Петрарка. Сонетарій

Петрарка. Сонетарій

1. Особистість Петрарка характерна для Відродження: у ній головними рисами стали гідність, духовна незалежність та одержима любов до античної літератури. Водночас він мав схильність до земних радощів, цінував життєві зручності і спілкування, був вибірковим у дружбі, не всякому державцеві приділяв увагу, але з деякими із них бесідував, причому на рівних. До його щирих друзів належали єпископ Дж. Колонна і письменник Дж. Боккаччо. «Не знати злигоднів і не мати надміру, не командувати іншими і не бути у підлеглості — ось моя мета», — писав Петрарка. Його любов до античності була спричинена прагненням пізнання світу в часі та бажанням «дружити крізь віки». Він вважав особистими друзями багатьох діячів Стародавнього Риму, уявно спілкувався з ними, писав листи до Вергілія та Ціцерона. Він шукав по монастирях старовинні сувої, збирав і зберігав їх, вивчав і коментував. Петрарка був різнобічно обдарованим літератором: поетом, прозаїком, вченим-філологом і — не можна забувати про це — видатним бібліофілом. Залишена ним бібліотека античних авторів налічувала сотні згортків, він їх заповідав флорентійській бібліотеці, частина давніх рукописів була віддана Венеціанській республіці і послужила основою для венеціанської бібліотеки «Сан-Марко». 
    
   На відміну від Данте, Петрарка найчастіше писав латиною, він досконало володів цією мовою й умів оживити її. Він розробляв жанри античної лірики, вслід за Горацієм писав сатири; наслідуючи Вергілія, — еклоги та буколіки, у Ціцерона запозичив форму послання у прозі. Петрарка залишив величезну епістолярну спадщину, лист був для нього повноправною літературною формою. У формі листа створив він і свою автобіографію («Лист до нащадків» — «Posteritati», 1374). Сповідальність була властива однаковою мірою для прози та поезії італійського гуманіста.
2. Твором Петрарки, що здобув для нього безсмертя, є «Канцоньєре» («Canzoniere»), іноді цю звичну назву в нас українізують — «Книга Пісень». Поет зневажливо ставився до своїх ліричних пісень, створених народною мовою. Є припущення, що спочатку Петрарка писав їх як тексти для вже готових мелодій. Лише згодом він почав сприймати ці вірші серйозно, багато разів їх редагуючи. Ця праця не припинялася до останніх днів життя. Перша редакція вийшла у 1368 р. і містила 171 вірш, друга — у 1373 p., вона вже налічувала 366 віршів: 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригали. Цю збірку Петрарка розділив на дві книги: «На життя мадонни Лаури» («InvitadiMadonnaLaura») і «На смерть мадонни Лаури» («LamortediMadonnaLaura»). Так у самій композиції збірки з'явився її естетичний центр — образ Лаури та художній час. Він мав інший принцип, аніж у Данте, — мадонна Лаура, безумовно, постаріла би, якби не її передчасна смерть. Любов Петрарки до мадонни Лаури — реальне земне почуття, як сама вона — конкретна жінка, чиєї взаємності поет жадає, хоча дистанція поміж ним і мадонною Лаурою (мадонна — звертання до пані, обов'язково заміжньої жінки) завжди повинна зберігатися. В образі Лаури присутня певна алегоричність, недарма її ім'я нагадує про «лавр», тобто про таку жадану поетом Славу. Її ім'я суголосне й із італійським словом «лаура», тобто повітря, що нагадує про неземне, вивищене у самому вигляді прекрасної дами. І при всьому цьому Лаура конкретна, поет точно називає дату їхньої першої зустрічі: він уперше побачив її 6 квітня 1327 р. в Авіньйоні, у церкві Святої Клари, а померла вона у 1348 р. Портрет її не має виразних обрисів, є лише очі, яким надається цілком виняткове значення, вони нерідко стають символом самої Лаури. «Ви не побачите моєї зради, — ви, очі, що дали мені любов», — ці рядки Петрарка недаремно цитує Фабриціо у «Пармському монастирі» Стендаля: у них не лише ідея вірності коханій жінці, а й ставлення до краси як вищої мудрості, здатної навчити найпрекраснішого на землі почуття. 
    
   Концепція любові у Петрарка цілком гуманістична, тому що любов постає в нього почуттям буремним, яке водночас приносить радість і муки: 
    
   Цим гуманістична любов принципово відрізняється від любові небесної, яка передбачає лишень радість. Діалектика почуття, змінність щастя і болю подані як перевага земної любові над небесною, адже така любов тривкіша і насолода більша; її миттєвості завжди живуть у пам'яті, вони облагороджують людину, народжують поезію. Звідси — благословення любові, яка хоч і нерозділена, але збагачує душу, розкриває красу світу.
3. Стиль «Канцоньєре» дослідники означують як високий ренесансний, що передбачає вишукану високу лексику, простоту синтаксичних конструкцій і надзвичайно тонкий поетичний смак, який ніде не допускає помпезності чи штучної пишномовності. Простота висловів поєднується у «Канцоньєре» зі схвильованою патетикою, алегоричність зустрічається лише в ранніх сонетах, а загалом символіка спирається на нові, самим поетом знайдені метафори, найчастіше взяті зі світу природи. Розкриваючи внутрішній діалог своєї душі, Петрарка «грає контрастами, нанизує антитези, плете з них довгі поетичні гірлянди» (Б. Пуришев). До його улюблених стилістичних прийомів належать анафора, повторення, градація («Благословенні будьте, день і рік, // І мить, і місяць, і місця урочі, // Де спостеріг я ті сяйливі очі...»; сонет б 1, пер. Д. Павличка, в оригіналі «Благословенний той день, місяць, рік»), що створюють поетичне крещендо. Вірш П. вирізняється музикальністю, поет відбирає найсолодкозвучніші звуки італійської мови, найблагозвучнішої поміж романських мов. Поза сумнівом, у поезії Петрарки присутня певна естетизація духовного життя людини, що гармоніює з життєрадісним ренесансним настроєм, адже головний смисл гуманізму Петрарки полягає в уславленні краси земного буття. 
    
   Крім лірики, Петрарка присвятив Лаурі алегоричну поему «Тріумфи» («Trionfi», розпоч. у 1354), написану терцинами. Поема дидактична і пронизана аскетичними мотивами. 
    
   Глибокий ліризм, артистична досконалість поезії Петрарки здобули визнання за його життя, зродили в Італії течію, названу петраркізмом. До неї належали такі поети XVI ст., як П. Бембо, А. Каро, поетеси В. Колонна й Г. Стампа, впливу петраркізму не уникнув назагал оригінальний поет Мікеланджело. Вплив Петрарка на італійську поезію простягався і на представників марінізму, напряму в поезії XVII ст. Традиції Петрарки розвивали поети французької «Плеяди», включно із самим П. Ронсаром; можна зауважити сліди впливу і в окремих сонетах В. Шекспіра. В епоху романтизму слава італійського поета набула нових відтінків, у ньому побачили предтечу романтичної свідомості, його перекладали ні-мецькою мовою А.В. Шлеґель, Ф.В. Шеллінг, його коментував Дж. Леопарді. Ф. Ліст поклав на музику три сонети П. (61, 134, 156), потім створив із них фортепіанні п'єси, які охоче виконують піаністи-віртуози. До найвіртуозніших творів романтичної вокальної музики належить і романс Ф. Ліста «Як дух Лаури в снах Петрарки мріє» на слова В. Гюго.