Оцінка землекористування в Україні

Реферат

З предмету: Екологічні проблеми землеробства

 

 

Виконав студент групи аг-14с

Мороз Т.Ю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2014р

 

 

 

Зміст

1.Оцінка землекористування в Україні

2.Економічний моніторинг  земель

3.Дегрвдація грунтів

4.Сучасні системи землеробства 
1. Оцінка землекористування в Україні

Сучасний стан соціально-економічної системи потребує запровадження стратегічного планування процесами територіального розвитку. Побудова стратегії територіального розвитку можлива за умови оцінки його базису на комплексній основі з урахуванням усіх особливостей землекористування.

Оцінка землекористування визначається як процес виявлення кількісних і якісних характеристик землі (земельного фонду) та її використання з метою збалансованого розвитку території. Вона передбачає оцінювання, узагальнення й інтерпретацію різноманітних факторів - природних умов, ґрунтів, топографії, рослинності тощо. Для здійснення оцінки для цілей планування об'єкт землекористування необхідно чітко визначити в межах фізичного, економічного і соціального контексту території, яку розглядають.

Залежно від об'єкту дослідження, цілей розвитку території можуть бути використанні різні методичні підходи:

• дво стадійний підхід, у якому на першому етапі здійснюється характеристика кількісного складу земельних угідь з одночасним аналізом природного стану земель, на другому - соціально-економічний аналіз землекористування;

• паралельний підхід, згідно з яким характеристика земель і землекористування здійснюється паралельно з проведенням соціально-економічного аналізу землекористування.

Дво стадійний підхід використовується при оцінці природно-ресурсного потенціалу для різноманітних цілей планування територіального розвитку. Здійснення соціально-економічного аналізу землекористування повинно виходити з наявного, юридично дозволеного і фінансово-доцільного використання території. При цьому результати такої оцінки відображаються на планово-картографічних матеріалах.

Паралельний підхід до оцінки фізичних і природних характеристик земель із соціально-економічним аналізом території застосовується при здійсненні окремих проектів розвитку певних видів землекористування.

Таким чином, саме дво стадійний підхід до оцінки землекористування використовується при формуванні стратегії територіального розвитку, оскільки йому властивий більш повний розгляд об'єкту дослідження, чітка послідовність дій. Оцінка фізичних і природних властивостей землекористування передує проведенню соціально-економічного аналізу і тому дозволяє обґрунтовано визначати пріоритети у процесі стратегічного планування розвитку території.

Послідовність оцінки землекористування територіального розвитку можна навести у вигляді схеми: характеристика земельного фонду за категоріями, формами власності й землекористування -> оцінка природного стану земель -» стан реформування земельних відносин ~> оцінка рівня землезабезпеченості та аналіз ефективності землекористування з розподілом земель по галузях економіки і формах господарювання ~» характеристика ринку земель, платності землекористування —» ідентифікація та аналіз проблем у землекористуванні -> планування та прогнозування якісних і кількісних змін у землекористуванні.

Оцінка землекористування передбачає визначення низки показників (натуральних, вартісних, абсолютних, граничних, кількісних та якісних), які узагальнено поділяються на: показники, які характеризують землю як просторовий ресурс; показники оцінки екологічного стану земельних ресурсів і порівняльного аналізу ефективності їх використання; а також прогнозні показники.

В якості інформаційної основи дослідження використовуються дані державного земельного кадастру по формах 6-Зем і 2-Зем, матеріали Міністерства статистики України, матеріали землевпорядкування, законодавчі нормативні й підзаконні акти, довідкова інформація.

Оцінка землекористування є окремим етапом процесу планування використання території. Сутність планування землекористування в контексті територіального розвитку полягає у збалансуванні екологічних, економічних і соціальних цілей на основі врахування властивостей земельних ресурсів, їх цінності та особливостей використання на певній території. Отже, оцінка землекористування повинна бути невід'ємною складовою стратегії територіального розвитку.

У процесі формування стратегії територіального розвитку важливо врахувати зміни в системі земельних і економічних відносин. Для цього здійснюється планування та прогнозування, що охоплюють різні рівні (міжнародний, загальнодержавний, регіональний, місцевий) і часові проміжки (коротко-, середньо- та довгостроковий прогнози).

Стратегія територіального розвитку країни включає прогноз показників кількісної структури земельних ресурсів, їх розподілу за формами власності, суб'єктами власності і господарювання й цільового використання.

Прогнозування включає аналітичну частину, в якій на основі аналізу показників минулих років виявляють найбільш вагомі закономірності змін у розподілі земельного фонду між землекористувачами і власниками землі, за угіддями, категоріями цільового використання з продовженням (екстраполяцією) тенденцій (залежностей) і врахуванням соціально-економічного розвитку території.

