Зарубіжна журналістика

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

Інститут заочного та дистанційного навчання

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

 

з дисципліни «Зарубіжна журналістика»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                 Виконала:

                                                                                   Студентка ІЗДН 5 курсу

                                                                                   Буряк Ольга Олександрівна

     Напрям 7.03030101       

                                                                                   «Журналістика»

                                                                                   Група №501

 

 

      Викладач:

        Мартинова Тетяна Євгенівна

 

 

 

                                                     Київ, 2012

План

1. Діяльність Джозефа  Пулітцера.

2. Журналістика радянського  періоду

3. Характеристика перших  газет Англії

 

Висновок

 

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Діяльність Джозефа Пулітцера.

          Джозеф Пулітцер народився 10 квітня 1847 в Мако, Угорщина. Всі його дитинство пройшло в Будапешті, де він вступив на військову службу. У 1864 році емігрував Пулітцер у США в якості наймита союзної Армії під час Громадянської війни Півночі і Півдня 1861-1865 в США. Після закінчення війни Пулітцер переїхав до Сан-Луїз, де в 1868 році влаштувався репортером однієї германомовних газети Westliche Post. Вже через три роки Пулітцер став співвласником цього видання, проте вирішив перепродати свою долю, отримавши від цієї угоди значну вигоду. До того моменту (1871 рік) Джозеф Пулітцер зацікавився політикою. Ще в 1869 році його обрали до законодавчого органу штату Міссурі. У 1871-72 роках журналіст-політолог брав безпосередню участь у створенні представництва Ліберальної Республіканської партії в своєму штаті. Його політична діяльність була прив'язана до президентських виборів 1872 року, на яких ліберали висували свого кандидата Гараса Грилі. Після нищівної провалу Пулітцер різко змінив свої політичні пристрасті, перейшовши в клан демократів і залишаючись там до кінця життя.

          В 1874 Пулітцер придбав акції іншого американського германомовних видання Westliche Post, які незабаром були успішно перепродані видавничого концерну Globe (пізніше Globe-Democrat). Через чотири роки, в 1878 році Джозеф Пулітцер встановив контроль над газетами Dispatch і Post. Результат зростання їх тиражів і об'єднання видавництв в Post-Dispatch, Пулітцер став власником самого впливового друкованого ЗМІ в Сан-Луїзі.                                                              5 жовтня 1882р. головний редактор Post-Dispatch вчинив напад на головного політичного опонента видавництва Пулітцера. Цей скандал, а також і слабке здоров'я видавця змусили його переїхати в Нью-Йорк, де 10 травня 1883 він придбав ранкову газету World, що раніше належала фінансистові Джею Гаулду. Редакторська талант Пулітцера дозволив перетворити World до головного нью-йоркський рупор демократичної партії. Через чотири роки нью-йоркська громадськість побачила нове видання - Evening World. Що входила до концерну Пулітцера.

         Методи, якими Пулітцер завойовував читацький інтерес, були досить прості і, одночасно, дуже дієві. Він поєднував на сторінках газет статті про політичної корупції, журналістські розслідування, сенсації у різних галузях життя, трохи гумору і достатня кількість реклами. Пізніше він став додавати спортивні новини, рубрики, присвячені жінкам, яскраві ілюстрації. Таким чином, на сторінках Пулітцерівські газет було все - від пліток до серйозних політичних аналізів.

         З початком іспано-американської війни, Пулітцерівська World початку гостру конкуренцію з New York Morning Journal, що належав Вільяму Гертц. Саме ця боротьба двох видань призвела до появи терміну жовта преса (yellow journalism) як характеристики методів, що використовувалися цими газетами. Однак напружена робота негативно позначилася на здоров'ї Джозефа Пулітцера -- він почав втрачати зір і переживати часті нервові зриви. Тому в 1887 році Пулітцер залишив посаду головного редактора, а в 1890 році взагалі відійшов від видавничих справ, зберігаючи інтерес до політичних процесів в країні і в світі.

            29 жовтня 1911 Джозеф Пулітцер помер. Його заповіт стало повною несподіванкою для всього журналістського світу: він заповів підставу Школи журналістики в Колумбійському Університеті, а також Джозеф Пулітцер віддавав свої гроші на організацію премії (Пулітцерівської премії), що присуджується з травня 1917 року.                                                        

Премія присуджується зараз Колумбійським Університетом за видатні досягнення в галузі журналістики і музики. Рішення про переможців приймає журі (Pulitzer Prize Board), члени якого призначаються Університетом. Всього присуджується 25 премій.

