Географія розселення українців на карті світу

               Міністерство освіти і науки України

     Чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка

            Інститут історії, етнології та  правознавства імені О.М Лазаревського

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                   Реферат

                                                        З історичної географії

                                                                    На тему:

                              « Географія розселення українців  на карті світу»

 

                                                            Студентки 13 групи

                                               Пономаренко Анастасії Ігорівни

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                     Чернігів, 2014 
                                                                 План

Вступ ……………………………………………………………………………………………………………………………………..

1 .Статистичні дані про чисельність українців…………………………………………………………………

2.  «Українська імміграція»…………………………………………………………………………………………………

3. Формування української діаспори………………………………………………………………………………

Висновок………………………………………………………………………………………………………………………..

Додатки……………………………………………………………………………………………………………………………..

Список використаної літератури………………………………………………………………………………………

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                           Вступ

Розселення населення - це результат процесів розподілу і перерозподілу населення по території країни у формі мережі і системи населених пунктів. При цьому розселення оцінюється:

- як елемент інтегральної територіальної  структури господарства (суспільства  загалом) країни;

- як один з провідних факторів  формування соціально-економічного  простору країни.

Як частина цілого, наприклад територіально-господарської структури країни, розвиток розселення підпорядковується загальносистемним закономірностям.

Розглядаючи розселення як фактор формування соціально-економічного простору країни, необхідно підкреслити його відносну автономність, тобто його особливості, які сформувалися історично і можуть суттєво впливати, за принципом зворотного зв'язку, на особливості розвитку інтегральної територіальної структури господарства і суспільства, а також інших складових. Розселення трактують двояко: як процес і як його стан у певний час.

У країнознавстві сформувалися два підходи до дослідження розселення: 1) морфологічний; 2) функціональний. Відповідно до цих підходів, утвердилися поняття "мережа населених пунктів" і "система розселення", які якісно характеризують різні сторони процесу і стану розселення.

Мережа поселень - сукупність усіх населених пунктів, розташованих на будь-якій території (в тому числі країни), яка характеризується людністю, густотою, взаєморозміщенням і конфігурацією ареалів.

Система розселення - територіально цілісна і функціонально взаємопов'язана сукупність поселень - формується з розвитком виробництва і системи обслуговування в межах мереж поселень. Інтенсивність зв'язків є основним критерієм визначення її меж і розвиненості.

У ході історичного розвитку територіальної організації суспільства мережа поселень може досягти такого рівня зрілості, за якого в її межах утворюються стійкі зв'язки, поселення починають функціонувати як ціле. Це слугує передумовою переходу від мережі до системи розселення, що є якісним стрибком у територіальній організації суспільства.

Мережа і система розселення різняться динамікою розвитку. Мережа дуже інертна. І. Маєргойз назвав її найконсервативнішим елементом територіальної структури країни. Система розселення включає в собі як мережу, так і зв'язки і відношення між населеними пунктами. Вона є досить динамічною.

Процес розселення населення відбувається в інтенсивних та екстенсивних геопросторових формах. Екстенсивна форма - це освоєння людьми незаселених територій і розбудова на них нової поселенської мережі. Інтенсивна форма - це процес зміни людності і функцій у напрямі збільшення їх людності і функціонального ускладнення у вже існуючій мережі поселень.

Первинними формами геопросторової організації розселення є поселення. Поселення - це компактна територія, на якій розташована група будівель з інфраструктурою для забезпечення постійної життєдіяльності людей.

Враховуючи величину поселень (тобто людність) і їхні функції, усі поселення поділяють на дві групи: міські і сільські. Міські поселення є центрами зосередження населення, безпосередньо не пов'язаного із сільським господарством. Це міста і селища міського типу. Міста і їх системи є найбільш концентрованою формою зосередження населення і господарства на визначеній території. Приблизно 1,5 % площі освоєної і заселеної суші займають урбанізовані ареали. Але на цьому порівняно обмеженому просторі зосереджено більше половини людства і виробляється чотири п'ятих товарів і послуг.

Містами називаються великі за людністю поселення, населення яких зайняте переважно не аграрними видами діяльності. Міста головна форма урбанізованого розселення, вони є центрами територіальної структури розселення. Єдиного критерію для виділення міського поселення не прийнято. Критерії людності коливаються від кількох сотень до кількох десятків тисяч осіб. Спеціалісти ООН пропонують вважати містами усі поселення світу, людність яких перевищує 20 тис. осіб.

