Гетьман Петро Дорошенко

МИНИСТЕРСТВО КУЛЬТУРЫ И  ТУРИЗМА УКРАИНЫ

ХАРЬКОВСКАЯ ГОСУДАРСТВЕННАЯ  АКАДЕМИЯ КУЛЬТУРИ

 

 

РЕФЕРАТ

На тему: «Гетьман Петро Дорошенко»

По курсу: Історії України

 

 

Виконав:

Студент 1 – курсу 

Денного відділення

Група – 7

Спеціальність:

 Музейна справа та охорона

пам’яток історії та культури

Шуголь Р. С.

Перевірила:

Бірьова О. Ю.

 

м. Харків 2013

План

Вступ

Розділ I Гетьманування Петра Дорошенка. 
1. Боротьба за булаву (1665).  
2. Перші кроки (1665-1666).  
3. 1667 рік.  
4. Знову на межі анархії (1668-1671).  
5. Гра без надії на перемогу (1671-1676).  
6. Останні роки життя колишнього гетьмана (1676-1696). 

Список літератури 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Мабуть, однією з найяскравіших  сторінок вітчизняної історії є  гетьманування Петра Дорошенка. Воно назавжди залишиться прикладом  того, як багато може зробити геніальна  особистість у найнесприятливіших для неї обставинах. Україна дісталося гетьманові в жахливому стані. Позаду були 17 років війни, з них 8 – самовбивчої громадянської. Вже не було тієї злагоди, що за Хмельницького давала хоч які-небудь переваги українському народові у боротьбі за незалежність. Козацька держава ледь животіла, розірвана навпіл, розхитана охлократичними бунтами і старшинською сваволею, розчавлена іноземними ордами чи арміями. Вона вже давно стала нічийним полем, на якому великі держави вирішували свої зовнішньополітичні конфлікти. Нездарні, але честолюбні політики, гетьмани й гетьманчики, прагнучи хоч трохи посидіти за кермом, торгували козацькою, українською волею, перетворювались на васалів своїх могутнів сусідів. Справа виборювання незалежності, побудови національної держави за таких умов була не тільки “сізіфовою”, але й дуже небезпечною працею. Але Петро Дорошенко усе таки вирішив узятися за неї. Узятися без надії на позитивне її завершення. 

Та якщо хтось із тогочасних політиків мав шанси на втілення в життя національної ідеї, то це був саме Дорошенко. Принаймні особистих  здібностей у нього вистачало. Він  був блискучим військовим, пройшов  воєнну і політичну школу Хмельницького (у 22 роки – козак гетьманської сотні (1649 р.), у 23 – член посольства до Молдавії, у 26 – прилуцький полковник). Під час бурхливих подій постхмельниччини (1658-1665) Дорошенко був не останньою людиною для можновладців, що гризлися тоді за булаву. Спочатку для Виговського. Дорошенків Прилуцький полк воює на його боці проти Пушкаря і росіян. Потім Юрась Хмельницький робить Петра чигиринським полковником і останній бере участь у поході Шереметєва і Хмельниченка на поляків, тоді ж веде з ними переговори. За Тетері (1663) Дорошенко вже генеральний осавула. Така блискуча карєра, безумовно, є свідченням його неабияких політичних здібностей. І можливо, якби Дорошенко народився років на двадцять раніше, гетьманував одразу ж після Хмельницького, не було б цієї двохсотлітньої прірви бездержавності й нація наша краще почувала б себе в оточенні інших європейських народів. Та навіть те, що змогла зробити ця людина для власної країни, заслуговує як на увагу, так і на повагу. Тож наступні кілька сторінок будуть присвячені внескові гетьмана Петра Дорошенка у справу української державності. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I Гетьманування Петра Дорошенка

