Характеристика основних господарських комплексів

Таким чином, сприяння розвитку 1 функціонуванню окремих галузей  будівельного комплексу, в першу чергу, має здійснюватися за рахунок виваженої інвестиційної політики. Щодо най-важливіших Інвестиційних проектів у будівельному комплексі, то основна увага повинна насамперед стосуватися модернізації і розширення високоефективних будівельних матеріалів і конструкцій, освоєння нових потужностей на базі енергозберігаючих технологій.

Серед ключових господарських  комплексів національної економіки  одне із вирішальних місць посідає агропромисловий комплекс. Аграрно-промисловий комплекс(АПК)- це сукупність галузей національної економіки, які здійснюють виробництво та переробку сільськогосподарської сировини, обслуговування самого сільського господарства, насичення внутрішнього ринку продовольством та забезпечують експорт продовольчих товарів і сировини. В результаті АПК є складною виробничою системою, що включає декілька сфер діяльності Перша - виробництво засобів виробництва для всіх галузей, пов'язаних із сільським господарством (тракторне машинобудування, виробництво сільгоспмашин, устаткування для тваринництва тощо). Друга - сільське господарство в складі Його галузей тваринництва і рослинництва. Третя - переробка сільськогосподарської сировини. Галузі, що переробляють сільськогосподарську сировину, включають харчову промисловість; підгалузі легкої промисловості, пов'язані з первиною переробкою льону, вовни; мукомольно-крупяну і комбікормову промисловість. Виділяють також четверту сферу діяльності, а саме виробничу Інфраструктуру - транспорт, зв'язок, а також п'яту - соціальну інфраструктуру. Взаємодія перелічених секторів у кінцевому рахунку формує ефективність діяльності всього АПК.

АПК покликаний забезпечити  основні потреби країни в сільськогосподарській  продукції і продуктах, в основному за рахунок власного виробництва. Вважається, що для досягнення і підтримки продовольчої безпеки необхідний такий рівень розвитку АПК, який би забезпечував до 85 % попиту на сільськогосподарську продукцію та займав не менше 80 % внутрішнього ринку продовольства.

Сьогодні в аграрному  секторі паралельно розвиваються його дві модель перша, що умовно називається  індустріальною, -крупне товарне виробництво і друга (традиційна) - дрібнотоварне виробництво в особистих селянських господарствах і невеликих фермерських господарствах. Заходи державного впливу на розвиток цих моделей суттєво розрізняються.

Ефективність роботи великих  агрофірм зумовлена не тільки перевагами крупнотоварного виробництва з  повним циклом виробництва, переробки 1 маркетингу, але й підтримкою держави через податкові норми. Це сплата фіксованого податку сільськогосподарськими підприємствами, що виробляють власними силами понад 50 % реалізованої сільськогосподарської продукції, і що дозволяє експортерам повертати ПДВ.

Сектор господарств населення  виробляє майже дві третини валової  сільськогосподарської продукції  країни. Заходи уряду щодо розвитку фермерських господарств та мережі сімейних фірм на основі особистих  селянських господарств, створення для них рівноправних умов, розвиток кооперації, кредитних спілок сприятимуть подальшій концентрації виробництва. Однак існування невеликих фермерських господарств вирішує проблему зайнятості сільського населення не тільки за рахунок самозайнятості в особистих господарствах, але й через створення нових робочих місць у сільській місцевості в обслуговуючих кооперативах, розвитку малого підприємництва.

Аграрний сектор в Україні  належить до одного з важливих суб'єктів  державної підтримки. Серед головних причин, що визначають об'єктивну необхідність державного регулювання АПК та надання йому допомоги, називають: збереження І підвищення родючості ґрунтів, техніко-технологічний розвиток, регулювання зовнішньоекономічних зв'язків з метою забезпечення продовольчої безпеки, наукове забезпечення, підготовка кадрів. Звідси основними засобами та методами державної підтримки є політика державного протекціонізму, фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень, створення умов для кредитування сільськогосподарського виробництва, залучення іноземних інвестицій, зниження податкового пресу на сільгоспвиробника, списання, пролонгація боргів, сприяння у створенні ринкової інфраструктури для АПК. підготовка та перепідготовка кадрів для аграрного сектора.

