Ціни, як інструмент державного регулювання економіки

Зміст

1. Ціни, як інструмент державного регулювання економіки…………….3

2. Завдання, структура  та функції Міністерства Фінансів  України.

2.1.  Структура Мінфіну………………………………………………………..7

2.2.Завдання та  функції мінфіну……………………………………………10 

3. Нормативно-правове забезпечення соціальної політики в Україні….16

Список використаної літератури…………………………………………….19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Ціни, як інструмент державного регулювання економіки.

Ціна — важливий інструмент регулювання економіки. З допомогою  цін виробництво підпорядковується  суспільним потребам, стимулюється впровадження досягнень науково-технічного прогресу, зниження витрат на виробництво і  збут продукції, підвищення якості, конкурентоспроможності товарів тощо.

Ціни впливають на макроекономічні  показники — реальний ВВП, ВНП, продуктивність суспільної праці, інфляцію, рівень добробуту  населення (рис. 1). Це зумовлює необхідність їх державного регулювання з метою  забезпечення оптимізації. Світова  практика господарювання засвідчує, що державне регулювання цін існує  в усіх країнах. Однак форми і  засоби державного впливу — різні  і залежать від стану соціально-економічного розвитку країни.

В умовах економічної кризи, депресії, стагнації держава посилює  свій вплив на цінову політику, і  регулювання цін здійснюється переважно  адміністративними методами, застосуванням  фіксованих цін.

На стадіях виходу з  кризи, економічної стагнації й  розвитку економіки держава проводить  політику цінової лібералізації, поступово  послаблюючи свій вплив на ціни.

Перехід від централізованої  планової економіки до ринкової зумовлює потребу перебудови методології  і методики ціноутворення. В умовах планової економіки ціна затверджувалася  на відповідному рівні управління і  була негнучкою, що призводило до постійного дефіциту або надлишку тих чи інших  груп товарів (робіт, послуг), втрати доходів  при випуску конкурентоспроможних видів продукції.

В умовах ринку ціна є  гнучкою, формується в основному  шляхом взаємодії попиту та пропозиції і встановлюється споживачем. Перехід  від централізованої планової економіки  до ринкової не відбувається швидко, а  займає певний період часу, впродовж якого  поряд із ринковими (вільними) будуть існувати й інші види цін.

Нині у вітчизняній  економіці діють три основні, з позиції регулювання, види цін: державні фіксовані, регульовані і  вільні (ринкові).

Фіксовані ціни встановлюються на ресурси виробників, які займають монопольне становище на ринку: енергію, паливо, послуги зв'язку, житлово-комунальні послуги, послуги пасажирського  транспорту. Ці ціни встановлюються на різних рівнях управління (державному, регіональному) і не можуть збільшуватися понад встановлені граничні значення. Перелік продукції (робіт, послуг), на яку встановлені фіксовані ціни, дуже незначний і при переході до ринку в умовах збалансування попиту і пропозиції зменшуватиметься.

Регульовані ціни встановлюються на товари і послуги, які справляють визначальний вплив на загальний  рівень і динаміку цін, мають вирішальне соціальне значення. Регулювання  цін здійснюється шляхом встановлення: індивідуальних цін на продукцію  підприємства-виробника; граничних  рівнів цін, торговельних, постачальницько-збутових надбавок і націнок; граничних нормативів рентабельності до собівартості продукції  або до власних витрат обігу.

Вільні ціни регулюються договором  між виробником і гуртовим покупцем. Вони займають дедалі більшу частку в  загальній кількості цін. В Україні  відбувається широка лібералізація  цін, тобто виведення їх з-під  державного контролю.

Державне регулювання  цін і тарифів в Україні  здійснюється відповідно до Закону України "Про ціни і ціноутворення" (1990 р.) та внесених до нього змін.

У ціноутворенні діє принцип  економічної рівноваги. Ринки існують  там, де взаємодіють між собою  вільні покупці і продавці товарів. Ринковою вважається ціна, яка формується шляхом взаємодії попиту й пропозиції і прийнята за базову, від якої відхиляються ціни товарів, виготовлених певними  підприємствами. Якщо при даній ціні товару потрібно більше, ніж можуть поставити виробники, то ціна збільшується. Якщо існує надлишкова пропозиція, то ціни починають падати.

На формуванні ціни позначаються такі фактори: кількість продавців  і покупців, залежність учасників  ринку, ступінь індивідуалізації продукції, зовнішні обмеження.

 Регулювання формування цін в умовах перехідної економіки

Перехід від централізованої  планової економіки до ринкової зумовлює потребу перебудови методології  і методики ціноутворення. В умовах планової економіки ціна затверджувалася  на відповідному рівні управління і  була негнучкою, що призводило до постійного дефіциту або надлишку тих чи інших  груп товарів (робіт, послуг), втрати доходів  при випуску конкурентоспроможних видів продукції.

