Міжнародний валютний фонд

Міжнародний валютний фонд —  це валютно-фінансова організація  міжурядового співробітництва. Його політика та діяльність регулюються статутом, який має назву Статті угоди МВФ. Специфіка Фонду порівняно з іншими міжурядовими організаціями І лягає у тому, що у своїй діяльності він об'єднує функції регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів сфері валютно-фінансових відносин. Ці функції випливають з повних цілей МВФ, які закріплені у Статті 1 угоди МВФ:

 

• сприяти міжнародному співробітництву у валютній сфері  це постійно діючу установу, що створює  механізм для консультацій співробітництва  з міжнародних валютно-фінансових проблем;

 

• сприяти розширенню та збалансованому зростанню міжнародної  торгівлі і тим самим досягненню і підтримці високого рів зайнятості та реальних доходів і розвиткові продуктивних ресурсів усіх держав-членів як першочерговим завданням економіки;

 

• підтримувати стабільний та упорядкований валютний режим  держав-членів, а також запобігати конкурентному знеціненні валют;

 

• надавати допомогу у створенні  багатосторонньої системи платежів за поточними операціями між державами-членами, а також в усуненні валютних обмежень, які гальмують розвиток світової торгівлі;

 

• зміцнювати впевненість  держав-членів шляхом тимчасово надання  в їх розпорядження за відповідних  гарантій загальні ресурсів Фонду і  в такий спосіб можливлювати коректуванні диспропорцій у їхніх платіжних балансах без застосування заході що завдають шкоди національному та міжнародному розвитку;

 

• відповідно до наведеного вище скорочувати тривалість зменшувати масштаби нерівноваги у зовнішніх платіжних балансах держав-членів.

 

При наданні кредитів МВФ  ставить перед країнами-боржниками деякі політичні та економічні умови, які втілюються програмах перебудови економіки. Цей порядок називається  принципом обумовленості. Як правило, вказані програми охоплюють заходи, що належать до сфери бюджетно-податкової, кредитне грошової політики, цінового механізму, зовнішньої торгівлі, міжнародних  кредитних та валютно-розрахункових  відносин. Вони пов'язані зі зменшенням державних витрат, підвищенням податків і ставки позичкового процента, зміною валютного курсу та ін

 

Кожна країна-учасниця, вступаючи  у Фонд, робить відповідний внесок, який визначається встановленою квотою. Розмір такої квоти, що переглядається з періодичністю у п'ять років, розраховується на основі оцінки економічного потенціалу окремих країн у світовому  господарстві. Відносно розміру квот визначається «вага» голосу кожної країни в керівництві Фондом та обсяг  її можливих запозичень. Квота України  на кінець 1992р. становила 0,7%. Відповідно до цієї квоти вступний внесок для  України було визначено у розмірі 911 млн. дол. США. Згідно з існуючим положенням з визначеної суми лише 22,7% виплачується у вільно конвертованій валюті (ВКВ), а решта — у національній грошовій одиниці. Враховуючи гостру нестачу  ВКВ, Україна скористалася так званим Фондом запозичення при МВФ для  країн-членів, що за­знають фінансових труднощів. Необхідний внесок оформлено  як борг, під який Україні надано безпроцентний і безстроковий кредит, що по можливості буде погашено.

 

Рішенням Ради керуючих МВФ  від 22 січня 1999р. передбачено зростання  сумарного капіталу МВФ до 210943,0млн  СДР проти 145321,0 млн. СДР. Унаслідок  цього квота України в МВФ  зросла з 997,3млн СДР до 1372,0млн, що дає змогу помітно розширити  обсяг її можливих запозичень у МВФ. Кожна держава дістає 250 голосів  незалежно від розмірів її квоти  плюс один голос на кожні 100 тис. СДР  її квоти. Рішення приймаються більшістю  голосів, а з деяких питань — більшістю  у 70% або 85%. Таким чином, величина квоти  визначає можливості країни впливати на політику МВФ.