2. Журналістика радянського періоду

Преса більшовиків спочатку, від ленінської “Искры”, завозилася в Україну, здебільшого з Росії. Але невдовзі після лютневої (1917 р.) революції в Києві, Харкові, Катеринославі, Луганську почали виходити перші газети комуністів. Зокрема, в червні 1917 р. розпочала свою історію газета “Донецький пролетарій”, що, змінивши кілька разів назву, виходить і в наші дні як “Луганская правда”, одна з провідних газет Донбасу. Першим редактором її став К. Ворошилов, майбутній відомий державний і політичний діяч УРСР та СРСР. 

Але “першою ластівкою” слід вважати харківську газету “Пролетарий”, яка вийшла в світ 10 лютого 1917 р. і  випускалася до кінця вересня  через нестачу коштів - після ряду невдалих спроб зібрати, за прикладом російських видань, гроші з робітників. Від початку й до кінця вона витримувала ленінську лінію “Правды”, на відміну від деяких інших видань, що допускали “хитання” в бік націонал-комунізму. Так, київський “Голос социал-демократа” дозволяв собі не передруковувати ленінські статті з петроградських видань, натомість видрукував так звану Київську платформу, що містила сумнівні, з точки зору ортодоксальних комуністів, положення.

Несхибну правдистську лінію обрала від 4 квітня катеринославська “Звезда”. Вона, перейменована згодом на “Зорю”, лишилася до наших днів одним з флагманів обласної преси Придніпров’я.

Перші ж видання зіткнулися з шаленим опором газет всіх політичних партій України. Їм відмовляли друкувати тиражі, чинили перешкоди у їх розповсюдженні. Несприйняття більшовизму як ідеології та особливо як способу вирішення політичних проблем відразу було в Україні дивуюче одностайним. Недемократизм, непримиренність, схильність до масового насильства відштовхнули від них українську громадську думку.

Єдиного центрального видання  в Україні більшовики довгий час не мали. Нетривалий час виходила газета першого українського радянського уряду ЦИКУК (Центральный Исполнительный комитет Украины) “Вісник Української Народньої Республіки” на двох мовах, спочатку у Харкові, а потім у Києві, обидва випуски очолювали правдисти, і “диригували” виданням через вірну соратницю Є. Бош з ЦК РКП(б).

Основною темою більшовицької  преси були критика буржуазних урядів, пропаганда марксистсько-ленінських ідей та захоплення політичної влади, відомості про робітничий рух. Найвпливовішим гаслом було припинення І Світової (імперіалістичної) війни, мир без анексій та контрибуцій. Постійно, з номера в номер на всіх сторінках тут друкувалися матеріали про необхідність переходу політичної влади в руки пролетаріату, керованого партією більшовиків, та про єдність історичних доль пролетарів України і Росії, про необхідність возз’єднання їх в новому інтернаціоналістичному пролетарському союзі.

Втім, ні ідеї більшовизму, ні преса цієї партії поки що великого впливу на перебіг подій в Україні не мали.

Певна аудиторія була у більшовицької преси у великих  промислових центрах, але головними рушійними силами історії в Україні були селянство та армія, отже редакції цих видань наполегливо шукали контактів з ними, друкували корисну для себе  інформацію з сіл, з війська.                

Українська комуністична преса складалася як несамостійна, підпорядкована центральним партійним  виданням. Наприклад, у 1917 році в Харкові  виходила газета “Пролетарий”, в Катеринославі - “Звезда”, які непохитно трималися ідеологічної лінії “Правди” та інших російських видань ленінської платформи. Розглянемо, що це було за видання в ті часи.

Як відомо, перший номер  “Правди” вийшов 5 травня 1912 року.  Вже в ньому  містилися рядки, що дозволяли передбачити майбутні політичні рішення їх авторів: ”Мы должны быть непримиримы к врагамъ,... Война врагамъ рабочаго движенія”. Тривалий час за умов царату ця газета виходила нелегально. 5 березня 1917 року стотисячним накладом виходить легальна “Правда” за рахунок коштів, зібраних на фабриках, заводах. Наприклад, за перший місяць надійшло приблизно 46 тисяч карбованців. Газета “Правда” виходила як орган центрального комітету партії.

В квітні 1917 року “Правду” очолив В. Ленін. Редакція повертає вістря пропаганди на підготовку до захоплення  політичної влади в країні,  на перехід від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції. Цю тему газета заносить і на українську територію, тут її розвивають і місцеві комуністичні видання.

Справи “Правди” значно поліпшилися, коли газета придбала власну друкарню - “Труд”. Однак 3-4 липня в Росії настав кінець “двовладдю”, тобто одночасній владі Тимчасового уряду та Рад. В цей день у Петербурзі та Москві відбувся розгін демонстрацій на підтримку більшовиків. З 6 липня “Правда” знов переходить у підпілля. Друкарня її була розгромлена. Використовуючи доволі вільні можливості видання нових газет, надані Тимчасовим урядом, газета реєструвалася щоразу як нібито нове видання (“Листок правди”, ”Пролетарий”, ”Рабочий”, “Рабочий путь”, “Рабочий солдат” - назви “Правди” в підпіллі). З жовтня 1917 р. вона стає газетою, флагманом і взірцем для всієї преси величезної країни.