До найбільш вживаних інструментів такої підтримки належать: механізм здешевлення кредитів комерційних банків: списання податкової заборгованості, звільнення від сплати ПДВ, дотації на здешевлення палива. У структурі галузевого розподілу бюджетних коштів на економіку у 2002-2004 рр. сільське господарство стабільно перебуває на третьому місці після паливно-енергетичного комплексу і транспорту. Незважаючи на значні обсяги прямого та опосередкованого субсидіювання, проблеми аграрного сектора залишаються невирішеними. За останні роки забезпеченість галузі технікою зменшилася на чверть і становить 55-65 % від потреби. 80 % парку сільськогосподарської техніки відпрацювала свій амортизаційний термін. Майже половина сільськогосподарських підприємств працює збитково, велика частка працівників, яким своєчасно не виплачується заробітна плата. Тому поряд із розширенням масштабів державного регулювання необхідно підвищити його ефективність, у тому числі за рахунок використання найбільш ефективних форм та методів такого регулювання..

Слід зазначити, що майже  всі західні країни у взаємовідносинах сільського господарства з іншими галузями, у питаннях експорту та імпорту сільськогосподарської сировини та продуктів дотримуються принципу аграрного протекціонізму. Масштаби регулювання залежать переважно від рівня економічного і соціального розвитку господарства, рівня збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках, а головними його напрямами є регулювання цін і фермерських доходів, бюджетне фінансування, кредитування, оподаткування, стабілізація ринку сільськогосподарської продукції.

Суттєвим елементом державного регулювання АПК є розвиток його програмних форм, яке б регулювало як макроекономіч-ні пропорції, так  і орієнтовані на вирішення проблем  окремих галузей і сфер АПК. У  конкретних програмах відображені  всі функціональні напрями державного регулювання: законодавчі, фінансові, митні, кредитні, податкові, цінові тощо. Незважаючи на те, що ці програми носять обов'язковий характер насамперед для державних підприємств і підприємств-монополістів, їх рекомендаційний вплив дозволяє також внести узгодженість при розв'язанні багатьох проблем розвитку АПК.

Керована організація  вітчизняного агроринку на засадах  державного протекціонізму у поєднанні з механізмами самоорганізації повинна перетворитися у важливий чинник його розвитку.

Пріоритетами державної політики у цій сфері мають бути:

- комплексні заходи щодо  підтримки малих форм сільськогосподарського виробництва, розвитку прямого маркетингу, стимулювання формування кредитних спілок, кооперативних банків у сільській місцевості, агросервісних кооперативів, створених виробниками;

- формування земельного ринку та іпотеки земель сільськогосподарського призначення, запровадження моніторингу розвитку ринків з метою запобігання зловживань;

- підтримка експортної орієнтації аграрного сектора особливо у короткотерміновій перспективі шляхом додаткового інвестування сільського господарства, розвитку ринкової інфраструктури;

- підтримка розвитку Інноваційної моделі відповідно зі світовими тенденціями шляхом проведення відповідних наукових досліджень та стимулюючого в цьому напрямі законодавства, підвищення екологічної безпеки землекористування.

Важливими напрямами регулятивної діяльності держави повинні стати  структурні трансформації аграрного  сектора шляхом відповідної стратегії  формування земельного ринку, створення  системи Іпотечного кредитування з  рівним доступом до кредитів як великих сільськогосподарських підприємств, так і дрібних землевласників. Структурна перебудова АПК має торкнутися розвитку переробної галузі, виробництва сучасно! сільськогосподарської техніки та формування замкнутого циклу виробництва.

Для подолання інвестиційної  кризи в аграрному секторі  серед широкого комплексу заходів  державної інвестиційної політики особливого значення набувають створення  сприятливого Інвестиційного клімату, зокрема через взяття державою на себе частини ризиків, збільшення обсягів  і ролі державних Інвестицій у  структурній політиці, а також  сприяння залученню іноземних інвестицій. Держава має виконувати функції стратегічного Інвестора, стимулювати та підтримувати інвестиційну діяльність середнього і малого підприємництва. Шляхом цінового регулювання та квотування обсягів І структури товаровиробництва держава може безпосередньо підтримувати рівень прибутковості та рентабельності сільськогосподарських підприємств, обмежувати ринкові ціни монополістів, запроваджуючи жорстке анти-монопольне законодавство.

