Гончарство і кераміка

Реферат

з історії орнаменту

на тему:

"Гончарство і кераміка".

Українське гончарство, маючи  славні сторінки свого історичного  розвитку (кераміка епохи неоліту, ранньословянська, черняхівська, давньоруська та середньовічна кераміка), свого найвищого рівня досягло в XVII—XVIII ст. Вдосконалилися технічні прийоми та художні засоби виразності. Набули поширення розпис, фляндрування, зелена й коричнева полива. Вироби розписували також ангобами та емалями, що дало змогу перейти до багатоколірного декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти, вигадливі картуші та традиційні геральдичні знаки-мотиви; були популярними фігурні композиції, передовсім на мисках і кахлях. У цей час у давніх керамічних осередках України (Київ, Васильків, Умань, Чернігів, Батурин, Глухів, Миргород, Полтава, Харків, Бар, Бубнівка, Кам'янець-Подільський, Смотрич, Коломия, Снятин, Львів, Хуст, Ужгород та ін.) були створені гончарські цехи.

Київ з околицями на той час був одним з найбільших центрів керамічного виробництва  і забезпечував заможних людей високоякісним  дорогим посудом. Тут виготовляли  з білих глин глечики, дзбанки, вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи їх соковитою зеленою  поливою або вимальовуючи по жовтому  тлу черепка барвисті рослини  й квіти. З поповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, у композиціях розписів з’являються людські постаті.

Провінційні гончарні центри Василькова, Дибинців, Білої Церкви, Умані та ін., на відміну від київського осередку, задовольняли посудом бідних ремісників та селян. Тому їх вироби, розписані кольоровими ангобами, були значно простішими й дешевшими. У Гончарній Слободі — своєрідному осередку на півдні Правобережжя — виготовляли необхідні запорозьким козакам предмети: глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки з зображенням жіночих голівок, тварин тощо.

Протягом XVIII ст. на поліхромний  розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Глухові, Ічні, Переяславі та ін. Так, посуд новгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами й поливаним розписом нагадує фаянсовий. Маленькі букетики квітів рівномірними плямами розміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистої привабливості.

У цей час з-поміж численних  полтавських осередків гончарства, таких, як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим осередком була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру — баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. У Глинську завдяки творчості родини Сулимів провідною технікою розпису стала фляндрівка, іноді у поєднанні з квітковими мотивами.

Слобожанська цехова кераміка в головному центрі виробництва  — Харкові у XVII ст. вирізнялася  тисненими геометричними візерунками, подібними до різьблених на дереві, і синьою кобальтовою поливою. У наступному столітті поширився поліхромний розпис мисок, дзбанків тощо, однак синій колір і надалі залишався домінуючим.

Наддніпрянські гончарні осередки — Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. — славилися  не лише добрим мальованим ужитковим  посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів). У с.Сунки у XVII ст. виготовляли оригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків із завитками. Ці композиції були подібними до місцевих мальованих кахлів.

На Поділлі гончарний  посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.

На Західній Україні провідними осередками гончарства були Львів, Потелич, Яворів, Коломия; Пістинь, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них — Яворові — 1765 р. господарський і святковий посуд, оздоблений розписом, виготовляло 25 гончарів. У Коломиї гончарний цех був створений у 1661 р. Крім посуду, тут виробляли свічники й кахлі, прикрашені фляндрівкою й ріжкуванням. Наприкінці XVIII ст. пістинські гончарі надавали перевагу теракотовому й сірому посуду; любили також виготовляти каганці й свічники, переважно декоровані “мармуруванням”.

У XVII-XVIII ст. українські гончарі  всіх великих осередків виготовляли  також кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівель у формі  рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток з орнаментом, що утворювали на стінах декоровані фризи тощо. Якщо у XVII ст. кахлі були переважно рельєфними, із зеленою або коричневою поливою, то в наступному столітті міські цехові майстри поступово перейшли до виробництва мальованих. Зустрічаються кахлі, розписані по білому тлу синьою поливою або й двома-трьома кольорами. Зображували вибагливі рослинні орнаменти, сюжетні сцени з постатями людей, тварин, птахів і краєвидами. У XVII ст. кахлі виготовляли гончарі Києва, Чернігова, Кам'янця-Подільського та ін. Значно ширшого розповсюдження кахлярський промисел набув у XVIII ст. На Чернігівщині, наприклад, виникли кахлярські мануфактури в Батурині, Глухові, Новгород-Сіверському й Тулиголові. Урізноманітнюється тематика розписів і рельєфних зображень. Крім алегоричних сюжетів усе частіше зустрічаються побутові, зокрема козацькі.

У XIX ст. кожний район гончарного промислу мав характерні художні  особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій тощо. Майже кожен осередок представлений провідними майстрами з яскравою творчою індивідуальністю.

