Елементи німецької культури в архітектурі і будівництві менонітських колоній Північного Приазов’я і Степової України XVIII - ХІХ ст. та їх

 

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Управління освіти і науки Донецької обласної державної адміністрації

Донецьке територіальне відділення МАН в Україні

 

Відділення: Історико-Географічне

Секція: Історичне краєзнавтсво

 

Елементи німецької культури в архітектурі

і будівництві менонітських колоній Північного Приазов’я

і Степової України XVIII - ХІХ ст. та їх вплив

 

 

Роботу виконала:

Ларіна Юлія

Учениця 11-А класу

Донецького ліцею №12

Науковий керівник:

Кожем’яка О.Л.

Вчитель-методист історії і права

 

 

 

Донецьк, 2011р.

ЗМІСТ

ВСТУП           3

РозділІ Елементи німецької культури в архітектурі        

      і будівництві  менонітських колоній Північного  Приазов’я           7

      і Степової України  XVIII - ХІХ ст. та їх вплив

      на історичний розвиток Донбасу

1. Переселення німців-менонітів на землі Степової України    7

          та Північного Приазов’я  в кінці XVIII – ХІХ ст.

1.2. Житлове будівництво у менонітських колоніях    10

1.3. Характерні риси та особливості житла мешканців колоній           13

     Остгайм та Миколайпіль

     1.4. Планування та упорядкування територій колоністських дворів  14

  1.5. Внутрішній вигляд та інтер’єр німецьких будинків     15

  1.6. Громадське будівництво у колоніях       18

         1.7. Архітектурні особливості німецьких переселенців    21

         1.8. Особливості  надгробних плит переселенців                                   24    

 

ВИСНОВКИ            26

 

ЛІТЕРАТУРА  ТА ДЖЕРЕЛА ДО ТЕМИ                 28

 

ДОДАТКИ             31 
  ВСТУП

Актуальність теми. Україна – багатоетнічна держава, до складу якої входять різні за походженням і культурою етнічні спільноти. Більшість цих спільнот об’єднує те, що протягом кількох століть вони знаходилися у відриві від основного масиву свого етносу в умовах українського середовища й активно взаємодіяли з українцями, збагачуючи їх елементами власної культури, побуту, будівництва, архітектури тощо. На тлі формування полікультурної та поліетнічної України як держави сучасного європейського зразка, зростання інтересу до її багатокультурного становлення викликає посилену увагу.

В руслі цього активізується й інтерес до історичного досвіду залучення урядом Російської імперії різних народів і етносів до економічного розвитку незаселених та малозаселених регіонів Російської імперії, створення на їх теренах потужного регіону країни.

Початок активної колонізації Південно-Східної України, до якої відносять і наш край, припадає на 80-ті роки ХVIII ст. й пов’язується з переселенням у ці краї німців. Головними регіонами колонізації стали землі Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній та Приазов’я.

Приазов’я (зокрема Маріупольський повіт Катеринославської губернії) та Степова Україна у визначений дослідженням період стали простором концентрованого прояву етнонаціонального фактору, у якому були представлені різноманітні європейські соціокультурні типи, передусім греки і німці, з їх національно-культурними особливостями, підходами до господарювання та облаштування життя.

Останнім часом питання, пов'язані з різними сферами життєдіяльності німецького етносу в Україні, впливу переселенців на економічний та культурно-духовний розвиток нових для них територій активно розробляється вітчизняними та зарубіжними вченими. Упродовж ХХ – початку ХХІ ст. з’явилися численні праці і з історії німецьких колоній регіону. Проте  у них питання будівництва і архітектури, упорядкування територій та інтер’єру менонітських будинків,  проектування населених пунктів тощо  архітектурні стилі, використані при будівництві у менонітських колоніях Південно-Східної України в межах сучасної Донецької області та їх впливу на історичний розвиток краю ще не знайшло належного відображення.

Відсутність таких праць робить роботу, метою якої  є реконструкція особливостей житлового будівництва і архітектурних стилів менонітських поселень краю кінця XVIII –  ХІХ ст., визначення їх загальних закономірностей і специфічних рис, надзвичайно актуальною

Об'єктом дослідження є німецькі колонії Степової України і Північного Причорномор’я (в межах сучасної Донецької області) кінця XVIII – ХІХ ст. у взаємозв'язках та впливах.

Предметом дослідження є розвиток житлового будівництва та архітектурних особливостей німецьких та менонітських колоній Південно-Східної України кінця XVIII – ХІХ ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період кінця XVIII – до кінця ХІХ ст. Нижня межа відповідає часу поселення першої групи німецьких менонітів на Півдні України в 1789 році. Верхня - зумовлена початком активного промислового розвитку краю українцями та росіянами після відміни кріпацтва та зміною курсу уряду Росії по відношенню до німецьких колоністів, що виявилася у зменшенні німецького землеволодіння і відміні низки пільг.