Транспорт - найважливіша галузь національної економіки, що забезпечує перевезення вантажів та пасажирів, передачу і розповсюдження інформаційних  потоків, необхідних для задоволення  потреб населення, нормального функціонування виробничих процесів усіх суб'єктів господарювання та управління державою.

Транспортний комплекс-це сукупність різних видів транспорту, що залежать І доповнюють один одного, забезпечуючи ефективне використання кожного виду. Транспорт - це одна з базових галузей, що формують Інфраструктуру економіки та забезпечують взаємозв'язок усіх її елементів.

Недостатній розвиток транспортного комплексу є тим фактором, що кардинально обмежує можливості розвитку та реалізації економічного потенціалу країни. В Україні, наприклад, дорожнє господарство не відповідає європейському рівню за багатьма показниками. Показник густоти автомобільних шляхів в Україні дорівнює 0,28 км/км2, тоді як у Німеччині - 2,0, а у Польщі - 1,15 км/км2. Середній строк експлуатації автомобільного транспорту перевищує 15 років, що удвічі більше нормативного строку. Зношеність рухомого складу в залізничній галузі становить 67 %, практично не оновлюється парк літаків.

Перед транспортним комплексом стоїть ряд завдань, вирішенню яких повинна сприяти державна політика щодо регулювання його діяльності. Це: найбільш повне задоволення потреб суспільства у перевезеннях вантажів та пасажирів, підвищення економічності перевезень, скорочення часу доставки вантажів і перевезень пасажирів, забезпечення інтенсивності та регулярності перевезень, а також зростання їх якості.

За кордоном держава зазвичай не втручається у виробничу і  фінансово-господарську діяльність транспортних фірм. Державні органи обмежують свою діяльність розробкою транспортного законодавства, видачею ліцензій на право володіння автотранспортними засобами, запровадженням правил руху, технічних норм обслуговування І контролем за їх дотриманням. Важливими завданнями цих органів є організація будівництва, експлуатації доріг, які у більшості випадків є власністю держави. Однак у всіх цих країнах прийняті відповідні законодавчі норми , які регулюють порядок створення І ліквідації фірм, їх права, обов'язки і відповідальність.

В Україні розвиток і вдосконалення  галузі транспорту відбувається відповідно до національної програми з урахуванням  пріоритету та на підставі досягнень науково-технічного прогресу. Згідно із Законом України "Про транспорт", державне регулювання в цій галузі повинне забезпечувати:

- своєчасне і повне  та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України;

- захист прав громадян  під час їхнього транспортного обслуговування ;

- безпечне функціонування  транспорту;

- додержання потрібних  темпів і пропорцій розвитку  національної транспортної системи;

- захист економічних інтересів  України законних інтересів підприємств і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг;

- створення однакових  умов для розвитку господарської  діяльності підприємств транспорту;

- обмеження монополізму  та розвиток конкуренції;

- координацію роботи різних видів транспорту;

- ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту;

- охорону довкілля від  шкідливого транспорту.

Основними напрямами, за допомогою  яких здійснюється державне управління, € податкова, фінансово-кредитна, тарифна, інвестиційна, соціальна політика, зокрема надання дотацій на пасажирські перевезення. Використання Україною її переваг транспортно-географічного положення як транзитної держави можливе лише на основі модернізації транспортної інфраструктури, створення мережі транспортно-складських центрів на зразок інтерпортів, які ефективно функціонують у країнах Західної Європи.

Стратегічна мета державної  політики щодо регулювання транспортного  комплексу обумовлює необхідність випереджувальних темпів його розвитку порівняно з темпами розвитку економіки в цілому, шляхом сприяння його структурній перебудові, зниження транспортних витрат у вартості продукції, технічного вдосконалення, визначення економічно обґрунтованих тарифів, створення конкурентного середовища на ринку транспортних послуг.