Моральні цінності в сучасному світі

Реферат на тему:

Моральні цінності в сучасному світі

Слова мораль, етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика... Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся мораль

і полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звільняючи себе і своїх близьких від злиденності й принижень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?

Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаючись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною добротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань неможливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все пов'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обернулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камертоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору моральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх узагалі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всю

 заяложеність традиційних моральних  стереотипів, що давно всім набили  оскому — чи можемо ми щиро  сказати, що наше життя, наша культура  справді будувалися на засадах моральності? Що в перебігу повсякденного існування надто багато важили і важать уявлення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, всесвітньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом останніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідейності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюдськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихованих сил. Жорстоку прозу сучасного життя ми, здається, вже не можемо сприймати інакше, ніж як певне перетягування линви — «ліві» проти «правих», «Схід» проти «Заходу», одна група ділків проти всіх інших... Тим часом якщо в діях свого опонента люди здатні розгледіти лише прояв якоїсь тенденції, а не самостійний пошук добра й істини — істина й добро тікають і від них. Залишається наша культура й «високоідейною» в тому сенсі, що, як і раніше, погано відрізняє реальний стан речей від абстрактних уявлень про те, якими б ці речі мали бути «за ідеєю». Просто місце «нової людини» й «світлого комуністичного майбутнього» заступили більш сучасні ідеї, що так само приховують від нас

неповторність реального навколишнього буття —такого, яким воно є. І, нарешті, культура наша зостається «народною» — на жаль, не стільки в плані вираження справжньої народної свідомості й реальних традицій ^народного буття, скільки в зовсім іншому значенні. Й сьогодні доволі в нашій країні любителів приховувати особисту безвідповідальність за плечима «широких народних мас», мислити «народами» і «націями» там, де доречніше було б подбати про конкретну людину. Немає сумніву, що всі перелічені риси не тільки не можуть підмінити собою етичного потенціалу культури, але й суперечать самій природі людської моральності. З посиленням партійності, ідеології й орієнтації на маси майже губиться власне етична позиція, пов'язана з повагою до реальності, усвідомленням непорушності моральних цінностей, незамінності й серйозності життєвого покликання кожної особи, — позиція «са-мостояння» вільної людини у світі. Не дивно, що коли свобода нарешті прийшла й коли від власного вибору й власної гідності людей стало залежати більше, ніж раніше, — одразу далася взнаки страхітлива нестача цих засад. Усі ми щодня бачимо, як низько впала культура людських стосунків, як звульгаризувався весь устрій життя нині, коли страх репресій більше не тяжіє над людьми. Хтось ладен на все, аби нажитися за рахунок ближнього, хтось знаходить втіху в дурному хизуванні фізичною силою і нахабством, хтось сумує за минулими часами генсеків і ГУЛАГу, коли нічого не потрібно було вирішувати самому, — така, на превеликий жаль, нинішня наша реальність, сама потворність якої наче «від зворотнього» ще раз демонструє важливість для людей і суспільства міцної, духовно змістовної, вкоріненої в реальному житті системи моральних цінностей. Хоча б на цьому негативному досвіді суцільного наступу брутальності й жорстокості, засилля злочинних структур тощо ми маємо переконатися в тому, що ні економічне чи політичне життя, ні право, ні елементарні ділові стосунки між людьми не можуть набути нормального розвитку, доки для них відсутня мінімальна етична основа. Погляньмо на сучасну культуру ще з однієї точки зору. Завжди, за будь-яких історичних умов людина відчуває потребу у вищих, незмінних ціннісних орієн-