Міста - це найбільш активний і творчий елемент розселення. Міста на Землі існують понад шість тисяч років. І протягом усього цього часу відбувається їх чисельність і значення зростають. Міста - це рушії прогресу, центри розробки і впровадження нових технічних засобів і технологій, нових ідей, інформаційних потоків і культурного обміну.

У межах кожної країни міста певним чином скоординовані, кожне місто має свої функції і зону впливу. До міст вищого рівня ієрархії належать столиці держав, за ними йдуть столиці земель, республік, штатів, графств і т.д.; далі адміністративні центри областей, країв, провінцій; адміністративні центри районів, повітів, волостей. Села також виконують деякі адміністративні функції як центри управління прилеглими сільськими територіями.

За величиною (людністю) виділяють такі категорії міст: міста-мільйонери (понад 1 млн осіб); найбільші міста (500 тис. - 1 млн осіб.); великі (100 - 500 тис. осіб.); середні (50 - 100 тис. осіб.); малі (менше 50 тис. осіб.

Розселення, особливо сільське, дуже тісно пов'язане з природними й історичними особливостями території. Населення в сільських поселеннях зайнято переважно в сільському господарстві. Перші сільські поселення з'явилися після переходу людства до землеробства, до осілого способу життя. На відміну від міст, що виникають і існують на перехрестях транспортних шляхів, сільські поселення виникають і розвиваються поблизу ресурсів, як правило, на родючих землях. Незважаючи на безупинне зниження частки сільського населення, близько половини населення світу все ж проживає в сільській місцевості.

                           Статистичні дані про чисельність українців

Будь-які статистичні дані про чисельність українців та про їхнє розселення у сучасному світі умовні. Ця умовність визначається рядом факторів. Є статистика державна, а є громадсько-культурних організацій і церковна. Дані, якими вони оперують, суттєво відрізняються. Ще до недавнього часу українці в деяких країнах Східної Європи (та й у республіках колишнього СРСР) не мали змоги вільно само ідентифікуватися.

Як би то не було, у сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. Під цим етнонімом ми об'єднуємо як тих українців, які себе так усвідомлюють, так і тих, що лише за своїм етнічним походженням частково чи цілком є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які мешкають за межами Української держави.

  Основна маса українців перебуває  на території України. Згідно  з переписом населення 1989 р , їх тут налічується 37419053 чол. За межами нашої держави нині мешкають від 10 до 13 млн. українців, з них у країнах колишнього Радянського Союзу 7767053. За кількістю українського населення на трьох перших місцях знаходяться Росія (4368872), Казахстан (896240), Молдова (600366 чол.). Далі йдуть Білорусь (291008), Узбекистан (153197), Киргизстан (108027), Латвія (92101), Грузія (52443), Естонія (48271), Литва (44789), Таджикистан (41375), Туркменістан (35578), Азербайджан (32345), Вірменія (8341 чол. ).

Українські спільноти у країнах, що виникли на території Радянського Союзу, формувалися кількома шляхами. Основна маса українців у Росії, наприклад, опинилася внаслідок політики тотальної колективізації сільського господарства, під час здійснення якої велика кількість селян розкуркулювалася й депортувалася за межі України, переважно в Росію. Таким чином, виникли поселення в Башкирії, Сибіру, Алтаї, на Далекому Сході. На Кубані українці з'явилися наприкінці XVIII ст. Багато з них прибули до Казахстану під час кампанії освоєння цілинних земель у 50-х рр. Певна кількість українців мігрувала за межі України в зв'язку з виїздом на навчання та роботу, укладанням шлюбів та політико — ідеологічними кампаніями, як-от рекрутування робочої сили у рамках програми розвитку тієї чи іншої частини Радянського Союзу.