На початку 1665 року Правобережна Україна знов залишилася без гетьмана. Павло Тетеря, загнаний у глухий кут Польщею (С.Чарнецький) і Московією (І.Брюховецький), був змушений кинути булаву й виїхати до Польщі. Дорошенко посідав значне місце при колишньому гетьманові, тож саме він став конкурентом незначного запорозького ватажка Степана Опари. Останній, заручившись підтримкою запорожців і татар, у червні 1665 року проголосив себе гетьманом. Проте, чи татари самі побачили нікчемність Опари (за Д.Дорошенком), чи то їх упевнив у цьому Дорошенко (за Антоновичем), та гетьманом той пробув недовго і вже в серпні 1665 року булава перейшла до рук Петра. Остаточно він був утверджений гетьманом на розширеній старшинській раді, що відбулася в березні 1666 року.  
Внутрішнє і зовнішнє становище України було на той час вкрай важким. Вона втратила десь 65-70% свого населення. Лівобережжя все міцніше стискав у “високій руці” російський цар і 1 листопада 1665 року лівобережний гетьман І.Брюховецький ухвалив так звані “Московські статті”, що дуже обмежували автономію України. Російські воєводи призначались по всіх великих містах, і місцеве населення мало сплачувати податки саме їм. Гетьманові, фактично, заборонялась зовнішньополітична діяльність. Тож, щоб нейтралізувати наслідки цієї угоди, Дорошенкові потрібно було, зміцнивши свою владу на Правобережжі, розпочати експансію на лівий берег. До Варшави було відправлене посольство, завдання якого полягало, фактично, хоча б у нетривалому (на 1 рік) відновленні Зборівського договору. Та Ян-Казимир, звісно, відхилив його домагання. На Лівобережжі тим часом спалахнуло повстання Переяславського полку проти сваволі й промосковської політики Брюховецького. Хоча воно було швидко придушене і Дорошенко не встиг з нього скористатися, ці події підтвердили слабкість влади лівобережного гетьмана й можливість діяти далі в напрямку експансії на той бік Дніпра. 

 
Незважаючи на невдачі, новообраний  гетьман продовжував вести власну гру. 1666 рік був лише початком, але вже тоді визначилися основні напрямки політичної діяльності Дорошенка. По-перше, стало зрозуміло, що перспектива обєднання українських земель ще не зовсім втрачена. По-друге, він зрозумів марність і шкідливість у соціальному аспекті пропольського курсу і розгромом у грудні 6-тисячного польського війська на Брацлавщині засвідчує розрив із Польщею. І по-третє, зважаючи на поступове замирення двох великих держав (Польщі й Московії), гетьман намагається порушити рівновагу залученням третьої сили й зближується з Портою. Кримський хан Аділь-Гірей на той час уже був “другом” гетьмана

.  
Наступного, 1667 року мала розпочатися велика, добре спланована й підготовлена воєнна кампанія, що мала на меті обєднання України під владою правобережного гетьмана. Вона дійсно мала б шанси на успіх, якби розпочалася б років зо три раніше. Тепер же міжнародне становище України було безнадійним і на шляху до незалежності постала дуже значна перепона – Андрусівський мирний договір (січень 1667). Згідно з ним, козацька держава юридично розділялася між Польщею і Росією, а Запорожжя мало залишатися під спільною владою обох монархів. Про гетьмана вже, фактично, не було й мови. 

 
Але Дорошенко й гадки не мав  коритися невблаганній долі. 11 березня  він звертається з універсалом  до всіх козаків України, повідомляє про укладений договір і загрозу ймовірного наступу поляків. Потім, він намагається скликати чорну раду для того, щоб остання вибрала будь-якого, але єдиного гетьмана й обіцяв підкоритися рішенню козаків. Проте Брюховецький та лівобережна старшина відмовилися зявитися на раду і цей захід не був реалізований. 