 тирах, які зміцнювали б її  духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльну спрямованість  її життя. Для людини віруючої — глибоко й серйозно, так, як у Європі, скажімо, вірили за часів середньовіччя — такими ціннісними маяками були і є сакральні уявлення релігійного світогляду. Для людини Нового часу з її секуляризованою свідомістю — «фаустівської людини», як охрестив її Освальд Шпенглер, — пріоритетного значення набувають цінності пізнання і діяльності; саме зі своїми здобутками в цих двох сферах співвідносить така людина сенс власного буття. Для романтика XIX — початку XX ст. найважливішими виявляються цінності органічного розвитку й внутрішньої нескінченності вічно нового і таємничого в кожному зі своїх проявів буття — цінності, що мають переважно естетичний характер, і т. д. Свою систему смисложиттевих цінностей сформувала й марксистська ідеологія. Протягом багатьох десятиліть ця система цінностей, пов'язана з ідеями матеріальної практики, соціальної боротьби, предметності (тобто чуттєвої конкретності) людського буття тощо, визначала духовні обрії свідомості переважної частини населення колишнього СРСР. Навіть без примусу, добровільно й охоче, люди вірили в неминучість комунізму, в історичну правоту класу-гегемона та партії, яка його очолює, в соціальну справедливість по-марксист-ськи, у визвольну місію своєї країни й мудрість й вождів. Заради цих цінностей віддавали життя, йшли на подвиги й неймовірні страждання... І от ця система впала. Ціннісні маяки радянського марксизму згасли, залишивши мільйони людей у стані тяжкої духовної кризи, з відчуттям даремно прожитого життя і цілковитої невизначеності навкруги; справжній масштаб цієї трагедії людського духу оцінять, можливо, лише наші нащадки. Природно, що за таких умов різко загострюються потреба у «зміні віх», жадоба духовного оновлення, яке найчастіше, втім, мислиться як повернення до чогось, що вже існувало десь і колись у рятівному віддаленні від фатального історичного руху нашого суспільства. Пошуки таких цінностей ведуть одних до філософії й ідеології класичного європейського гуманізму, інших — до християнського віровчення в його традиційному тлумаченні або ж до якоїсь іншої з існуючих релігій,

дуже багатьох — у світ ідей, традицій та цінностей народно-національного буття. Кожен із цих напрямів духовного відродження має, безперечно, свої, хай навіть поки що й скромні, здобутки. Є в них, проте, й свої труднощі, і насамперед одна спільна й фундаментальна, пов'язана з тим, що в царині духу загалом не буває простих повернень: хоч би як хотілося нам цього, ми не можемо сьогодні, на рубежі століть, повністю відродити й продовжувати традиції, обірвані 80 або 100 років тому. Змінився світ, змінилися й конкретні люди, і неважко переконатися, що навіть найглибші філософські чи богословські твори, скажімо, початку XX ст., дають відповіді все ж таки не зовсім на ті самі питання, які передусім хвилюють нашого сучасника, за плечима котрого — трагічні реалії нинішнього століття. Саме через цей фатальний незбіг нерідко трапляється так, що проголошення ідеалів філософського й політичного гуманізму не рятує від згубних парадоксів, повернення до народних витоків виявляється суто поверховим, а прилучення до церкви наших учора невіруючих сучасників частенько залишає сумніви щодо їхньої інтелектуальної щирості. Як же цьому запобігти? Чого не вистачає для надання духовному відродженню глибокого, необоротного характеру? Коротко кажучи — насамперед нашої здатності бути самими собою. Того самого етичного «самостоян-ня», про яке ми вже згадували. Відомий знавець європейської культури й мистецтва Ервін Панофськи присвятив спеціальну працю розглядові питання: чому, власне, класичне відродження античності («Ренесанс» з великої літери) стало можливим лише в Італії XIV—XV ст., адже настійливі спроби це зробити («ренесанси» з малої літери) з боку впливових політиків, митців, духовних діячів траплялися й раніше? Відповідь, яку здобув у своїх розвідках учений, така: справжній Ренесанс уможливився тоді, коли людина нових часів відчула свою незалежність від античності, впевненість у самій собі, міцний Грунт під ногами. Тільки тоді й її ставлення до античної спадщини стало вільним, по-справжньому творчим, і вона виявилася в змозі цю спадщину відроджувати — не «гальванізувати... труп» античної культури, а «воскресити й душу»2.

