Шпаргалка по "Анатомии"

1. ПРЕДМЕТ ТА ЗАВДАННЯ КУРСУ АНАТОМІЇ ТА ФІЗІОЛОГІЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ.

Анатомія вивчає форму і будову органів і систем людського тіла, які склалися у зв’язку з виконуваними функціями. 
Фізіологія досліджує життєві функції організму та його окремих частин. 
Будова і функції органів є взаємозалежними, тому їх неможливо зрозуміти відособлено. 
Знання анатомічної будови, узгоджених функцій органів і систем дає змогу обґрунтовувати гігієнічні умови праці і відпочинку, заходи щодо профілактики захворювань для збереження здоров’я, працездатності і довголіття людини. Тому гігієна вивчається в тісному зв’язку з анатомією і фізіологією. 
Розвиток анатомії пов’язаний з іменами Арістотеля, Гіппократа, Галена, А. Везалія, У. Гарвея, Н.І. Пирогова, П.Ф. Лесгафта, І.І. Мечникова, В.П. Воробйова, В.Н. Тонкова, Н.М. Амосова й інших учених. 

Анатомія людини охоплює окремі дисципліни: 
- нормальну анатомію, що вивчає будову здорової людини і її органи; 
- патологічну анатомію, яка досліджує морфологію хворої людини; 
- топографічну анатомію – науку про місцезнаходження будь-якого органа в людському тілі; 
- динамічну анатомію, яка вивчає руховий апарат з функціональних позицій, що має велике значення для правильного фізичного розвитку людини. 
          Анатомія досліджує становлення людини в її історичному розвитку у ході еволюції, використовуючи порівняльно-анатомічний метод. До анатомії примикають гістологія – наука про тканини, та ембріологія, що вивчає процеси утворення статевих клітин, запліднення, зародковий розвиток організмів. 
Сучасна анатомія широко використовує експеримент і має у своєму розпорядженні новітні методи дослідження, зокрема сучасну оптику, рентгенівське вивчення, застосовує методи радіотелеметрії, пластичні матеріали, сплави, консерванти і спирається на закони фізики, хімії, кібернетики, цитології тощо.

Фізіологію можна розділити  на три частини: 
- загальну; 
- порівняльну; 
- спеціальну. 
          Загальна фізіологія досліджує основні закономірності реагу¬вання живих організмів на впливи середовища. 
         Порівняльна фізіологія вивчає специфічні особливості функціонування цілісного організму, а також тканин і клітин організмів, що належать до різних видів. Порівняльна фізіологія тісно пов’язана з еволюційною фізіологією. Крім того, існують спеціальні розділи фізіології, що вивчають фізіологію різних видів тварин (наприклад, сільськогосподарських, хижих тощо) чи фізіологію окремих органів (серця, нирок, печінки тощо), тканин, клітин. 
         Для вивчення функцій організму застосовують різні методи. До них належать короткочасне чи тривале спостереження за роботою органів при підвищенні функціонального навантаження, дії на них подразників або при перерізанні нервів, введенні лікарських речовин тощо. Широко використовують також інструментальні методи вивчення, що виключають будь-яке ушкодження тканин і органів тварин. За допомогою різних приладів можна одержати відомості про електричні процеси, що відбуваються в організмі, про стан нервової системи, серця й інших органів. 
         Сучасні методи дать змогу реєструвати електричну активність будь-якого органа. 
         За допомогою оптичних методів вивчають внутрішню поверхню стінки шлунка, кишечнику, бронхів, матки тощо. 
         Дослідження тіла за допомогою рентгенівських променів дає можливість вивчати функціонування травної, серцево-судинної та інших систем здорової і хворої людини. 
         Усе більшого значення набувають радіотелеметричні способи передавання інформації про фізіологічні процеси. Наприклад, радіотелеметрію застосовують для вивчення стану людини під час космічних польотів. 
         Для оцінки функціональної активності органів людини широко використовують біохімічні дослідження тканин, рідин організму – крові, спинномозкової рідини, сечі тощо. 
         Отже, тільки за допомогою всебічного дослідження організму можна глибоко зрозуміти принципи функціонування його на клітинному, тканинному, органному і системному рівнях. 
         Анатомія і фізіологія становлять основу медичної науки. 
         Сучасні успіхи медицини вражають: здійснюють операції на мозку, серці, пересадження тканин і відірваних частин тіла, переливання крові, пластичні операції, синтезовані й успішно застосовуються гормони, вітаміни, лікують хвороби і запобігають багатьом за допомогою лікарських препаратів, використовують апарати штучного дихання і кровообігу, штучну “нирку”.