 
Розуміючи, що за таких обставин не можна гаяти ані дня, Дорошенко  вирішує завдати превентивного  удару, не чекаючи, доки поляки почнуть  юридично підтверджену експансію на Правобережжя. У травні він розпочинає визвольний похід у Західний регіон. Та без помилок усе-таки не обійшлося. Татар, що прийшли на допомогу, Дорошенко, як передовий загін, відіслав у західні регіони Поділля й на Волинь, де вони грабежами настроїли проти гетьмана місцеве населення. Цим вміло скористався видатний польський полководець Ян Собеський (майбутній король), схиливши на свій бік частину селян і міщан. З підходом основної орди у вересні, Дорошенко розпочинає генеральний наступ. Основні сили українців прямували на Староконстянтинів, а допоміжного удару з боку Подністровя завдав О.Гоголь. Ян Собеський поспішно залишив Камянець-Подільський і відступив до Підгайців. 6 жовтня тут зявився П.Дорошенко. Враховуючи дуже вдале розташування противника, гетьман вирішив вдатися до облоги, слушно вважаючи, що жовніри її довгий час не витримають. Здавалося б, на поляків чекала жахлива поразка, та саме в цей вирішальний момент негативну роль зіграв розбрат в українському суспільстві. Запорожці на чолі з помірно промосковським харківським полковником І.Сірком і кошовим І.Рогом, не розуміючи Дорошенкових загравань з Портою, а напевно й перешкоджаючи їм, в середині вересня прорвалися крізь Перекоп і дуже спустошили Крим. Дізнавшись про це, калга-султан Крим-Гірей пішов на укладання угоди з коронним гетьманом. Поставлений у скрутне становище, Дорошенко 19 жовтня був змушений також підписати договір, що передбачав визнання підданства короля, повернення шляхти до маєтків та ін. Можна тільки уявити собі, яким у даром став для гетьмана такий кінець старанно підготовленої кампанії, що ввійшла в історію, як Підгаєцька. 

 
1668 рік гетьман зустрів, намагаючись шляхом переговорів з Москвою розхитати Андрусівський мир. І в той час, коли всі дипломатичні маневри виявилися марними, Дорошенко, нарешті, отримав шанс обєднати під своєю рукою всю козацьку Україну. В лютому 1668 року на Лівобережжі вибухнуло грандіозне антимосковське повстання. І очолив його… русофіл Івашка Брюховецький. За час, що минув з підписання Московських статей, в нього відбулася докорінна зміна політичних поглядів: проросійська орієнтація змінилася на дорошенківську, протурецьку. Щоправда, зміна ця зовсім не означала прагнення Брюховецького поступитися булавою на користь Дорошенка. Та все одно було вже пізно. Дорошенко вирушив на лівий берег, щоб забрати булаву силою. Народ ненавидів Івашку і 17 червня 1668 року натовп забив його насмерть. Гетьманом “обох Україн” стає Петро Дорошенко. Це була кульмінація його політичної карєри. Фактично, весь народ підтримував його програму, а по церквах молилися за “благочестивого, Богом даного гетьмана Петра”. 

 
Та гетьманові недовго довелося тріумфувати. Такий стан речей не влаштовував жодного з геополітичних сусідів України і проти неї оформилася могутня коаліція у складі Польщі, Росії та Криму. Не дуже то й змінив становище і протекторат султана. Україна від Порти була надто далеко і остання не палала бажанням заради Поділля ввязуватись у тривалу війну з могутніми сусідами “роксоланів”. До того ж, Туреччина мусила вести важкі й дедалі все важчі війни з християнськими державами Західної і Центральної Європи. Коротше кажучи, захисник українських інтересів з Порти був поганий, вона, як і Польща, і Росія прагнула висмоктати з України всі соки, затративши на це якомога менше зусиль. Дорошенкові довелося сам на сам боротися з експансією могутніх сусідів Вже в липні 1668 року польські війська вдерлися на Брацлавщину, примусивши Дорошенка повернутися на Правобережжя. Тим часом заявив про свої претензії на булаву запорозький писар Петро Суховій, що як на диво, також стояв на патріотичній позиції. Його підтримував кримський хан. На Лівобережжі зявляється московська армія і наказний гетьман Демко Многогрішний разом зі своєю старшиною переходять на бік Росії. Два роки точилася жорстока міжусобна боротьба. Замиритися з Многогрішним так і не вдалося і той в березні 1669 року був обраний лівобережним гетьманом. Козацька рада схвалила новий договір, Глухівські статті, які стали кроком уперед порівняно зі статтями Брюховецького. Це засвідчило патріотичну позицію Многогрішного, яка втім, небагато користі принесла Україні. 1672 року, за спробу примирення з Дорошенком його було відправлено в Москву, піддано тортурам і заслано в Сибір. З Суховієм та його однодумцем М.Ханенком справа була гірша. З ними довелося вести справжню війну, що закінчилася перемогою Дорошенка лише в листопаді 1669 р. Таким чином, гетьман обєднаної України мусив витрачати сили й час не на відбудову держави, а на боротьбу з власною старшиною. І це значно прискорило кінець самостійної козацької України. 