 Чи не випливають із цих  спостережень деякі висновки й для нас, чи не застосовні вони до нашої нинішньої непевної ситуації пошуків і вагань? Безперечно, ми переживаємо нелегкі часи. Саме найчутливіших і наиталановитіших наших сучасників скрутність моменту нерідко провокує на те, щоб відмовитися від себе, від власного покликання (яке чекає на кожного тут і тепер, у мить його неповторної присутності у світі), поринути з головою в давнину або якусь чужинну екзотику, перекладаючи тим самим на чиїсь плечі тягар своєї відповідальності. Проте ще на початку 50-х років відомий український філософ М. Шлемкевич слушно попереджав співвітчизників: «не знайдемо нашої правди, краси і щастя, повертаючися або вперто спозираючи на пройдені шляхи... Тільки йдучи вперед, перетоплюючи досвід і осяти минулого в нові криштали мислі, образу, життєвої постави, —створимо двері достойної будучини»3. Загалом людина здатна досягти чогось путнього тільки тоді, коли вона має мужність бути собою, приймати свій жереб, свою історичну й особисту відповідальність. Саме цьому, власне, і вчить справжня моральність, і саме ці її уроки набувають у наш час особливого значення. Стосується це не лише окремої людської особистості. Людство в цілому досягло нині у своєму розвитку такого ступеня, на якому цей розвиток уже не може лишатися необмеженим і безконтрольним, оскільки в противному разі неминучою є загибель як самого людства, так і світу природи, за рахунок якого воно живе. Людина як родова істота має визначити нарешті своє принципове становище у світі, ціннісні пріоритети в стосунках з ним і відповідно до цього встановити конечні обмеження власного зростання, власної практичної діяльності. Саме до цього вже понад 20 років тому закликав цивілізовані народи Римський клуб — впливова міжнародна неурядова організація вчених, політиків, представників бізнесу, яка багато зробила для формування сучасної свідомості людства. Але усвідомити свою відповідальність і встановити розумні обмеження діяльності — то є завдання насамперед етичне, що передбачає здатність людини до самовдосконалення. Не випадково праця організатора й першого президента Римського клубу Ауреліо Печчеї вийшла з таким епіграфом: «Моїм дітям, моїм онукам, усій молоді, аби вони зрозуміли, що мають бути кращими за нас».

У міру зростання науково-технічного й виробничого потенціалу людства, підвищення здатності людини впливати на стан навколишнього буття і на кардинальні умови свого власного існування дедалі важливішою стає моральна спрямованість її конкретних дій, чимраз більшого значення набуває те, яким саме цінностям підпорядковує вона свою зростаючу могутність. Тож якщо раніше в людській культурі домінували релігійно-конфесійні, пізнавальні, естетичні, угилітарно-практичні цінності тощо, нині настає час, коли визначальними для людини й людства повинні стати цінності етичні, бо від цього залежить саме виживання земної цивілізації. Повинні — але цього може й не статися: все залежить від нинішнього нашого вибору. Людина, як учили отці християнської церкви, відрізняється від янгола тим, що здатна обирати як добро, так і зло. Гостро постаючи перед окремими соціумами й перед людством у цілому, етична проблема все ж за самою своєю суттю лишається передусім проблемою конкретної людської особистості, вибір якої становить основу морального самовизначення суспільства, нації, людства. Хоч би як інколи спотворювалася роль моральності в суспільстві, важливо розуміти, що мораль насправді ніколи не може бути засобом пригнічення або приниження особи, бо саме формує основи її гідності; не може робити людину рабом, позбавляти її притаманної їй свободи, бо сама на цій свободі ґрунтується. Пригнічувати й применшувати людину, робити з неї слухняного функціонера здатна ідеологія — сукупність ідей та уявлень, що виражає інтереси певної соціальної верстви й служить її утвердженню в суспільстві. Саме ідеологічні постулати, завдяки своїй уніфікованій авторитарності, привчають нас, не розмірковуючи, виконувати те, чого від нас вимагають ті чи інші владні інстанції; власне ж етика й мораль починаються тоді, коли будь-хто з нас ставить собі запитання: а чи є те, до чого мене закликають, чого вимагають від мене, сумісним з людською гідністю, з моїм сумлінням, з моїм обов'язком і відповідальністю перед іншими людьми? Якщо так — що ж, тоді я, тоді будь-хто з нас може виконати те, чого чекають від нього. Якщо ні — моральним буде не підкорятися оманливій логіці ідеологічного примусу.