2. ПРИНЦИПИ РЕФЛЕКТОРНОЇ ТЕОРІЇ.

кожний нейрон виконує  тільки одну, спецефічну для нього  функцію (чутливий - сприймає інформацію, вставний – передає цю інформацію, руховий – виконує відповідь  на подразнення). Для того, щоб нервова  система працювала, необхідна сукупність принаймні двох типів нейронів (протонейрона, який сприймає інформацію і мотонейрона, який відповідає на цю інформацію). Така сукупність нейронів, які сприймають інформацію і здійснюють відповідь на подразнення називається рефлекторною дугою. Отже, функціональною одиницею нервової системи є рефлекторна дуга. Рефлекторна дуга – це шлях рефлексу (рухової відповіді на подразненя, яка здійснюється при участі центральної нервової системи).

Рефлекторна теорія Павлова

Основними принципами рефлекторної теорії Павлов уважав принцип  детермінізму, принцип структурності  й принцип аналізу й синтезу. Принцип детермінізму встановлює повну обумовленість матеріальними причинами всіх явищ в організмі, у тому числі й вищій нервовій діяльності. Вивчення функцій кори головного мозку дозволило Павлову настільки точно пізнати закони, що керують умовно-рефлекторною діяльністю, що стало можливо в значній мірі керувати цією діяльністю у тварин (собак) і заздалегідь пророкувати, які зміни відбудуться при тих або інших умовах. Принцип структурності встановлює, що всі нервові процеси є результатом діяльності певних структурних утворень – нервових кліток, і залежать від властивостей цих кліток. Однак, якщо до Павлова властивості різних кліток і клітинних груп центральної нервової системи розглядалися як постійні, те Іван Петрович у вченні про умовні рефлекси показав, що властивості цих кліток змінюються в процесі розвитку. Локалізація функцій у корі головного мозку не повинна, тому трактуватися тільки як розподіл у просторі кліток з різними властивостями. Принцип аналізу й синтезу встановлює, що в процесі рефлекторної діяльності відбувається, з одного боку, дроблення навколишньої природи на величезну масу окремо сприйманих явищ, а з іншого боку – перетворення одночасно або послідовно діючих подразників (різного характеру) у комплексні. Грубий аналіз може бути здійснений уже нижчими відділами нервової системи, тому що роздратування різних рецепторів, кожна група яких сприймає певні впливи середовища, викликає лише певні безумовні рефлекси. Однак вищий аналіз, завдяки якому можливе існування тваринного організму в постійно, що змінюється середовищі, здійснюється корою головного мозку й заснований на здатності утворювати умовні рефлекси, а також, на здатності до дифференцировке подразників

З поданням про аналітичну й синтетичну діяльність кори мозку, Павлов представляв всю кору півкуль як сукупність аналізаторів. Аналізатори є цілісними структурними й функціональними образованьями, що включають у себе периферичний – сприймаючий відділ (рецептори) , провідниковий відділ (доцентрові нервові волокна й всі утворення центральної нервової системи, що передають порушення від рецепторів у кору головного мозку.) і корковий відділ, що здійснює вищий аналіз і синтез всіх сприйманих організмом роздратувань. У цьому поданні діяльність рецепторів розглядається в єдності з діяльністю центральної нервової системи. Павлов розрізняв зоровий, слуховой, смаковий, нюховий, шкірний, руховий і внутрішній аналізатори. У результаті діяльності аналізаторів окремі подразники, що виходять із зовнішнього середовища, і їхні комплекси можуть вступати у зв’язок з будь-якими формами життєдіяльності організму. Всі “довільні” рухи являють собою результат діяльності рухового аналізатора, що функціонує на основі вроджених рефлексів, викликуваних роздратуванням цих рецепторів, а також рефлексів, вироблених на роздратування зорових, слухових і інших рецепторів. Зібравши величезний матеріал, що характеризує нервову діяльність тварин, Павлов поширив принципи рефлекторної теорії на людину