 
Як би там не було, міжусобиці тимчасово  припинилися і гетьман дістав змогу більш-менш спокійно впроваджувати  в життя власний зовнішньо- й внутрішньополітичний курс. Маючи активну підтримку церкви (митрополит Йосип Тукальський був близьким другом гетьмана), Дорошенко робить помітні кроки у перетворенні гетьманської влади у спадкову, а козацької республіки – в українську національну абсолютну монархію. Принаймні, на це вказують численні джерела тих часів. Основним геополітичним завданням Дорошенка був вихід України з-під впливу Польщі і Росії. Козацька держава мала стати великою мірою незалежним князівством під напівномінальною турецькою владою, на кшалт Молдавії, Валахії чи Трансільванії. Зміцнював гетьман і далекі зовнішньополітичні звязки, наприклад, з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом. 

 
В серпні 1671 року Польща, занепокоєна  зміцненням позицій правобережного гетьмана, розпочала проти нього  воєнні дії. Дорошенка підтримав султан і згодом на Україні вибухнула справжня польсько-турецька війна. Польща зазнала в ній відчутної поразки й восени 1672 року українсько-турецька армія вже стояла під Львовом. 18 жовтня цього року був укладений Бучацький договір, у якому козацька республіка вперше називалась “Українською державою”. Через поступливість турків перемога виявилася зовсім не такою блискучою, як можна було чекати. Дорошенкові довелося вдовольнитися виведенням з України польських залог, відновленням “давніх кордонів” і ліквідації М.Ханенка, як політичного конкурента Дорошенка. Та навіть у такому вигляді договір мав позитивні наслідки, бо він значною мірою порушував згубну для України “андрусівську” геополітичну рівновагу, що створилася після 1667 р. Проте Дорошенкові так і не довелося зіграти на загострених суперечностях польсько-російських стосунків. Лівобережний гетьман Самойлович (Дорошенко, фактично, з 1669 р. контролював лише Правобережжя) та російське військо 1674 р. розпочало похід на Правобережжя, скориставшись тим, що Польща, підписавши Бучацький договір, фактично відрікалася від влади над цим регіоном. Назустріч Самойловичу вирушило 20-тис. турецьке військо. Воєнна кампанія 1674 р. стала могутнім ударом, який вщент розбив усі плани правобережного гетьмана. В ході її Брацлавщина була піддана такому нечуваному спустошенню, що Дорошенко перетворився на володаря пустелі. Відтепер нікому було захищати національні інтереси – населення майже всюди було фізично знищене, а його залишки похапцем тікали на Лівобережжя. Підняли голову й поляки, що дедалі більше втручалися в українські справи, шукаючи слухняного кандидата в гетьмани, пропольського конкурента Дорошенкові. З 1675 року гетьмана починають кидати найближчі друзі й найвірніші соратники. Помирає Й.Тукальський. Довгоочікуване замирення з кошовим Сірком вже не могло нічого змінити. Коли у вересні 1676 р. під Чигирином зявилося російське військо, Дорошенко був змушений капітулювати. Він зрікається надій на незалежність, облишає протурецьку орієнтацію, складає булаву і клейноди, присягає на вірність Московії. Такою була політична смерть великого гетьмана.