 Звичайно, крім свободи, мораль  знає і необхідність. Є речі, які  не може дозволити собі порядна  людина, так само як є й те, чого вона не може не робити, доки лишається собою. Ми маємо  виконувати свій обов'язок, протистояти нахабству й жорстокості, бути чуйними, ввічливими, створювати навколо себе атмосферу приязні та відкритості — якщо, звичайно, прагнемо бути людьми й жити по-людськи, а не скніти в запльованій «трубі» нескінченного пострадянського безладу. Й не треба гадати, начебто мораль — це, як запевняв колись французький соціолог і економіст П. Ж. Прудон, тільки «безсилля в дії». Жорстокий досвід XX ст. з його диктатурами, війнами й таборами засвідчує, що в найскрутніших умовах саме незламність моральних переконань давала людині змогу, за крилатим висловом Вільяма Фолкнера, «вистояти й перемогти». Серед доказів на користь цього твердження є досить яскраві. Переконують, зокрема, професійні спостереження психолога зі світовим ім'ям Б. Бетгельгейма (1903—1990), який, спостерігаючи людей в умовах фашистського концтабору, де був ув'язнений, дійшов висновку, що найбільш стійкими, здатними до виживання й опору виявилися саме ті, хто міг підпорядкувати своє існування певним вільно обраним (а не нав'язаним іззовні!) моральним засадам, створити навколо себе своєрідну зону суверенної поведінки. Ті, хто прагнув тільки зберегти своє життя, — гинули або переходили на службу до табірного начальства. Ті ж, хто ставив вище за життя свідомість обов'язку, — зберігали сили для боротьби...4 Втім, сфера моральності — це не тільки проблеми обов'язку, свободи, відповідальності, це також глибокий і неповторний світ суб'єктивних переживань, ідеалів та прагнень, невичерпної діалектики людської душі Це одвічні питання добра й зла, сенсу життя й ставлення до смерті, честі й гідності людини, сорому й совісті, любові й співчуття. До цієї галузі належить і цілий комплекс проблем людської діяльності й міжлюдських стосунків. Морально-етичний характер має по суті й низка «больових» проблемних точок у конкретних галузях сучасної медицини, права, національних відносин тощо — це все царина так званої прикладної етики. Окреслене коло питань і розглянуто — звичайно, в міру сил і здібностей автора — в пропонованому посібнику.

Посібник не є вільним від особистих уподобань автора й відображує особливості його підходу до висвітлення тих чи інших проблем. Ідеться насамперед про прагнення до розгляду етичної проблематики в загальному контексті класичної й сучасної філософії людини. Виходячи з переконання, що основні категорії етики можуть і повинні бути предметом, цікавим для інтелектуального сприйняття, автор намагався також якомога повніше розкрити їхні культурно-історичні й екзистенційні аспекти. Водночас у книзі відсутні спеціальні розділи з історії світової та української етичної думки. Побіжний огляд історико-етичного матеріалу уявляється нам недоречним, а мінімально задовільний його виклад потребував би принаймні ще однієї книжки такого ж обсягу, як ця. Поки такої книжки не існує, можемо лише рекомендувати звертатися з даних розділів курсу до іншої наявної літератури. Втім, усюди, де це могло сприяти висвітленню власне теоретичних проблем етики, в посібнику наводяться історичні дані стосовно їх постановки й розгляду. Залишається додати, що виклад матеріалу в книзі базується на курсі лекцій, читаних протягом багатьох років у Київському університеті ім. Т. Шевченка, Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», Міжнародному Соломоновому університеті. Автор щиро вдячний студентам цих вузів, спілкування з якими в процесі викладання дало змогу поліпшити початковий варіант курсу. Глибока подяка представникам філософської спільноти Києва й України, чиї зауваження і побажання були враховані при підготовці даного видання.