На Наддніпрянщині у с. Дибинці (тепер село у Богуславському районі Київської області) працювали відомі гончарі: К. Масюк, М. і К. Пащенко, С. Родак, Є. Проценко та ін. їхні миски, тарілки, глечики, тикви та інші вироби відзначалися характерним рослинним розписом із доповненням крапок, рисок і “гребінців”, а також різноманітних зооморфних мотивів. Розпис виконували технікою ріжкування по білому, червоному, рідше рожевому тлі.

Виробам опішнянських гончарів була властива своєрідна декоративність. Так, Федір Червінка, крім гравіювання по вологому черепку, наліплював рельєфні орнаментальні деталі; Василь Поросний у плетиво мальованого рослинного орнаменту вводив казкових звірів і птахів, а художник-кераміст Юрій Лебіщак (1873—1927) розробляв декор на основі мотивів, запозичених із шовкових гаптів.

Серед подільських гончарів особливої шани заслуговують Андрій Гончар (1828— 1933) з с. Бубнівка, який перший запровадив у своєму селі виробництво  червоного посуду, мальованого технікою ріжкування; Петро Лукашенко і Павло Самолович з Бару, що оздоблювали миски тематичними фігурними композиціями; Петро Білоок, Микола Небесний і Роман Червоняк зі Смотрича, які використовували оригінальний розпис на основі фляндрівки; Яків Бацуца (1854—1932) з с. Адамівка, який своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками тощо, вславився на всеросійських і міжнародних виставках.

На Гуцульщині провідними осередками гончарства у XIX ст. стали Косів і Пістинь. Славу косівській кераміці принесла самобутня творчість Олекси Бахметюка (1820-1882). На його мисках, дзбанках, кахлях зустрічаємо

зображення рільників і пастухів, солдатів і панів, музикантів і шинкарів, мельників, ткачів і гончарів. Таким чином, завдяки майстрам О. Бахметюку, родині Баранюків — Петру (1816-1880), Михайлові (1834-1902), Йосипу (1863-1942), а також Гнатові Кощуку (1860-1899), Михайлу Білецькому (1870-1942) та іншим, у сер. XIX ст. виникла й розвинулася школа косівської кераміки.

Водночас зародилася пістинська школа гончарства (село неподалік від Косова), пов'язана з відомими родинами гончарів Волощуків, Зондюків, Кошаків, Михалевичів, Тимчуків та ін. Вони здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі і дзбанки. Крім цього, Петро Тимчук (1878-1924) виробляв оригінальні фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині для кімнатних квітів.

Посуд різноманітного призначення і форми виготовляли у давніх керамічних центрах Львівщини — Гавареччині, Глинську, Лагодові, Сасові, Сокалі, Шпиколосах, Яворові та ін. Майстри Ф. Гусарський з Лагодова, Я. Домарецький з Сасова, Д. Муц з Шпиколосів виготовляли сірий посуд, інколи оздоблюючи його ліпним декором та вигладжуванням. Визначний майстер мальованих гончарних виробів у цьому регіоні Василь Шостопалець (1816-1879) із Сокаля прикрашував свої твори ритованими і мальованими розетами, “соняшниками”, гілками пишних квітів, “пташками” тощо. Його талант виявився у виготовленні фігурного посуду для напоїв, що нагадує людські постаті. На цих дзбанках з доліпленими головами паничів, шинкарів, ченців зустрічаємо також написи: приказки, побажання й сентенції, сповнені народного гумору.

На Закарпатті у ІІ пол. XIX ст. поширився підполив’яний розпис. Хустські гончарі Андрій Лех (1887-1909) і його син Йосип Лех (1872-1946) розписували вироби пензликом (характерний квітковий орнамент, нанесений широкими мазками по рожевому черепку глечиків, дзбанків, горщиків) на зразок вільного малювання фаянсового посуду. В осередках Гуді, Драгові та Мирчі виробляли сірий посуд з лискучими візерунками. Однак у Драгові найбільшою популярністю користувався неполив’яний посуд, оздоблений білим та коричневим ангобами геометричним орнаментом (техніка ріжкуванння).

Кахлярство у цей час  на Україні набуло значного поширення. З середини XIX ст. кахляні печі все частіше зустрічалися в хатах міщан і селян середнього достатку. Виробництво кахлів стало масовим. Майже всі знамениті гончарі XIX ст. були водночас і прекрасними кахлярами. У деяких визначних осередках гончарства — наприклад, у Глухові, Ніжині, Конотопі (Чернігівської області), Кролевці, Шатрищах (Сумської області), Глинську, Яворові (Львівської області) та ін. виникли дрібні кахлярські підприємства. У XIX ст. кахлі розписували орнаментальними, переважно рослинно-квітковими та декоративними (зображення птахів, тварин, людей, будівель, тощо) малюнками. Орнаментальністю відзначаються кахлі з Канева, Ніжина й Конотопа (характерний “фіалковий” мотив); композиціями з квітів, птахів і тварин — кахлі з Сокаля (В. Шостопалець). Щетині (П. Кошак), сюжетними розписами з розмаїттям побутових сцен (музиканти, на полюванні, у млині, праля, прогулянка в кареті, в корчмі, залицяння, вершники, бійка тощо), військової атрибутики — кахлі з с. Сунки (Черкаська обл.), м. Ічня (Чернігівська обл.), Коломиї (ймовірно, майстер В. Словицький), Косова (О. Бахметюк) та ін.