Вивчаючиючи якісніі  відмінноості вищоїої нервовоїої діяльноості  людинии в порівнянні із тваринамиами, ввін висунуув вчення про дв сигнальні системи дійсності: першої – загальної в людини й тварин, і сприймаючий безпосередній вплив, сигнали зовнішнього середовища, і другий – властивої тільки людині, мовній системі. Слова, на думку Павлова, – це як би сигнали сигналів. У своїх поданнях про другу сигнальну систему він розглядав реакції на слова, що слишимие, видимі ( щочитаються) і вимовні, як результат вироблення особливих умовних рефлексів. Ці умовні рефлекси другої сигнальної системи виникають при проголошенні слів на основі роздратувань рецепторів органів мовлення – мускулатури губ, щік, гортані. Імпульси, викликані роздратуванням рецепторів органів мовлення, надходять у корковий відділ рухового аналізатора й зв’язують ці роздратування тимчасовим зв’язком, з одного боку, з роздратуваннями слухового (а при читанні – зорового) аналізатора, з іншого боку – з роздратуваннями, виробленими впливом явищ природи, позначуваних словами, на різні рецептори організму. Павлов підкреслював, що в цих других сигналах дійсності ми маємо спосіб зв’язку людини з навколишньою його соціальним середовищем, засіб “межлюдской сигналізації”

Павлов розглядав  свідомість людини в нерозривному зв’язку з мовленням і встановив, що механізми вищої нервової діяльності, вироблення й гальмування умовних рефлексів визначають і розвиток мовлення. Друга сигнальна система функціонує на основі першої, тобто на основі впливу на організм людини явищ природи, позначуваних словами. Це дозволило поширити принцип детермінізму на специфічні для людини вищі форми нервової діяльності. Таким чином, павловский принцип детермінізму, що характеризує все вчення про рефлекси, одержав вищий розвиток у поданнях про другу сигнальну систему, що є першим кроком у природно науковому вивченні вищих сторін мозкової діяльності, пов’язаних з явищами свідомості

Характерною рисою  павловского навчання є зв’язок  із практикою. Фізіологія завжди представлялася Павлову як теоретична дисципліна, що є основою всієї практичної медицини. Фізіологічний синтез, указував Іван Петрович, збігається й ототожнюється з медициною, тому що оволодіння фізіологічними дозволяє цілеспрямовано на них впливати. З’ясування природи певних патологічних станів в умовах експерименту дозволило Павлову усувати або зм’якшувати їх. Так, він уперше досяг тривалого збереження життя собак після перерізання обох блукаючих нервів, розробив способи боротьби з наслідками втрати більших кількостей шлункового соку, розробив прийоми відтворення експериментальних неврозів і їхнього лікування. Будучи, у такий спосіб (разом із Клодом Бернаром) , основоположником експериментальної терапії, Павлов разом з тим дав винятковий по цінності матеріал для клініки тими своїми дослідженнями, які встановили нормальний хід фізіологічних явищ. Всі сучасні методи лікування хвороб травного тракту засновані на дослідженнях Павлова. При лікуванні порушень діяльності нервової діяльності, зокрема вищої нервової діяльності, величезне значення придбали павловские дослідження про охоронне значення гальмування, які покладені в основу так званої сонної терапії

6. БУДОВА  ТА ФУНКЦІЇ НЕЙРОНА

Нейрони та їхні функції

Головною структурною і функціональною одиницею нервової системи є спеціалізована нервова клітина — нейрон (неврон). Вона складається з тіла і відгалужень: одного довгого — аксона і багатьох коротких — дендритів.

Тіло і дендрити відіграють основну роль у сприйманні і переробленні сигналів, які поступають з інших нейронів.