Виходячи з розглянутих методичних положень, послідовність оцінки землекористування при формуванні стратегії територіального розвитку можна подати у вигляді наступних логічних підрозділів: а) характеристика земельно-ресурсного потенціалу; б) економічна оцінка землекористування та проблеми його використання; в) стратегія територіального розвитку.

2.Екологічний моніторинг  земель

   Моніторинг земель – це система спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів.

У системі моніторингу земель проводиться збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їх змін і розроблення наукового обґрунтувальних рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки. Моніторинг земель є складовою частиною державної системи моніторингу довкілля. 
Завданням моніторингу земель є періодичний контроль динаміки основних гнунтових процесів у природних умовах і при антропогенних навантаженнях, прогноз еколого-економічних наслідків деградації земельних ділянок з метою запобігання або усунення дії негативних процесів. До завдань монітор гину земель відносяться: довгострокові систематичні спостереження за станом земель; аналіз екологічного стану земель; своєчасне виявлення змін стану земель, оцінка цих змін, прогноз і вироблення рекомендацій про попередження і усунення наслідків негативних процесів, інформаційне забезпечення ведення державного земельного кадастру, землекористування, землеустрою, державного контролю за використанням і охороною земель, а також власників земельних дільниць. 
   Інформація, одержана під час спостережень за станом земельного фонду, узагальнюється по районах, містах, областях, а також по окремих природних комплексах і передається в пункти збору автоматизованої інформаційної системи обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів Держкомзем України. За результатами оцінки стану земельного фонду складаються доповіді, прогнози т рекомендації, що подаються до органів державної влади та Держкомзему України для вжиття заходів відведення і ліквідації наслідків негативних процесів. 
Моніторинг земель є однією із функцій управління в сфері використання та охорони земель. Його об’єктом є земельний фонд України незалежно від форм власності на землю, цільового призначення та характеру використання.        Моніторинг земель складається із систематичних спостережень за станом земель (зйомки, обстеження і вишукування), виявлення змін, а також оцінки: стану використання угідь, полів, ділянок; процесів, пов’язаних із мінами родючості грунтів, заростанні сільськогосподарських угідь, забруднення земель токсичними речовинами; стану берегових ліній, річок, морів, озер, водосховищ, гідротехнічних споруд; процесів, пов’язаних з утриманням ярів, сальовими потоками, землетрусами та іншими явищами; стану земель населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазовими об’єктами, очисними спорудами, а також іншими промисловими об’єктами. 
   Моніторинг земель здійснюється у відповідності із загальнодержавними і регіональними програмами. Інформація про стан земельних ресурсів та їх використання, яка була отримана в процесі ведення моніторингу, нагромаджується в архівах і банках даних автоматизованої інформаційної системи. На основі зібраної інформації і результатів оцінки стану земель складаються оперативні зведення, наукові прогнози і рекомендації, які надаються до місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого й регіонального самоврядування, інших держаних органів для вжиття заходів щодо попередження і ліквідації наслідків негативних процесів. Отримані матеріали об’єктивно характеризують фізичні, хімічні, біологічні процеси в навколишньому середовищі, рівень забруднення грунтів, що дає можливість органам державного управління пред’являти певні вимоги до землекористувачів по усуненню правопорушень в області використання і охорони земель. 
   Державна система моніторингу навколишнього природного середовища загалом покладається на Міністерство екології та природних ресурсів України. Моніторинг земель – частина загального моніторингу довкілля. Структура, задачі, зміст моніторингу земель визначені в Положенні про моніторинг земель, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. 
   Національний моніторинг охоплює територію, що знаходиться в межах кордонів України. Регіональний моніторинг проводиться на територіях, що характеризуються єдністю фізично-географічних, екологічних та економічних умов. Локальний – це територіях нижче регіонального рівня, до територій окремих земельних ділянок і елементарних структур ландшафтно-екологічних комплексів. Відповідно до міжнародних програм Україна може брати участь в роботах по глобальному моніторингу земель. Крім того, моніторинг земель поділяють в залежності від терміну та періодичності його проведення (базові спостереження, оперативні та періодичні). 
  Суб’єктами на яких покладено ведення моніторингу земель є Державний комітет України по земельних ресурсах за участю Міністерства аграрної політики України, Національне космічне агентство України, інші зацікавлені міністерства та відомства. Органи Державного комітету України або земельних ресурсах надають усім заінтересованим суб’єктам системи моніторингу інформацію про стан земельного фонду, структуру землекористування, трансформацію земель, заходи щодо запобігання негативним процесам і ліквідації їх наслідків; Міністерство аграрної політики – інформацію про фізичні, геохімічні та біологічні зміни якості грунтів сільськогосподарського призначення; Національне космічне агентство України надає архівну та поточну інформацію з дистанційного зондування Землі.  
   Моніторинг земель ведеться з дотриманням принципу сумісності різнорідних даних, заснованого на застосуванні єдиних класифікаторів, кодів, системи одиниць та інші. Для отримання необхідної інформації при моніторингу земель застосовуються дистанційне зондування; наземні зйомки-спостереження; фондові дані. За результатами оцінки стану земельного фонду складаються доповіді, прогнози і рекомендації для прийняття необхідних рішень державними органами в галузі використання та охорони земель. Загальний порядок проведення моніторингу земель урегульовано постановою кабінету Міністрів України “Положення про моніторинг земель.”.