  Інша частина вихідців з  України чи їхніх нащадків  перебуває в країнах Європи, Америки та Ази їхні спільноти сформувалися тут двома шляхами — внаслідок еміграції (Канада, Сполучені Штати, Великобританія тощо) та на базі автохтонного українського населення у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині. Більш-менш повні дані про кількість осіб українського походження у складі населення зарубіжних країн ми маємо в Канаді, оскільки там у переписах населення зазначається його етнічне походження. Згідно з останнім переписом (1991), у Канаді налічується 529615 чол. У 1981 р. подавалася інша цифра — 754980. Річ у тім, що перша цифра враховує тільки тих, чиє етнічне походження зв'язане лише з Україною, а друга — і тих, хто, крім українського походження, вказав іще інше походження. Тобто це ті, хто народився від змішаних шлюбів. Найбільше українців проживають у таких провінціях, як Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван Українська етнічна група в Канаді формувалася внаслідок трьох великих хвиль еміграції кінець XIX — початок XX ст. , міжвоєнні роки, період після 2-ої світової війни. Таким же чином утворилася українська етнічна група у Сполучених Штатах Щоправда, перші українські переселенці до США прибули дещо раніше, ніж до Канади. Історія української еміграції у Канаді починається від 1891 р. , а у США — з середини 60-х рр. XIX ст. Сьогодні, за підрахунками дослідників української еміграції Сполучених Штатів, у цій країні налічується понад мільйон осіб українського походження. Варто зазначити, що переважна їх більшість як у США, так і в Канаді (понад 85%) — це ті, хто народився у країнах їхнього проживання.

На Американському континенті є ще один значний регіон, де мешкають вихідці з України та їхні нащадки, — Латинська Америка, Аргентина — до 160 тис. , Бразилія — близько 100 тис. , Парагвай — 8 тис. , Уругвай — 6—8 тис. Основна маса їх прибула сюди у міжвоєнний період — близько 150 тис. Українська етнічна група Австралії за своєю історією — наймолодша. Вона сформувалася, в основному, з 1948 по 1952 р. , коли сюди прибули українці із таборів для «переміщених осіб». На кінець 80-х рр. у цій країні нараховувалося близько 34 тис. осіб українського походження. На Європейському континенті виділяється кілька великих осередків проживання українців Великобританія (понад 20 тис. ), Франція (25—30 тис. ), Німеччина (понад 20 тис. ), колишня Югославія (40—50 тис. ), Польща (500— 600 тис. ), Чехія та Словаччина (40 тис. ), Румунія (близько 120 тис. — інколи подається цифра — 600 тис. )

 Крім цих країн, українці мешкають у Скандинавських державах (Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія), Китаї, на півночі Африканського континенту. Щоправда, їхня кількість тут незначна, й вони не зорганізовані у сталі громади з чітко вираженою етнокультурною та соціальною структурою.

За сучасними етнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складають український етнос, хоча кожній із його складових притаманний різний ступінь етнічної самосвідомості. Однак у термінологічному плані виникають певні складнощі із визначенням (назвою) тих пагонів українського етносу, які у результаті дії різних чинників опинилися поза межами України. Науковці користуються для визначення цього феномена такими термінами «зарубіжні українці» (з конкретизацією країни, наприклад, канадські, австрійські, американські українці тощо), «особи (громадяни) українського походження» (наприклад, американці українського походження), «українці в країні проживання» (в Росії, у Молдові, в Аргентині і т. ін. ), «вихідці з України та їхні нащадки» (у першому випадку йдеться про тих, хто народився в Україні, в другому — про тих, хто народився в країні проживання чи емігрував туди з третьої країни, але не народжений в Україні).

При вживанні терміна «австралійці (канадці, американці ) українського походження мається на увазі, що він включає два аспекти перший фіксує територіальну або громадянську приналежність (мешканець Канади, громадянин Австралії ), другий вказує на українське походження цих громадян. При цьому, як правило, не робиться різниці між тими, хто народився в країні проживання, і безпосередніми вихідцями з України Усіма переліченими термінами, як правило, послуговуються тоді, коли йдеться про окремих осіб. Якщо мовиться про етнічну спільноту, то переважно використовуються терміни «українська імміграція», «українська етнічна група» або «українська діаспора».

На досить адекватне відтворення суті явища може претендувати і термін «українські канадці», «українські американці «, «українські німці», «українські австралійці» тощо Щодо східної діаспори, то такі назви вживаються вкрай рідко, замість них користуються термінами «українці Роси», «українці Білорусі», «українці Молдови» і т. ін. У зарубіжній етнологічній літературі широко побутує і такий термін, як «етнічні канадці» («етнічні американці, австралійці «), за допомогою якого підкреслюється передовсім приналежність до політичних утворень, зокрема до держави, у складі якої, як відомо, співіснують групи різних етносів, з притаманними для кожної з них особливостями культури, побуту і навіть характеру. Отже, вживаючи цей термін, фіксується не просто політична чи громадянська приналежність, але й етнічні ознаки політично-громадянської спільноти.