Територіальні межі роботи охоплюють умовні кордони розташування німецьких колоній на теренах сучасної Донецької області: у її південній (Північне Приазов’я, Маріупольський колоністський округ) та центральній -  Тельманове (Остгайм), сучасний Артемівськ (колонія Нью-Йорк), Дружківка (Миколайпіль)  частинах.

Мета дослідження реалізується через вирішення наступних завдань:

• з’ясування історичних умов колонізаційних процесів та ходу переселення німців-менонітів на терени Малоросії та нашого краю;
• визначення закономірностей та особливостей будівництва й архітектури житлових і службових приміщень у німецько-менонітських колоніях  Донбасу, архітектурно-будівельних чинників формування і функціонування німецького житла;
• здійснення аналізу архітектурно-будівельних характеристик житлових і господарських будівель німецьких колоністів.
• опис та характеристика житлових споруд переселенців, порівняння їх з аналогічними спорудами українців на сонові досліджуваних джерел та літератури;
• встановлення впливу житлового будівництва та архітектури менонітів на розвиток краю.

 Методологічна основа дослідження. Для досягнення поставленої мети використані спеціальні методи дослідження, а саме: історично-порівняльний, статистичний, історико-системний, логічно-аналітичний, що дало можливість здійснити детальний аналіз проблеми.

   Практичне значення дослідження полягає у можливості його використання цілком чи окремим фрагментами при підготовці матеріалів для наукових конференцій, семінарів, уроків і позакласних заходів з історії та етнографії України, етнології, всесвітньої історії, історичного краєзнавства, для розробки факультативних курсів з поліетнічності та полікультурності українського суспільства, проведення етнічних свят та позакласних заходів з багатоетнічності та багатокультурності краю, написання доповідей, рефератів, статей у ЗМІ та проведення лекцій. Про німецьку архітектуру дуже мало інформації в суспільних організаціях, тож матеріалами роботи зможуть користуватися й працівники цих організацій.

Аналізуючи літературно-джерельну базу з проблеми дослідження слід зазначити, що у вітчизняній літературі чимало відомостей про німецькі колонії, їх життя і розвиток на нових землях. Але в кожному історичному джерелі проблема переселення і входження переселенців у нове для них етнічне середовище та їх внеску у розробку і розвиток нових територій проживання трактується авторами по-різному, тому досить складно однозначно і чітко схарактеризувати проблему.  Щоб досягти цього автором були проаналізовані краєзнавчі дослідження В.Душки «От старины глубокой до наших дней: Очерки истории Тельмановского района Донецкой области», Матеріали науково-практичних конференцій «Німці Приазов’я і Причорномор’я. Історія і сучасність» та «Донбасс: прошлое, настоящее, будущее», довідник «Немецкие населенные пункты в Российской империи: география и население», статті Безносової О. В., Плахотнюк Т. Н.,  Дингеса А. А., матеріали німецького товариства на Донбасі та інші, у яких наведені дати і факти заснування окремих населених пунктів, вміщені дані про життя та діяльність переселенців на нових землях, збереження національних традицій та обрядів,  показаний внесок німецьких колоністів у життя нової батьківщини. Названі та інші джерела дали можливість авторові виокремити інформацію, що стосується Приазов’я і Степової України, дослідити та проаналізувати її і зробити власні висновки відповідно до мети і завдань роботи.

 

І. Елементи німецької культури в архітектурі  і будівництві менонітських колоній Північного Приазов’я і Степової України кінця XVIII - ХІХ ст. та їх вплив на історичний розвиток Донбасу

1. Переселення німців-менонітів на землі Степової України та Північного Приазов’я в кінці XVIII – ХІХ ст.

Після перемоги Російської імперії над Туреччиною у війнах другої половини ХУІІІ ст. до Росії відійшли великі території на берегах Чорного і Азовського морів. Уряду Катерини ІІ були потрібні тямущі і працелюбні селяни, щоб не просто заселити, а й сподіватися на гарний розвиток нових земель. Тому погляд імператриці був спрямований в бік іноземців.

Ідея запросити сюди німців належала графу О. П. Рум’янцеву, який під час Семирічної війни звернув увагу на високий рівень розвитку господарств селян, що жили біля Данцига, в Гданській та Марієнбургській провінції. Катерина ІІ з радістю відгукнулася на пропозицію графа, оскільки цим переселенням вирішувалося не тільки економічне, але й політичне завдання: заселення і освоєння нових для Російської імперії територій, і одночасно формування заслону для послаблення ролі Запорозького козацтва в регіоні.

Початок масовому заснуванню німецьких колоній було покладено маніфестом імператриці від 22 липня 1763 року «О дозволении всем иностранцам, в Россию выезжающим, поселяться, в которых губерниях они пожелают», яким іноземці могли: «в империю нашу въезжать и селиться, где только пожелают… с целью скорейшего освоения наивыгоднейших к населению и обитанию рода человеческого полезнейших мест, до сего еще праздно остающихся, недра которых скрывают неисчерпаемые богатства разных металлов, где много лесов, рек и озер и в коммерции подлежащих морей довольно, то и к размножению многих мануфактур, фабрик и прочих заводов способность великая…»[1]..