3.Деградація грунтів 
   Деградація грунтів - погіршення корисних властивостей та родючості

грунту внаслідок впливу природних чи антропогенних факторів.

 Деградація земель - природне або антропогенне спрощення ландшафту,

погіршення стану, складу, корисних властивостей і функцій земель та

інших органічно пов'язаних із землею природних компонентів.

   Забруднення грунтів - накопичення в грунтах речовин, які негативно

впливають на їх родючість та інші корисні властивості.

   Головною з причин деградації грунтів є людська діяльність (антропогенне

втручання). Людство чисельністю понад 5 млрд. чоловік і щорічним

приростом 80-85 млн., оволодівши різними технологіями для забезпечення

бажаних для себе благ і життєвого комфорту, змінює природу планети вже в

глобальному вимірі. Не усвідомлюючи небезпеки, окремі нації і людство в

цілому втягують Землю в грандіозний експеримент, хід і наслідки якого

люди не можуть ні передбачити, ні контролювати.

   Деградація, ерозія грунтів, зменшення гумусного покрову планети,

забруднення отруйними хімічними й біологічними сполуками й

радіонуклідами - такі очевидні наслідки антропогенного впливу на землю.

Індустріальне суспільство мимоволі дає розгін процесам планетарного

масштабу, керувати якими не готове ні морально, ні інтелектуально, ні

матеріально.

    В Україні ці процеси йдуть інтенсивніше, ніж у цілому на планеті. Із

60,3 млн. га її території 42 млн. га займають сільськогосподарські

угіддя, 33,2 млн. га - під ріллею. За останні 30 років площа еродованої

орної землі збільшилась на 1,9 млн. га, тобто втрачалося по 64 тис. га

щороку, і зараз площа еродованих земель складає 11,3 млн. га або майже

п'яту частину всієї території України.

  Застосування у великих регіонах монокультур, порушення сівозмін, майже

повна відмова від органічних добрив, зменшення частки бобових культур

спричинюються до дегуміфікації грунтів, зменшення врожаїв. Природні

кормові угіддя і випаси, надто так звані громадські, практично ніколи не

отримували ні органічних, ні мінеральних добрив. Майже не застосовують

жодних добрив українські фермери, в користуванні яких зараз 2,6%

сільськогосподарських угідь і які виробляють 0,9% рослинницької та 0,4%

тваринницької продукції.

   Крім того, грунтовий покрив знищується при гірничорудних роботах, родючі

землі забудовуються містами, промисловими об'єктами, під якими вже зараз

опинилося понад 5% суші. На кожний кілометр автостради треба відвести 2

га землі, на кілометр газо- чи нафтопроводу - 4 га.

   Нормативи показників деградації земель установлюються для кожної

категорії земель з метою запобігання погіршенню їх стану і

використовуються для здійснення контролю за використанням та охороною

земель.

   До нормативів показників деградації земель належать показники гранично

допустимого погіршення стану і властивостей земельних ресурсів внаслідок

антропогенного впливу та негативних природних явищ, а також нормативи

інтенсивності використання земель сільськогосподарського призначення.

