення;
• Темпи спаду виробництва десятикратно перевищують темпи скорочення зайнятих. Збереження зайнятості за таких умов свідчить про її  непродуктивний характер, втрату працівниками своїх знань, кваліфікації, досвіду.
• Гальмування структурної перебудови економіки стримує появу на ринку праці конкурентоспроможних груп працівників. Воно консервує неефективні виробництва, більшість з яких знаходиться на грані банкрутства, дає можливість утримувати на підприємствах величезний масив прихованого безробіття. Охоплюючи майже третину зайнятих, приховане безробіття стало стійкою тенденцією, а його представники - особливим сегментом на ринку праці, для якого заробітна плата перетворилася на допомогу по безробіттю.

  Важливим є також загострення  суперечностей між ціноутворенням  на товарних ринках та ринках праці, між товарним та грошовим потоками кругообігу. На товарних ринках ціноутворення підлягало лібералізації, а на ринку праці заробітна плата регулювалась адміністративними важелями. Жахливими стали затримки у виплиті заробітної плати, пов'язані, між іншим, з прорахунками грошової та інвестиційної політики. Ціни на ТТП за темпами зростання набагато перевищували темпи зростання заробітної плати. У 2003 році понад 22 млн. осіб, або 43% всього населення, мали середньодушовий дохід, нижчий за межу малозабезпеченості. Зворотною реакцією з боку населення став пошук форм пристосування до нових  умов. Це розширення пропозиції своєї робочої сили за рахунок вторинної зайнятості, участі в неформальній економіці, сільськогосподарській праці на земельних ділянках тощо. Завданням сучасного етапу в сфері регулювання  зайнятості є перехід до активної політики на ринку праці, яка, на жаль, не здійснюється зараз. В основу має бути покладена модель управління, центральними елементами якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата як ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність, рівень безробіття. Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку, саморегулювання  на ринку праці, а з іншого - відбувається втручання держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу чи обмежуючу роль, у процес управління.

Чисельність незайнятого населення віком 15-70 років (за методологією Міжнародної організації праці) в середньому за перше півріччя 2004 р. становила 1,9 млн. осіб. Рівень безробіття – 8,7% економічно активного населення. Точної цифри, скільки працює за кордоном українців, на сьогодні не може дати жодна установа (офіційної статистики не ведеться), але за офіційними даними ця цифра приблизно сягає 2,5-3 млн. наших співвітчизників (у недержавній пресі часто називається цифра 7 млн.).

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є  вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможномті робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення  і перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.

ВИСНОВОК

В даний час попит на працю головним чином визначається: державною політикою стосовно низькорентабельних і збиткових підприємств; розмірами державних, приватних і іноземних інвестицій; активністю і позицією профспілок; масштабами тіньової економіки.

На пропозицію праці може діяти такі фактори, як падіння рівня життя в результаті інфляції (за інших рівних умов пропозиція праці росте); появу альтернативних джерел доходу у визначеної частини населення (за інших рівних умов пропозиція праці скорочується); природні темпи приросту трудових ресурсів; міграція населення; демографічна і соціальна політика держави.

Падіння рівня життя в Україні приводить до обмеження споживчого попиту, що стримує пропозицію товарів і послуг. Співвідношення попиту та пропозиції товарів і послуг у країнах з розвитий ринковою економікою характеризується, принаймні, трьома обставинами:

1. Обсяги пропозиції товарів і послуг на ринку, цілком задовольняючий платоспроможний попит, дуже близькі чи навіть вище раціональних норм споживання на душу населення .

2. Рівень оплати праці визначається  вартістю робочої сили і забезпечує  купівельну спроможність на дуже  високому рівні задоволення потреб.

3. Антимонопольні міри ефективно  забезпечують наявність твердої  конкуренції між продавцями (виробниками) за покупця (замовника).

Дія цих трьох факторів визначає таке співвідношення попиту та пропозиції, при якому ціни на основні споживчі товари і послуги загальнодоступні. В Україні в даний час не діє жоден з названих факторів.

Як показав аналіз, що формується в Україні ринок праці має складну структуру. Відбувається поглиблення його сегментації по ряду критеріїв: формам власності (альтернативні форми зайнятості), фондоємкості і  трудомісткості виробництва (різні темпи вивільнення і якісний склад працівників), особливостям технології виробництва, кваліфікації зайнятих, рівню поділу й усуспільнення праці, історично сформованим формам організації і стимулювання праці, традиціям у мотиваційному поводженні трудящих.

Формування ринку праці в Україні, його прогнозування, є невід’ємною  частиною становлення ринкового механізму. Основними напрямками його регулювання повинні стати: боротьба проти подальшого спаду виробництва; недопущення масового безробіття; уживання заходів по підвищенню рівня життя населення  й ін.

Що ж стосується рівня заробітної плати, те очевидно, варто було б зосередиться на наступних мірах, що представляються першочерговими: перегляд мінімального розміру оплати праці як у якісному аспекті (звільнення цього показника від фіскальних функцій), так і в кількісному; зміна тарифної системи, прийняття законів про державну службу і регулювання трудових відносин у приватному секторі тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Василъченко В. С. Ринок праці та зайнятість. — К., 1996.
2. Волгин Н. А., Плаксин В. И. Доходы и занятость: мотивационный аспект. — М.: Луч, 1994.
3. Гангслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. — К.: Основа, 1995.
4. Данюк В. М. Управление трудом в условиях рыночной экономики — К.: Знание, 1991.
5. Долишний М. И. Трудовые ресурсы производственных систем. — К.: Наукова думка, 1990.
6. Жуков Л. И., Погосян Г. Р. Экономика труда. — М.: Экономика, 1991.
7. Завиновская Г. Т. Организация заработной платы в промышленности. — К.: Вища школа, 1985.
8. Задоя А.О. Мікроекономіка. Київ: Т-во “Знання”, КОО, 2000, с.176.
9. Казановский А. В., Колот А. М. Соціальне партнерство на ринку праці. — Краматорськ: Нац. Центр продуктивності, 1995.
10. Карагадова О.О., Черваньов Д.М. Мікроекономіка. Київ: Четверта хвиля, 1997,с.208.
11. Кириленко В.І. Мікроекономіка. Київ: Таксон, 1998, с.334.
12. Никифорова А. А. Рынок труда: занятость и безработица. — М.: Международные отношения, 1991.
13. Оникиенко В. В., Шаленко М. В. Совершенствование территориальной организации трудовых ресурсов. — К.: Наукова дамка, 1989.
14. Основи ринкової економіки. За ред. В. М. Петюха. — К.: Урожай, 1995.
15. Пирожков С. И. Трудовой потенциал в демографическом измерении. — К.: Наукова думка, 1992.
16. Петюх В. М. Формування робочої сили в ринкових умовах. — К.: Знання, 1993.
17. Петюх В. М. Ринок праці та зайнятість. — К., 2002.
18. Петюх В. Н. Рыночная экономика: настольная книга делового человека. — К.: Урожай, 1995.
19. Поляков И. А., Ремизов К. С. Справочник экономиста по труду. — М.: Экономика, 1988.
20. Праця і зарплата. - №41. – 2004.
21. Слезингер Г. Э. Труд в условиях рыночной экономики. — М., 1996.
22. Стеценко С. Г., Швець В. Г. Статистика населення. — К.: Вища школа, 2003.
23. Эрэнберг Р. Д., Смит Р. С. Современная экономика труда. — М.: Изд-во М.оск. ун-та, 1996.
 

24. ДОДАТКИ