В умовах ринку ціна є  гнучкою, формується в основному  шляхом взаємодії попиту та пропозиції і встановлюється споживачем. Перехід  від централізованої планової економіки  до ринкової не відбувається швидко, а  займає певний період часу, впродовж якого поряд із ринковими (вільними) будуть існувати й інші види цін.

В Україні державне регулювання  цін і тарифів здійснюється відповідно до Законів України "Про ціни і  ціноутворення" (1990), "Про захист економічної конкуренції" (2001), постанов KM України та інших нормативно-правових актів.

Державне регулювання  цін і тарифів розглядається  як засіб досягнення певних соціально-економічних  цілей (завдань) політики держави.

Органи державної влади  й управління постійно проводять  заходи щодо забезпечення економічної  стабільності, запобігання економічних  криз та інших дестабілізуючих явищ в економіці. Тому одним із найважливіших  завдань економічної політики є  запобігання руйнівному впливу цін  на економіку. З цією метою встановлюються фіксовані ціни на найнеобхідніші види товарів і послуг, дотуються виробники  цієї продукції.

З попереднього завдання витікає  нове, пов'язане із стримуванням, інфляції шляхом блокування цін, встановлення граничних  цін або коефіцієнтів їх зростання  та відповідним регулюванням заробітної платні.

На нинішньому етапі господарювання особливо актуальними є заходи щодо підвищення життєвого рівня населення, тому державна підтримка, в першу  чергу, низькооплачуваних і малозабезпечених громадян здійснюється шляхом введення компенсації втрат у зв'язку з  підвищенням цін і тарифів, індексів доходів громадян, надання субсидій. Держава забезпечує доступ до товарів і послуг першої необхідності всім верствам населенням незалежно від рівня доходів. З цією метою проводиться політика високих і низьких цін. Високі ціни встановлюються під впливом підвищених непрямих податків, і, в першу чергу, акцизного збору на товари "розкоші" — ювелірні вироби, одяг з натурального хутра тощо; на товари "розпусти" — алкогольна, тютюнова продукція тощо. Низькі ціни формуються під впливом пільг або звільнення від оподаткування, обмеження прибутковості, торговельних націнок, граничних цін на товари першої необхідності — соціальні види хліба, молочна продукція, ліки тощо.

Державне регулювання  цін і тарифів забезпечує захист внутрішнього ринку і виробника  від впливу зовнішньої конкуренції. Різні витрати на виробництво продукції, особливості та відмінності в оподаткуванні призводять до того, що ціни в кожній країні на один і той же товар — різні, відрізняються від світових. Тому, якщо внутрішні ціни є вищими за світові, то вигідним є ввіз товарів іноземного виробництва. Якщо ж внутрішні ціни є нижчими, ніж світові, то вигідним є вивіз товарів вітчизняного виробництва.

Засилля внутрішнього ринку  товарами іноземного виробництва призводить до спаду виробництва, росту безробіття, соціальної напруги в суспільстві. З метою запобігання такому явищу  держава повинна здійснювати  митне регулювання — підвищувати  ввізне мито на іноземні товари, сприяти  вітчизняному виробникові у зменшенні  витрат на виробництво, а відповідно, й ціни на продукцію.

При потребі збільшення імпорту (за умови дефіциту певних видів  товарів та неможливості їх оперативного виробництва) держава зменшує або  відміняє ввізне мито.

Якщо виникає необхідність стримати експорт вітчизняної продукції, держава вдається до нетарифних методів  і обмежує вивіз з допомогою  квотування, ліцензування, а також  вводить експортне мито.

При здійсненні експортно-імпортних  операцій безпосередньо або через  зовнішньоекономічного посередника  в розрахунках з партнерами застосовуються контрактні ціни, які формуються відповідно до цін і умов світового ринку.

Ринкові відносини можуть бути ефективними за умови створення  сприятливого середовища для конкуренції  та стримування монополізму і  захисту від недобросовісної  конкуренції. Виробники-монополісти, як правило, займають панівне становище  на ринку, диктують свої правила та умови, формують свою цінову політику і тим самим створюють неможливі  умови для дрібних виробників і споживачів. Держава шляхом встановлення фіксованих або граничних рівнів цін, декларування зміни цін, контролю за обсягом випуску стримує монополізм і сприяє конкуренції.

Державне регулювання  цін і тарифів передбачає заходи з контролю за дотриманням дисципліни цін. Органи державної влади разом  з профспілками, громадськими організаціями  із захисту прав споживачів здійснюють контроль за дотриманням порядку  затвердження й застосування цін, проводять  їх експертизу, викорінюють факти  зловживань, притягають до відповідальності за порушення чинного законодавства  в сфері ціноутворення.