На жовтень 1917 року в  Росії виходило більше 100 соціал-демократичних, тобто переважно комуністичних, газет. В Україні ж видавати таку кількість газет ця партія не могла. Треба було застосовувати іншу тактику. Більшовики прагнули контролювати профспілки - а тому перехоплювали вплив на профспілкові видання і в такий спосіб посилювали свій вплив на маси.

З перемогою більшовиків у жовтні 1917 р. в Росії докорінно змінюється політична ситуація. Ця партія стає правлячою. Першими ж декретами нового уряду (Ради народних комісарів) було заборонено діяльність “буржуазної” контрреволюційної преси, яка робітничо-селянської революції не сприйняла і тому є “наймогутнішою зброєю буржуазії... вона не менш небезпечна в такі (критичні - авт.) хвилини, ніж бомби й кулемети”.  Беззаперечному закриттю підлягали ті органи преси, які закликатимуть до відкритого опору радянській владі - але вирішувати, що і як трактувати в текстах, належало самій радянській владі.  Згодом було видано декрет про державну монополію на оголошення, і це сильно погіршило позиції недержавної преси. В Росії існували певний час від січня 1918 р. навіть революційні трибунали преси, які мали право припиняти вихід газет за власним рішенням. Партійні комітети завжди дуже багато уваги прагнули приділяти саме пресі, добре знаючи її силу, особливо в екстремальних умовах. Про надзвичайно жорстке ставлення їх до преси й поліграфії свідчить історія “чорного тижня” у Києві, коли 31 жовтня 1917 року рішенням пробільшовицьких профспілок було бойкотовано роботу друкарень, де видавалися монархічна “Киевлянин”, буржуазні “Последние новости” та “Южная копейка”. В цей день не вийшла навіть “Нова Рада”. А вже 5 листопада на цих друкарських потужностях почала виходити “Пролетарская мысль”.

Преса Східної України  з встановленням на цій територїї  радянської влади стає виключно більшовицькою - або, за прийнятою термінологією, партійно-радянською.

Історія цієї преси  від 1918 р. по 1939 р. складається з кількох  періодів:

• газети часів громадянської війни та встановлення радянської влади (1918 - 1921 рр.);
• видання періоду нової економічної політики (1921 - 1929 рр.);
• ЗМІ років прискореного соціалістичного будівництва, перекручень культу особи, масових репресій.

Перший період відзначений  закриттям часописів, які існували до встановлення радянської влади в  Україні, та водночас створенням перших партійно-радянських видань, а саме армійської преси та “Известий рабочих, крестьянских (солдатских, казачьих) советов депутатов”.

Ці газети починали видавати в обстановці загальної кризи. Громадянська війна привела до страшної скрути в друкарській справі. Не було запасів паперу, фарби, поліграфістів, енергії, поліграфічного обладнання. Газети 1919 - 1920 рр, що збереглися до цього часу, мають вигляд листівок: надруковані на сірому папері, збитими шрифтами, саморобною фарбою, що зсипається зі шпальт. Період відбудови країни після громадянської війни охопив і поновлення друкарської бази.  Партія приділила цій справі надзвичайну увагу, проблеми відновлення в повному обсязі роботи друкарень обговорювалися на двох її з’їздах. 

В 1925-1926 роках починається  поступове піднесення україномовної радянської преси. З’являються місцеві газети в численних невеликих містах, сільських районах, а також нові видання: спеціалізовані часописи окремо для робітників, селян, кооператорів, інженерів, для вчителів і молоді, жінок, але, на відміну від подібних численних видань 1917-1918 рр. вони знаходилися під партійним контролем і вели пропаганду виключно комуністичних ідей. Швидкими темпами створюється всеохоплююча мережа партійно-радянських газет. Деякі з них від початку друкуються українською мовою, інші були переведені на неї під час політики українізації. З 1927 року починає свою історію масове радіомовлення.

З 1923-1924 рр. по 1930-1931 рр. преса  брала активну участь у політиці українізації, коли вживання української  мови, в тому числі і в засобах масової інформації, було форсовано.

Згодом за різних політичних обставин радянсько-партійній пресі  дозволялися більші чи менші ступені  свободи - але власне свободною вона не була ніколи. По-перше, через повну  і принципову відсутність законодавчої бази такої свободи (вона лише проголошувалася в конституціях СРСР та УРСР), а по-друге, через те, що партія ніколи не випускала ключових важелів керівництва пресою, зокрема підготовки й  розстановки кадрів, ідеологічного та матеріального забезпечення, вимагаючи за це повної політичної, ідеологічної та всякої іншої покори з боку журналістів і редакторів.