 

4. Системи землеробства та їх класифікація  
   Система землеробства це комплекс взаємопов’язаних агротехнічних, меліоративних i органiзацiйно-господарських заходiв, спрямованих на ефективне використання землі, зберiгання i підвищення родючості ґрунту, вирощування високих i сталих врожаїв. Примітивні системи землеробства були поширені за умов незначного (до 25 %) використання придатних для вирощування сільськогосподарських культур земель. Залежно вiд способiв використання землi розрiзняли залежні, вирубно-вогневi i перелоговi системи землеробства.  
   Залежна система була поширена в країнах де була можливість розорювати дiлянки землi, якi нiколи не оброблялись. З часом, коли врожай знижувався настiльки, що не окуповував затрат працi, дiлянку залишали i займали нову.  
Вирубно-вогневу систему використовували в лiсових районах, де лiс вирубували або спалювали дiлянками, на яких висiвали сiльськогосподарськi культури.  
   Перелогова система вiдрiзнялась вiд залiжної тим, що після використання   дiлянку на кiлька рокiв залишали i використовували новi площі, якi до цього ранiше уже були в користуваннi (перелоги).  
   Для всiх примiтивних систем землеробства характерним було те, що родючiсть ґрунту на залишених пiсля використання дiлянках вiдновлювалася за рахунок природиих процесiв пiд впливом рослинності.  
   Екстенсивнi системи землеробства почали застосовувати, коли перiод перелогу внаслiдок значното розорювання земель i збiльшення чисельностi населения скорочувався до одного року. Однорiчний перелiг називали па ром, а систему землеробства — паровою. При такiй системи землеробства поле пару чергувалося з одним або кiлькома полями зернових, а посiви сiльськогосподарських культур займали до 2/З розораних земель. Родючiсть ґрунту відновлювалася в результатi обробiтку пару внесення добрив. Недоліком цієї системи була вiдсутнiсть в сiвозмiнi технічних і просапних культур, що стримувало розвиток тваринництва i знижувало загальний рiвень культури землеробства.  
    До екстенсивних належить трав’яна система землеробства, в якiй площi пiд зерновими культурами зменшувалися за рахунок збiльшення питомої ваги багаторiчних трав (50 % i бiльше полiв сiвозмiни). Родючiсть ґрунту в трав’янiй системi землеробства вiдновлювалась в ре зультатi вирощування багаторiчних трав i була досить ефективною в районах, сприятливих для їх вирощування.  
   Перехідні системи землеробства змiнили екстенсивнi в перiод, коли почали використовувати всi орнопридатні землі i в структуру посiвiв, крiм пару, зернових колоскових і багаторiчних трав, включали просапнi культури.    Серед перехідних систем землеробства була поширена поліпшена зернова в якiй разом з полем пару вирощували просапнi та ярi зерновi культури суцiльного суцільного способу сівби Впровадження такої системи сприяло полiпшенню продуктивності землi (пiд посiви вiдводилось 75% площі)підвищенню продуктивностi i окультуренні полів за рахуннок вирощування високоврожайних просапних культур. Просапнi культури, крiм того, обов’язково удобрювали, що, позитивно впливало на родюцість ґрунтів.  
   У тридцятих роках ХХ ст. широко поширилась перехiдна травопiльна система землеробства з перiодичною зміною на полi однорiчних культур багаторiчними травами. При цiй системi значнi площi вiдводились для висiвання сумішок багаторiчних злакових i бобових трав з метою лолiпшення родючостi i структури ґрунтів. При використаннi травопiльної системи мало вносили органiчних i мiнеральних добрив. Ефективнiсть цiєї системи землеробства в Україні знижувалась також i внаслiдок не обґрунтованої замiни озимої пшеницi ярою, менш урожайною. В сучасних сiвозмiнах високу питому вагу багаторiчнi трави займають лише на кормових угiддях та еродованих землях.  
   Інтенсивні системи землеробства передбачають комплекс заходiв, направлених на пiдвищення родючостi ґрунтів i зростання врожайностi сiльськогосподарських культур. Це — обґрунтоване чергування культур у сiвозмiнах з урахуванням потреби тосподарства в продуктах рослинництва та захисту земель вiд ерозії; запровадження диференційованого механiчного обробiтку ґрунту; збiльшення виробництва ортанiчних добрив та рацiональне їх використання разом з мiнеральними; широке застосування мелiоративних заходiв (осушення i зрошення, вапнування i гiпсування, залiсення ярiв i балок, створення полезахнспих насаджень, терасування, виположувания схилiв та нарiзування в них щiлин тощо); удосконалення системи насiнництва та впровадження найбiльш продуктивних сортiв i гiбридiв; захист культурних рослии вiд бур’янiв, хвороб i шкiдникiв.  
Вiдповiдно до грунтово-клiматичних поясiв на тери торiТ Украiни розрiзняють три основних природно-клiма тичних i економiчно-виробничих зони: Полiсся, Лiсостеп, Степ. Окремо видiляються гiрськi областi, в яких впроваджуються специфiчнi системи землеробства.  