Аксон простягається  від центральної нервової системи  до того чи іншого органа. З аксонів складаються нерви і нервові волокна. Функція аксона полягає у проведенні нервових імпульсів до інших нейронів або виконавчих органів — м’язів, залоз, кровоносних судин тощо.

Дендрити здійснюють зв’язок між окремими нервовими клітинами і, як правило, не виходять за межі центральної нервової системи.

Тіло клітини  виконує функцію живлення відгалужень.

Основними властивостями  нервової тканини, а також м’язової є збудливість і провідність. Збудливість — це здатність розвивати  збудження у відповідь на подразнення; провідність — це здатність передавати збудження від одних клітин до інших. Передача збудження з одного нейрона на інший, на м’яз чи інші периферійні органи здійснюється за допомогою спеціального механізму — синапса. Аксони утворюють синапси на тілі іншої нервової клітини або на її відгалуженні. На кожному нейроні може бути 15—20 тис. синапсів.

Функціями нейронів є сприймання подразнень, їх перероблен-ня, передавання інформації (імпульсів) і формування відповідної реакції.

За функціями  розрізняють три групи нейронів:

• аферентні (чутливі, сенсорні), які сприймають, переробляють і передають інформацію до центральної нервової системи. Вони розміщені поза центральною нервовою системою, у спинно-мозкових гангліях або в аналогічних гангліях черепномозкових нервів;
• проміжні, або вставні, які здійснюють контакт між нервовими клітинами. Розміщені у всіх відділах мозку;
• еферентні (рухові, моторні), які посилають імпульси до робочих органів, забезпечуючи ефект діяльності. Розміщені в межах мозку.

У центральній нервовій системі є також гальмуючі, або  гальмівні, нейрони. Вони послаблюють  збудливий потенціал нервової клітини і протидіють поширенню збудження. Оскільки на кожному нейроні налічується 15—20 тис. синапсів, то кінцевий ефект залежить від співвідношення кількості гальмівних і збудливих імпульсів.

Нервові волокна (відгалуження нейронів, покриті оболонкою) поділяються  на два види:

• аферентні (доцентрові), які передають інформацію від периферійних тканин і органів до центральної нервової системи;
• еферентні (відцентрові), які передають команди від центральної нервової системи до робочих органів.

Швидкість передавання  інформації залежить від товщини  аксона і коливається від 1 до 120 м/с.

Доцентрові нерви  мають особливі сприймальні апарати  в усіх органах і тканинах організму — рецептори.

Рецептор — нервово-фізіологічний апарат, який сприймає подразнення із зовнішнього або внутрішнього середовища і перетворює його на нервовий імпульс. У рецепторах різні види енергії перетворюються на нервовий процес — збудження.

Рецептори, які сприймають подразнення із зовнішнього середовища, називаються екстерорецепторами. Сигнали від органів і тканин самого організму сприймають інтерорецептори. Подразниками клітин, які мають особливо важливе значення в життєдіяльності організму, є нервові імпульси. Вони виникають у рецепторах тканин і розглядаються як природні подразники. Особливу підгрупу серед останніх утворюють рецептори, розміщені в м’язах і сухожиллях, — пропріорецептори. Вони сигналізують про рівень напруження м’язів чи позу, дозволяють людині орієнтуватися у просторі.

Залежно від характеру  подразників рецептори поділяються  на декілька груп. Рецептори, які збуджуються  під дією механічної енергії, називаються механорецепторами. До них належать рецептори рухової, вестибулярної, слухової, тактильної сенсорних систем і рецептори, що знаходяться в стінках кровоносних судин і сприймають тиск крові. Рецептори зорової сенсорної системи перетворюють електромагнітні хвилі, що забезпечує сприймання світла і кольору. Рецептори шкіри та інших органів, які сприймають теплову енергію, називаються терморецепторами. Інтерорецептори, які трансформують хімічну енергію в нервовий імпульс, називаються хеморецепторами. Вони розміщені в різних тканинах організму і збуджуються, коли змінюється внутрішнє середовище організму.