 

Ставши членом МВФ, Україна  водночас увійшла до структури Світового  банку, їй виділено квоту в 10 678 акцій  на загальну суму в 1,3 млрд. дол. США. Валютну  готівку за членство України в  банку на суму 7,9 млн. дол. США внесли Нідерланди, що є країною-опікуном нашої держави у цій банківській структурі.

 

На початку своєї діяльності, в кінці 40-х років, практично не було розвинутої системи міжнародних  фінансових приватних ринків. Тому МВФ був джерелом коштів як для  розвинутих країн, так і для країн, що розвиваються. Протягом останніх 40—50-ти років одним з найцікавіших аспектів економічного розвитку у світі стала  дуже швидка інтернаціоналізація приватного фінансового ринку. І сьогодні більшість  розвинутих країн не потребують фінансових ресурсів Фонду, бо вони мають доступ до приватних фінансових ринків. Тому МВФ від фінансування всіх країн-членів зараз переключився на підтримку країн, що розвиваються, тобто тих країн, які не мають доступу до приватних фінансових ринків. Відбулась переорієнтація МВФ від статусу, так би мовити, міжнародного банкіра до організації, що сприяє економічному розвитку країн, які самі не в змозі вийти на фінансові ринки і потребують офіційної підтримки Фонду.

 

За час існування МВФ  значно еволюціонувала обумовленість  програм, особливо з початку 1980-х  років. Якщо до 1980-х років структурні умови практично не застосовувалися, то з 1990-х майже всі програми МВФ  включають елементи структурної  обумовленості. Це іноді викликає занепокоєння з боку національних урядів щодо перевищення  МВФ своїх повноважень, коли він  прямо використовує свої фінансові  важелі, обмежуючи масштаби прийняття  рішень на національному рівні. Більше того, занадто переобтяжена обумовленість  може викликати внутрішню опозицію в урядах країн-реципієнтів.

 

У рамках такої еволюції можна зрозуміти відносини МВФ  і з Україною. По-перше, Україна  як держава поки що фактично не має  реального доступу на міжнародні фінансові ринки. Зовнішнє фінансування вона може отримати переважно з офіційних  джерел. А головне офіційне джерело  — це МВФ. І навіть можливе однобічне  фінансування з боку таких країн, як США, Японія, як правило, пов'язане  з домовленостями з Фондом. По-друге, політика Фонду, яка проводиться  в Україні і пов'язана з грошовою підтримкою, спрямована на стабілізацію соціально-економічної ситуації в  Україні.

 

Фінансові ресурси МВФ  спрямовуються для надання допомоги країнам-членам, які намагаються  подолати проблеми платіжного балансу, а також для сприяння у пом'якшенні  наслідків реалізації стабілізаційних  програм. МВФ надає фінансування як з своїх загальних ресурсів, так і в межах механізмів пільгового фінансування, управління якими здійснюється окремо. Держави члени, які користуються загальними ресурсами МВФ, «купують) (тобто позичають) валюту інших держав-членів або СДР в обмін на еквівалентну суму у своїй власній валюті. МВФ  стягує плат) за такі позики та вимагає, щоб держави-члени в межах визначеного  терміну «викупили» свою валюту у  МВФ (тобто погасити заборгованість), використовуючи для цього валюту інших дер жав-членів або СДР. Пільгове фінансування надається у  вигляд кредитів під низькі проценти.

 

Відносини МВФ з країнами колишнього СРСР, у тому числі: Україною, будуються відповідно до трьох типів  програм. Про граму першого типу створено спеціально для цих країн  та країн Східної Європи. Вона є  своєрідною підготовчою програмою, відносно простою у своїх вимогах. Виконання такої програми не потребує складного інвестиційного апарату  в країні. Це первісна програма —  програма системної трансформації  економіки, реалізація якої дає змогу  країні і Фонду співпрацювати.