   У тридцятих роках XX ст. широко поширилась перехідна травопільна система землеробства з періодичною зміною на полі однорічних культур багаторічними травами. При цій системі значні площі відводились для висівання сумішок багаторічних злакових і бобових трав з метою поліпшення родючості і структури ґрунтів. При використанні травопільної системи мало вносили органічних і мінеральних добрив. Ефективність цієї системи землеробства в Україні знижувалась також і внаслідок необґрунтованої заміни озимої пшениці ярою, менш урожайною. В сучасних сівозмінах високу питому вагу багаторічні трави займають лише на кормових угіддях та еродованих землях.  
   Інтенсивні системи землеробства передбачають комплекс заходів, направлених на підвищення родючості ґрунтів і зростання врожайності сільськогосподарських культур. Це — обґрунтоване чергування культур у сівозмінах з урахуванням потреби господарства в продуктах рослинництва та захисту земель від ерозії; запровадження диференційованого механічного обробітку ґрунту; збільшення виробництва органічних добрив та раціональне їх використання разом з мінеральними; широке застосування меліоративних заходів (осушення і зрошення, вапнування і гіпсування, залісення ярів і балок, створення полезахисних насаджень, терасування, виположування схилів та нарізування в них щілин тощо); удосконалення системи насінництва та впровадження найбільш продуктивних сортів і гібридів; захист культурних рослин від бур'янів, хвороб і шкідників.  
Відповідно до ґрунтово-кліматичних поясів на території України розрізняють три основних природно-кліматичних і економічно-виробничих зони: Полісся, Лісостеп, Степ. Окремо виділяються гірські області, в яких впроваджуються специфічні системи землеробства.  
   Полісся характеризується помірно-континентальним кліматом з річною кількістю опадів 550—650 мм і сумою добових температур (вище 10 °С) 2300—2600°.  
   Основними заходами інтенсифікації землеробства в цій зоні є добір найбільш продуктивних культур, їх сортів і гібридів, підвищення родючості ґрунтів внесенням високих доз гною та інших органічних добрив (торфоком-постів, заорювання подрібненої соломи і зеленої маси люпину) з використанням мінеральних добрив, вапнування, осушення перезволожених земель, поглиблення орного шару, запровадження поукісних та післяжнивних  
Лісостеп за кліматичними умовами поділяється на три підломи: достатнього, нестійкого і недостатнього зволожеиня. Середньорічна кількість опадів в цих підзонах становить відповідно 550—600 мм, 500—550 та 450— 500 мм. Вегетаційний період з температурою вище 10 °С триває 155—170 днів, а загальна сума температур становить 2600—2800°.  
Основними заходами в системі землеробства підзони достатнього зволоження є оптимізація умов живлення рослин за рахунок збільшення виробництва і внесення органічних добрив, 3ахист ґрунту під водної ерозії (контурне нарізування полів), зменшення у сівозмінах на еродованих землях питомої ваги просапних культур, впровадження протиерозійного обробітку ґрунту.  
   У підзонах нестійкого і недостатнього зволоження крім перелічених заходів значна увага приділяється раціональному використанню вологи ґрунту на основі чергування культур у сівозміні з великим і незначним водоспоживанням. У агрофірмі «Дніпро» Черкаського району Черкаської області, розміщеному в підзоні нестійкого зволоження, в результаті внесення гною до 18 т/га, оптимізації структури посівних площ з доведенням питомої ваги озимої пшениці, кукурудзи і гороху в посівах зернових відповідно до 36,4; 35,4 і 18,2 % середня врожайність зернових становить 56—60 ц/га, силосної маси — 450 500, сіна багаторічних трав —90, кормових коре-неПЛОДІВ 720—750 ц/га.  
   За умовами зволоження Степ поділяють на три підзони: північний, центральний і південний. Природно-кліматичні умови північного і центрального Степу досить сприятливі для вирощування високих врожаїв основних культур. Тут випадає близько 450 мм опадів. У південному Степу середньорічна сума їх становить близько 300 мм, що в 2-3 рази менше за кількість вологи, яка випаровується з ґрунту. Нестача вологи є причиною того, що 5—10 % ріллі займають пари, які гарантують високі врожаї озимої пшениці. Ефективним заходом інтенсифікації землеробства в цих підзонах є зрошення та застосування безполицевого обробітку для захисту ґрунтів від вітрової ерозії.  
                                             Література: 
 
“Земельний кодекс України” коментар “Одісея” Харків, 2002 р. Гетаном А.П., Шульга М.В. 
 
“Моніторинг земель”. “Навчальний посібник”. Львів, 1997 р. Сохнич А.Я. 
 
“Моніторинг земель і прогнозування земельних ресурсів”. Рівен, 1999 р. Ніщинський А.Г.