Громадівський рух 60-70-х років ХІХ ст. у контексті українського національного відродження

Громадівський рух 60-70-х років ХІХ ст. у контексті українського національного відродження

Суспільно-політична боротьба в Україні в 60-70-х роках характеризувалася наявністю різнополярних політичних сил, які умовно можна поділити на радикальні i ліберальні.В національних окраїнах Росії, в тому числі в Україні, усі форми суспільно-політичної боротьби визначали подальше посилення національно- визвольного руху. Основною формою цього руху в Україні було національне відродження.На 40-80-ті роки XIX ст. припадає другий етап українського відродження, названий дослідниками народницьким або різночинсько-народницьким .Він характеризується поступовим переходом від культурництва та етнографізму до формування українських політичних ідей та партій кінця XIX- початку XX століття.В цей час у національній свідомості українців утверджується народницька ідеологія. Справжнім представником народності постає українське селянство, яке після “національної зради” старої української еліти залишається єдиним носієм цінностей народної культури. Іншими рисами українського народництва постають культ рідної мови, усвідомлення мовної та етнічної соборності всіх українських земель, а також, ідея окремішності української історії. Одним із головних завдань тогочасного покоління українських вчених стає дослідження соціальної та побутової історії народу (селянської маси), оперте на принципах позитивізму.Ідеологами народництва та організаторами національного українського руху були так звані “різночинці” - студенти, викладачі, письменники, актори, вчені, лікарі тощо. В своїй діяльності вони підкреслювали демократичний характер української нації, а її селянську основу вважали головним джерелом сили українського руху.В умовах царських репресій початку 60-х рр. само собою постало питання, що важливіше для українського національно-визвольного руху - підготовка до народного повстання, як це робили народники, чи плідна праця на ниві науки, освіти i культури, спрямована на відродження духовних засад українства, піднесення національної самосвідомості.У кінці 50-х років у Києві оформилась українська Громада, членами якої були переважно студенти Київського університету ім. св. Володимира [4:178]. У складі Громади були і колишні кирило-мефодіївці, і хлопомани - В.Антонович, М.Драгоманов, Б.Познанський, М.Зібер, П.Чубинський, І.Касьяненко та інші. Всього Київська громада нараховувала близько трьохсот учасників [4:181]. Поступово мережа громад охопила інші міста України: Чернігів, Полтаву, Харків, Одесу.В кінці 50-х - початку 60-х років XIX ст. у зв’язку з підготовкою до повстання, діяльність польських організацій і гуртків активізувалася, посилилася їх агітація і пропаганда. Незважаючи на те, що поляки на Правобережнії Україні перебували в значній меншості, їхній вплив був серйозним. Шляхта Правобережжя за походженням майже повністю була польською. Більше того, відмітимо, що ставлення центральної російської влади та місцевої адміністрації до поляків на рубежі 50-60-х років було досить ліберальним. Так, 6 вересня 1860 року було дозволено викладання польської мови у гімназіях та дворянських училищах Південно-Західного краю. Початкові школи і університет такого дозволу не отримали [9:32]. Польська шляхта всіляко намагалася обійти цю перешкоду, мотивуючи це тим, що православні священники нездатні займатися викладацькою діяльністю. Київський генерал-губернатор І.Васильчиков у звіті за 1859-1860 роки вказував, що місцеві поляки спробували прибрати до своїх рук початкову сільську освіту і через поширення серед населення польської грамоти прищепити йому ідею про польську приналежність [10:30-30зв.]. Українофільство громадівців, цілком зосереджене на вивченні та служінні народу, поступово зі своєї практики стало виключати вивчення і пропагування важливих аспектів української національної ідеї, а саме, ролі.Київської Русі як княжої держави та державотворчої діяльності українських гетьманів. Це призводило до певної однобокості і слабкості українофільської ідеології. Громадівська робота, як зазначав М.Драгоманов “. обмежувалася змаганням до розвитку малоруської літератури та до видавання популярних книг для народу на малоруській мові, з ціллю більш успішного поширення знань серед простолюддя” У 1863 році, як відомо, міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр про заборону видань наукових, релігійних та освітніх праць українською мовою, а також діяльності недільних громадських шкіл. Речники імперської ідеології розуміли, що лише репресіями український національно-визвольний рух не здолати. Царизм вдався до універсального і надійного засобу розправи з українофілами - нищення національної мови: зникне мова, загине нація. Валуєвський циркуляр завершив розправу з громадівським рухом цього періоду.На початку 70-х років суворий режим самодержавства дещо пом’якшився, послабилася цензура. В цей час у Києві зосередились кращі сили української інтелігенції, які сформували нове ядро Києвської громади. Вона отримала назву Стара громада через те, що включала до свого складу частину громадівців-шестидесятників та людей переважно зрілого віку. Персональний склад українських громад поповнювався за рахунок педагогів, вчених, письменників, службовців та ін. Київська Стара громада не виробила власного писаного статуту, але її склад був виражений чіткіше, ніж у громад 60-х років . На початку 70-х років XIX ст. відновили роботу громади у містах Полтаві, Одесі, Харкові, Чернігові, Єлисаветграді. З метою координації їх діяльності громадівці обрали Раду - центральний керівний орган усіх громад України. До її складу увійшли М.Драгоманов, В.Антонович, О.Русов, П.Чубинський, В.Беренштам та інші. Це дозволяло координувати діяльність громад, посилити їх вплив на молодіжні гуртки - Молоді громади.У 1873 році з ініціативи членів Старої громади було засноване українське наукове товариство під назвою “Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства”. У 1874 році Стара громада придбала газету “Киевский Телеграф” і почала друкувати статті своїх членів Громадівці так і не опрацювали чіткої, виразної політичної програми. Одні (П.Куліш, М.Костомаров) закликали обмежитися лише культурницькою роботою і підкоритися царизму. Культурницький підхід опирався на романтичний ідеалізм. М.Костомаров започаткував тенденцію до аполітичного просвітництва. Він вірив, що досить підтримувати і культивувати народний дух, щоб самі по собі розв’язалися політичні проблеми. В.Антонович і П.Житецький закликали до пошуків компромісу із самодержавством задля розвитку української культури в тісному зв’язку з російською. Представники молодшого покоління громадівців (Б.Грінченко, О.Кониський) займали більш радикальну позицію, протистояли політичній та національній русифікації.Ульмінацією громадівського руху стали 70-і роки XIX ст., коли у Києві працював ПЗВ РГТ. Члени Відділу доклали багато зусиль у справі розвитку духовних засад українського національного відродження і цим сприяли піднесенню національної самосвідомості українців. Здобутки у галузі українознавства мали сприяти у протидії згубній колонізаторській політиці царського уряду щодо українського народу, допомагати в утвердженні в суспільстві думки, що Україна має велике історичне минуле і значні потенціальні можливості для подальшої державотворчої діяльності.