 

Наступний крок — це досить стандартна програма, яка має назву  «стенд-бай». Це програма короткострокового  фінансування; як правило, вона триває від 12 до 13 місяців і спрямована на здійснення першочергових заходів, необхідних для досягнення макроекономічної стабілізації.

 

Після реалізації цієї програми країна може укласти з МВФ угоду  про програму розширеного фінансування (Extanded Fund Facility -EFF). Вона розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації за програмою «стенд-бай». Одночасно значно більше уваги приділяється структурним змінам в економіці, тим елементам, які становлять базу (основу) подальшого економічного зростання.

 

Відзначимо, що з жовтня 1994 р., коли Україна отримала перший транш  кредиту Міжнародного валютного  фонду, по жовтень 1996р. до Національного  банку України надійшло кредитів від МВФ на загальну суму 2075 млн. дол. США (кредит 8ТР, перший «стенд-бай» та 6 траншів другого «стенд-бай»). Загальний розмір очікуваних надходжень від МВФ за цими двома програмами мав становити 1573,3 млн. СДР.

 

У вересні 1998 р. з МВФ узгоджено  виділення Україні позички в  межах Програми розширеного фінансування («ЕРР») на підтримку широкомасштабної макроекономічної та структурної стабілізації на період 1998—2001 рр. на загальну суму 2,3 млрд. дол. США, з яких протягом 1998р. отримано 345 млн. дол. США. Крім того, у 1998 р. отримано 51 млн. дол. США в межах кредиту «стенд-бай», на фінансування програми макроекономічної стабілізації та структурних перетворень, реалізацію якої розпочато в 1997 р.

 

Розпорядником фінансових ресурсів, наданих МВФ, є НБУ. Отримання  цих ресурсів обумовлено виконанням українською стороною погоджених з  МВФ критеріїв ефективності, таких  як рівень чистих міжнародних резервів НБУ, монетарні показники та дефіцит  консолідованого бюджету тощо.

 

Фінансові ресурси МВФ  надаються Україні на досить пільгових  умовах: строк сплати 3—5 років, початок  оплати — через три роки, процентні  ставки за кредит — від 5,75% до 6,29%. На 1 січня 2002 р. державний борг України  перед МВФ становив 1,9 млрд. дол. США, або 16% усього довгострокового зовнішнього  державного боргу України.

 

Кредити, що залучаються  від МВФ, використовуються для підтримки  курсу національної валюти та для  фінансування дефіциту платіжного балансу  України і покликані пом'якшити економічні труднощі у процесі проведення економічних реформ, які дають  змогу забезпечити у перспективі  економічне зростання в країні. Без  проведення програми економічних перетворень  фінансова підтримка з офіційних  джерел не має сенсу, бо в цьому  разі позичкові кошти використовуватимуться на фінансування лише поточних проблем платіжного балансу, які без реформування економіки знову нагромаджуватимуться і перетворюватимуться у додатковий тягар. Значною мірою завдяки співробітництву з МВФ наша країна спромоглася залучити значні кредитні ресурси Світового банку.

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.

 

2. Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ,2001.-602с.

 

3. Гроші та кредит. / За ред.Б. С. Івасіва.- Тернопіль: Карт-бланш, 2000.-510.

 

4. Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна політика в Україні; тенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000.- №9.

 

5. Синбченко М. І. Кон'юнктурна теорія грошей. М. І. Туган — Барановського.// Фінанси України. — 2000.- №9.

 

6. Мельничук О. М. Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово-кредитної політики.// Фінанси України, 2000, -№7.

 

7. Жан — Поль Бландіьєр. Валютний курс: його місце і роль у перехідній економіці.// Фінанси України, 2000, - №8.

 

8. Остапець А. І. Остапець Л. В. Банківська система України: стан і проблеми розвитку.// Фінанси України, 2000 - №8.

 

9. Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика. — К.: Основи, 1996. — Розд. 1.