В документі підкреслювалося: если среди иностранцев, желающих переселиться в Россию, окажутся такие, «которые для приезда своего не будут иметь довольного достатку, то оные могут являться у министров и резидентов наших, находящихся при иностранных дворах, от коих не только на иждивении нашем немедленно в Россию отправлены, но и путевыми деньгами удовольствованы будут…» [1]..

З дозволу Катерини в Пруссію був відряджений колезький радник Траппе, який мав донести німцям пропозицію імператриці та запропонувати переселитися у Росію. Власті брали до уваги практичні навички переселенців, ступінь економічної незалежності, можливість окремих етнічних груп забезпечити себе усім, необхідним для життя, і впливати на господарський розвиток регіону [2, с.185]. Виходячи з цього, були конкретизовані пільги переселенцям, викладені у «Маніфесті» від 7 вересня 1787 року. Вони  отримували у довічне користування земельні наділи по 60 десятин на душу, звільнялися на 10 років від всіх видів подушної сплати, податків і повинностей, отримували право створювати фабрики й заводи, торгувати; з казни їм видавалися безвідсоткові займи – по 500 руб на родину -  на облаштування, придбання тварин і сільськогосподарського реманенту. Переселенцям  надавалося право купувати і мати кріпаків.

Назавжди за колоністами залишалися свобода віросповідання, право принесення присяги за їх правилами звільнення від рекрутської повинності і цивільної служби. Добровільний вступ на службу вітався [3, с.122]. Заборона ж для переселенців існувала лише одна – на ведення релігійної пропаганди серед осіб інших християнських віровизнань.

З 1789 р. на територію Приазов’я, в тому числі і в межах сучасної Донеччини починають переселятися представники різних етносів та віросповідань – як православні, так і католики (лютерани, кальвіністи тощо). До останніх переважно належали вихідці із Західної Пруссії, Польщі та Чехії, здебільшого незаможні мешканці міст, змушені освоювати чужі землі, оскільки отримати їх на батьківщині шансів не мали [4, с.76]..З кінця ХУІІІ ст. прусські, баденські і саксонські німці засновують колонії в межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика.

Одними з перших сюди прибули селяни з протестантської секти Симоніса Меннона, який відрікся від католицької віри і став проповідувати, що взаємини осіб Пресвятої Трійці є тайною, предметом вірування, а не роздумування. Причиною, що спонукали менонітів погодитися на переселення, були переслідування, яких зазнавали прибічники течії на батьківщині через те, що віра забороняла їм брати до рук зброю [4, с.77].

У 1789 році 228 родин (510 чоловіків і 400 жінок) селяться на лівому боці Дніпра на Хортиці, а також на річці Кінській (Конці) під Катеринославом [5], на території сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей, отримуючи статус «колоністів», що відводило їм особливе місце у тогочасному російському суспільстві, а компактність проживання дозволяла зберегти свою етнічну специфіку [6, с.125].

У 1793-1796 рр. прибуває ще 117 родин (900 душ), для яких відводяться землі у Маріупольському, Олександрівському та Новомосковському повітах [2, с.185]. Ще 150 родин, що прибули у 1803 році, поселилися на Молочних водах у Бердянському повіті. На початку ХІХ ст. на півдні існує два менонітських округа - Хортицький і Молочанський [7, с. 17].

Значно зріс потік мігрантів після того, як у 1817 році було проведено межування земель грецьких поселенців і невикористані ними території стали надаватися німцям. З початку 20-х рр. ХІХ ст. уряд заохочує їх селитися у Маріуполі. У 1823р. 145 молодих родин відділилося від Хортицького окружного управління і, переселившись сюди, заснувавши колонії Кіршвальд, Розенгард, Нігенгоф, Шембаум, Розенберг, Грунау, Вікерау, Кайзердорф, Кразєнгард, Кронсдорф, Кампенау, Гетланд, Нейгоф, Ейхвальд, Рейхенберг, Марієнфельд, Міррау (усього 17) - основу Маріупольського колоністського округу, що управлявся особливим колоніальним управлінням. У 1825 р. виник Єлізаветдорф, а у 1828 р. – Людвігсталь [8, с. 214- 234]. У західній частині Маріупольського повіту по річкам Бодні та Карташу існував Маріупольський менонітський округ з п’яти колоній (250 дворів і близько 1000 мешканців), який також знаходився у веденні особливого управління – Піклувальної ради (ДОДАТОК 1). Крім того, німецькі колонії у межах сучасної Донецької області виникають у Бахмутському повіті Александрополь, Бандорф, Вальдек, Катеринфельд, Катериндорф, Мемрик, Марієнпорт, Нордгейм, Нью-Йорк та інші [8, с. 278- 283].