Державне регулювання  цін і тарифів здійснюється в  різних формах: прямого впливу на ціни і тарифи, введенням, податкових платежів, підтримки цін через дотації, контролю за ціновою дисципліною  (рис. 4).

Використання конкретних засобів цінового регулювання залежить від стану економіки країни, конкурентоспроможності продукції, розвитку міжнародного співробітництва.

 

2. Завдання, структура  та функції Міністерства Фінансів  України.

2.1.  Структура Мінфіну.       

Структура центрального апарату  Міністерства фінансів визначається основними  завданнями і функціями, які покладені  на дане відомство.  
 
                Міністр фінансів є керівником Міністерства та членом Кабінету Міністрів України. Він призначається та звільняється з посади Президентом України.

            До основних функцій Міністерства  належать:  
 
– відповідає за якість і терміни складання проекту Державного бюджету України;  
 
– визначає організаційно-методичні засади бюджетного планування, які покладені в основу підготовки бюджетних запитів;  
 
– приймає рішення щодо обсягу доходів і видатків проекту Державного бюджету України;  
 
– представляє проект Закону „Про Державний бюджет” на пленарному засіданні Верховної Ради України;  
 
– затверджує розпис Державного бюджету України і забезпечує його відповідність установленим бюджетним призначенням;  
 
– є головним розпорядником коштів Міністерства фінансів України;  
 
– представляє звіт Кабінету Міністрів України про виконання Закону „Про Державний бюджет України” перед Верховною Радою України.  
  

Граничну чисельність  працівників Міністерства фінансів затверджує Кабінет Міністрів України.  
 
             Структуру центрального апарату Міністерства затверджує Міністр за погодженням з Віце-прем’єр-міністром України.  
 
             Затвердження Положення про структурні підрозділи центрального апарату Міністерства є одним з повноважень Міністра.  
 
             Штатний розпис та кошторис Міністерства фінансів затверджує Міністр фінансів. 
 
             Через міністра фінансів Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність Державної податкової адміністрації, Державної митної служби, Головного контрольно-ревізійного управління та Державного казначейства України. Координує діяльність центральних органів виконавчої влади в частині розроблення та опрацювання ними проектів актів фінансового, бюджетного, податкового і митного законодавства та законодавства у сфері державного внутрішнього фінансового контролю. 
 
            Відповідно до Указу Президента України „Про заходи щодо запобігання легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом” у складі Міністерства фінансів України у 2002 році було утворено Державний департамент фінансового моніторингу як урядовий орган державного управління та затверджено Положення про зазначений Державний департамент фінансового моніторингу, а також вирішені питання, пов'язані із забезпеченням його діяльності [5, п. 3]. 
 
              Голова Держфінмоніторингу здійснює керівництво Департаментом і несе персональну відповідальність перед міністром фінансів за виконання покладених на Держфінмоніторинг завдань, основними з яких є:  
 
– участь у реалізації державної політики у сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;  
 
– збір, обробка й аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають обов’язковому фінансовому контролю, та інші операції, пов’язані з легалізацією (відмиванням) таких доходів;  
 
– створення єдиної інформаційної системи і ведення бази даних у сфері протидії легалізації доходів, одержаних злочинних шляхом;  
 
– налагодження співробітництва, взаємодії та інформаційного обміну з органами державної влади, компетентними органами іноземних держав та міжнародними організаціями в зазначеній сфері;  
 
– забезпечення представництва України в установленому порядку в міжнародних організаціях з питань протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом.  
 
           Для погодженого вирішення найважливіших питань, що належать до компетенції Міністерства фінансів, створюється колегія у складі міністра (голова колегії), заступників міністра та інших керівних працівників Міністерства.  
 
           До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів виконавчої влади, а також представники відповідних громадських організацій (з правом дорадчого голосу).  
 
            Членів колегії затверджує та звільняє від виконання обов’язків Кабінет Міністрів України за поданням міністра.  
 
            Міністерство фінансів поділяється на департаменти, які, у свою чергу, – на управління, відділи.  
 
            Кожний департамент так чи інакше бере участь у виконанні всіх функцій Міністерства фінансів. Водночас кожен із них має свою специфічну сферу діяльності.  
 
            За ознакою ролі в забезпеченні бюджетного процесу департаменти можна розділити на три блоки:  
 
– департаменти, що організовують і здійснюють бюджетний процес;  
 
– департаменти, які виконують більш широкі функції у сфері фінансової діяльності в цілому і пов’язані тільки з окремими етапами і частинами бюджетного процесу;  
 
– департаменти, не пов’язані з бюджетним процессом.