Герменевтика и эстетика, Г.-Г. Гадамера

Мистецтво з’єднує людей невидимою духовною тканиною. З такої тези починає  свої роздуми про естетику та герменевтику Г.-Г. Гадамер. Ми одразу опиняємося перед протиріччям, так як досвід мистецтва не входить у звичну сферу тлумачення. Художній твір неначе сам говорить про себе, не потребуючи нашого аналізу. Це своєрідний відбиток, що залишає по собі не сюжет чи конкретні характеристики твору; це «зустріч з самим собою» [255]. Остання має свій, відмінний від астрономічного чи будь-якого загального відліку час. Його сутність – це вираз «правди», що з’являється: по-перше, як щось до кінця не усвідомлюване самим автором; по-друге, як те, що не вичерпується поняттям. Але як можна наблизитися до цієї зустрічі? На це питання і намагається відповісти автор.

Герменевтика, за Гадамером, робить доступним досвід прекрасного, обумовлений спілкуванням людей в історичному лоні. Разом з тим, ми звертаємося до мистецтва, що розуміється нами як діалог поза такою історичністю. Варто звернути увагу на ті умови, що породжують дискурс навколо художнього твору. Форми сприйняття не можуть бути випадковими. Виявляючи їх, ми бачимо власну обумовленість певними загальними нормами і визначеннями. Тоді як мистецтво наповнює образами нашу уяву, «говорить без слів», інтерпретація впадає в необхідність дискурсивного. Однак, «сказати щось» - це просто метафора, за якою криється правда невизначеного у смисловому відношенні світу естетичних образів чи, навпаки, сама естетична образність є умовою того, щоб твір міг нести у собі смисл і щось говорити нам?» [258].  Чи достатньо сказати, що твір мистецтва відкритий для інтерпретації? Відповідаючи на ці питання, пише Г.-Г. Гадамер, «ми звітуємо перед справжньою проблематикою зв’язку естетики і герменевтики». Тим самим, це наближає нас до визначення сутності самого мистецтва.

Одне, слідом за автором «Естетики і герменевтики», можна сказати напевно: мистецтво завжди актуальне у своєму смисловому ядрі. І якщо І. Кант зосереджував увагу на стороні сприйняття художнього твору, то Гадамер звертається до процесу творіння. Припускаючи певну первинність мистецької акції як обумовленої «зацікавленим естетичним смаком», герменевтика розширює горизонт нашого розуміння, а значить і горизонт власного предметного поля. Визначальне завдання цієї науки – тлумачити те, важко зрозуміти безпосередньо. Та, якщо твір говорить, слід запитати: як? Говоріння невід’ємне від смислу. «Осмислене висловлювання – перш за все вираз мови» [260]. Так чи інакше, будь-яке осмислене судження може стати об’єктом герменевтики. Тоді класична схема виглядає таки чином: мова – розуміння – мова*. «Так як перекладати з однієї мови на іншу можна, лише коли ми зрозуміли смисл сказаного і знову вибудовуємо його в середовищі іншої мови, то подібне мовне явище передбачає розуміння» [там же]. Але у якому сенсі ми можемо говорити про мову у немовній традиції? Можливо це залежить від того, хто слухає? Історик прислухається до того, що несе з собою подію, до того, про що «говорять» документи чи пам’ятники або артефакти.  Це мова історичної матерії, навіть якщо вона сплетена з продуктів духовної діяльності людини. Мова ж художнього твору, «заради чого він зберігається та передається, є голос, яким говорить сам твір» [263]. Цей голос звертається до кожної людини як щось дійсне і сучасне. Він опиняється у фокусі герменевтичного дослідження і будує місток над прірвою між духом і духом. Тому, за Гадамером, відкриття чужого – це здатність його почути. Це означає: по-перше, вийти за межі простої фіксації смислу того, що завжди щось більше, ніж сказане; по-друге, усвідомити подвійну чужість (як іншого, так і нас самих у відношенні до власного сприйняття); по-третє, чекати на смисл.

«Жодне  сприйняття мистецтва не зводиться  до простого розуміння очевидного смислу (і скільки цих смислів: один або безліч?), як це має місце у професіональній історичній герменевтиці з її специфічним відношенням до текстів. Художній твір <…> говорить щось таке, що разом зі способом яким воно сказане, характеризує єдиний процес розкриття прихованого» [264]. Рух у таку неприхованість Г.-Г. Гадамер характеризує одночасно і як орієнтацію у світі, і як саморозуміння. Специфікою такого діалогу є деякий не рефлективний елемент. «Все зводиться до того як речі говоряться» [265]. Відчути - не означає повторити, але відтворити, «приростити» смисл. «Розуміння в принципі не тотожне повторній актуалізації в нас думок іншого» [там же]. Так автор звертається до символу, як того, що зберігає у собі не просто алегорію. Символ не відсилає до усталеного значення, але вводить у поле невичерпності погляду, що потребує розкриття. Таким чином, мистецтво як об’єкт герменевтики за основу бере твердження: «буття, що може бути зрозумілим є мовою» [там же]. Остання розкриває себе у горизонті незвичного, в інтимності, якою зачіпає нас художній твір.

Література:

Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного /Пер. с нем.—М.: Искусство, 1991. — 367 с.