Таким чином у ІІ пол. XIX ст., незважаючи на зростання конкуренції  з боку промисловців, гончарство в  Україні досягло чи не найбільшого  розповсюдження, технологічної досконалості й високого художнього рівня творів.

У 20-30-х роках ХХ ст. народна  кераміка Адамівки, Бару, Дибинців, Опішні, Шатрищ та інших найвідоміших осередків  майже нічим не відрізнялася від попереднього періоду. Народні майстри виготовляли традиційний утилітарний посуд, оздоблений квітковими та зооморфними мотивами (техніки ритування, ріжкування, фляндрування тощо). Окремі гончарі, зокрема ті, що набули досвіду в земських кустарних майстернях, вдавалися до модерністських засобів: надмірної декоративності форми й декору. Саме такі екстравагантні вироби-сувеніри, інколи позбавлені всякої практичності, більше користувалися попитом серед міського населення й експортувалися за кордон.

У період непу гончарство стало кустарним промислом майстрів-одноосібників. Постачання матеріалами та збут продукції забезпечували скупники, які володіли значним капіталом. Укркустарторг провадив закупівлю гончарних виробів на експорт.

Артілі почали виникати лише наприкінці 20-х років. Перша з  них — “Червоний керамік”, заснована  в Опішні (1929 р.), об'єднала 200 майстрів.

Нові форми посуду, —  точніше, дещо відмінні від усталених, — виникли наприкінці 30-х років. Це форми, позбавлені складних приставних деталей або наближені до гончарних  виробів. Крім цього, майстри інколи намагалися застосувати у розписі орнаменти, запозичені з народного мистецтва.

Примусова колективізація завдала  значної шкоди гончарному промислу. В багатьох відомих сільських осередках спроби заснувати гончарні артілі зазнали невдачі. Різко скоротилася кількість кустарів-гончарів, бо всі працездатні селяни повинні були працювати в колгоспах. Дещо кращі умови праці мали окремі майстри, твори яких експонувалися на виставці народного мистецтва (1936 р.), або ті, що жили в містах (брати Яким та Яків Герасименки з Бубнівки, Іван Гончар з Крищенців, Карпо Білоокий зі Смотрича, Іван Симон із Хомутинця та ін.).

У повоєнні десятиріччя гончарство набуло певного пожвавлення. Нестача  на ринку вжиткового посуду сприяла  швидкому відновленню виробництва  кераміки в Опішні, Василькові, Валках (Харківська обл.). Водночас виникли гончарні артілі у давніх осередках (Дибинці, Бар, Бунівка, Адамівка, Смотрич, Косів, Кути, Ужгород). Переважно дрібні, напівкустарні підприємства задовольняли своїми виробами навколишні села. Їхні миски, дзбанки, горнятка та інші речі зберігали місцеві художні традиції форми й декору, а також виявляли загальний регіональний характер гончарства Середнього Подніпров'я, Лівобережжя, Поділля, Прикарпаття і Закарпаття.

У цей період працювали  визнані провідні майстри — Олександра Селюченко, Гаврило та Явдоха Пошивайли, Іван Білик, Василь Омеляненко (Опішня), брати Герасименки (Бубнівка), Олександра Пиріжок (Адамівка), Григорій і Павлина Цвілики (Косів), Михайло Волощук (Кути), Микола і Михайло Лемки (Хуст) та ін.

У повоєнний час розширився асортимент порцелянових і фаянсових  виробів, водночас активізувалися пошуки нових форм посуду в напрямі простих, лаконічних обрисів та вжиткових конструкцій. До ручного розписування порцеляни залучалися талановиті народні майстри, вихідці з Петриківки: В. Павленко, Г. Павленко-Черниченко, М. Тимченко та ін.

У 60-х роках ще діяли  численні осередки сірої кераміки: Городище Полтавської обл., Шатрище Сумської, Плахтянка Київської, Пастирське Черкаської, Залісці Тернопільської, Шпиколоси й Гавареччина Львівської, Коболчин Чернівецької обл. У цих осередках не створювали керамічних цехів (вважалося, що сіра й теракотова майоліка поступається мальованій), і до певної міри тут найдовше “законсервувалися” традиційні локальні форми. Однак з плином часу центри сірої кераміки, так само, як і теракотової, а в деяких місцевостях навіть розписної, поволі згасали. Наприкінці 80-х років їх залишилося менше половини, та й то працювали в них переважно один-два досвідчені майстри: Іван Бібік з Олешні Чернігівської обл., Яків Падалка з с. Віта Поштова Київської обл., Іван Сухий з Черкас, Григорій Гнатченко з с. Хомутці Житомирської обл., Феодосій Киричук і Степан Романюк з с. Залісці Тернопільської обл., Василь Бакусевич з с. Гавареччина Львівської обл., Іван Мазур і Василь Гончар з с. Коболчина Чернівецької обл. та ін.