Заселення південного сходу України у XVIII-XIX ст.

 

 

 

Реферат

Заселення південного сходу України у XVIII-XIX ст.

 

                                                                                                     

 

 

 

 

 

 

                                                                                        Підготував

                                                                                                    Учень 10-А класу

Харцизького НВК №2

Іванченко Владислав

                                                                           Учитель 

Улько Ольга Олексіївна

 

 

 

2013

 

.З розбудовою національної державності в історичній науці багато уваги приділяється вивченню історії регіонів. У другій половині XVIII ст. відбувалася масштабна колонізація та заселення Південної України. Поряд із представниками різних національностей та конфесій, вагоме значення в освоєнні Півдня відігравали старообрядці. Ними було засновано значну кількість населених пунктів, і, як прошарок вільних людей, розкольники здійснювали вагомий вплив на процес соціально-економічного розвитку регіону.

Поступове розширення територіальних володінь Російської імперії у другій половині ХVІІ ст. призводить до необхідності освоєння південноукраїнських земель. Серед різних міграційних течій, різних етнічних та соціальних груп, що розпочали процес колонізації, були і розкольники. З 50-х років ХVІІ ст. розпочинається суттєвий приток старообрядців на Південь.

З приєднанням південних степів царський уряд надає перевагу заселенню та освоєнню цих земель іноземним колоністам. Він вдається до досить привабливих заходів, щоб зацікавити та стимулювати приток іноземців православного віросповідання. Початок цьому процесу поклав указ від 24 грудня 1751 р. "Про прийняття у підданство сербів... та про відведення місця для поселення...", після якого було видано ще ряд указів щодо розміщення іноземних переселенців у "Задніпровських місцях" та про створення там Нової Сербії. У 1753 р. поряд із Новою Сербією іноземні поселенці створюють Слов'яно- Сербію. Створення її було розпочато спеціальними указами від 29 березня, 1 квітня та 29 травня 1753 р. .

Біля Нової Сербії 11 січня 1752 р. була закладена фортеця Святої Єлизавети . Оскільки указом від 19 жовтня 1752 р. заборонялося приймати на поселення українців та надавати їм землю, що призначалася для іноземців , то комендант Єлисаветинської фортеці Глібов почав селити їх поряд, де також селилися вихідці з Правобережної України та Гетьманщини. 14 травня 1754 р. опубліковано указ про перетворення цих земель у Новослобідський козачий полк (район у 20 верст на південь від Нової Сербії) . Іноземна колонізація проходила досить повільно, тому стало зрозуміло, що вкладені зусилля та витрачені кошти на іноземну колонізацію не принесли очікуваних результатів.

 

У березні-травні 1754 р. були зібрані відомості про кількість і місця розселення розкольників на території Речі Посполитої. Виявилося, що у 95 слободах та 4 монастирях знаходилося 3690 дворів і близько 11070 душ чоловічої статі. Більш того, на польських землях налічувалося до 100 слобод біглого російського населення .

4 вересня 1755 р. було надруковано "Маніфест  про прощення російських підданих, які живуть у Польщі та Литві", який дозволив їм до 1 січня 1757 р. повернутися на Батьківщину "без усякої боязні і страху з жінками, дітьми та пожитками". Указ від 3 жовтня 1756 р. повторив умови маніфесту . Таким чином, в указах 1755-1756 рр. Новоросія ще не була вказана, як місце, куди можуть повертатися розкольники.

12 червня 1754 р. у Новослобідське  козаче поселення (до якого на  початку 1754 р. відійшло 6 селищ: Мишурін Ріг, Калужино, Кам'янка, Омельницьке, Буянське, Бородаївка і Пушкарів- ка; на 1757 р. - складало 27 слобод) прибуло 58 душ розкольників, до 28 липня 1754 р. - ще 227 осіб . У період 1756-1757 рр., коли хвиля переселенців досягла високого кількісного рівня, комендант І. Глібов був змушений виділити землю на поселення окремими слободами. Більшість біглих російських розкольників були вихідцями з Правобережної України та Білорусі. У 1756 р. вони заснували розкольницькі слободи

Россоховатку та Калинівку, 1757 р. - Злинку, Клинці, Лису Гору й інші . До с. Калинівка прибували переселенці з Курської губернії . Назву селу Злинка дали селяни-старообрядці - вихідці з посаду Злинки Новозибківського повіту Чернігівської губернії. На 1787 р. у Злинці налічувалося 175 дворів, 567 душ чоловічої статі .

Селилися старообрядці і в районі колишнього запорізького зимівника - слободі Лиса Гора, що була військовим укріпленим пунктом, підпорядкованим адміністрації фортеці Святої Єлизавети, яка видавала "відкриті листи" на заселення території втікачам з Брацлавщини,

утікачам- розкольникам з українських і російських старообрядницьких громад. Так, у 1757 р. право на поселення недалеко від урочища Лиса Гора на річці Чорний Ташлик (назва збереглася від запорізького зимівника) одержав розкольницький поселянин А. Гридін .

2 січня 1761 р. було видано  новий указ, який дозволив до 1 вересня добровільно повертатися  біглим російським людям з  Польщі, до того ж надавав пільги у сплаті податків та відправленні повинностей на 6 років . Указ від 18 жовтня

р. дозволяв приймати розкольників у фортеці Святої Єлизавети та інших слободах. Розкольники обкладалися 40-алтинним податком та отримували виняткове право на торгівлю. Вже у

р. ряд указів надавав право розкольникам та іншим "біглим людям" селитися будь-де за власним бажанням. Маніфест від 4 грудня 1762 р. оголошував дозвіл усім іноземцям приходити до Росії на поселення, а також запрошував усіх російськопідданих вільно повертатися на Батьківщину .

Важливим кроком для більш швидкого освоєння Новоросії, було створення Новоросійської губернії указом від 22 березня 1764 р., на підставі якого дозволявся перехід на землі новостворе- ної губернії всім бажаючим, як іноземцям, так і росіянам. Переселенці російського походження отримували по 12 руб. на кожного члена родини, без повернення. Бідні переселенці отримували земельний пай та звільнялися від сплати податків від 6 до 16 років.

Укази 1763-1764 рр. суттєво вплинули на кількість розкольників, що бажали переселитися до Єлисаветградської провінції. За 1763 р. прибуло 1212 осіб, у 1764 р. - 4990, лише за січень- лютий 1765 р. переселилося 2012 старообрядців, а за березень-квітень - 2551. Протягом усього 1765 р. до Єлисаветградської провінції прибуло 5272 особи. На кінець року потік переселенців припиняється, а за 1766-1767 рр. взагалі перехід не відбувався. За 1768-1769 рр. повернулося 1599 втікачів-розкольників .

У цей час розкольниками утворено ряд нових поселень: 1764 р. - Нова Вись, Іванівське, Плоске, Галаганівка, Красноярське, 1765 р. - Золота- рівка та Покровське; 1766 р. - Гончарівка, Кал- вітаєвка, Зибке; 1767 р. - Антонівка, Ухівка, Веселий Кут, Нікольське .

На території майбутнього Херсонського повіту також були засновані розкольницькі слободи: Привільне, Федорівка, Касперівка, Новопет- рівське, Матвіївка, Кисляково, Себіно, Гур'ївка, Баловне, Константинівка .

Під час війни з Туреччиною (1768-1774 рр.) до Новоросії переселилася значна кількість старообрядців, які були змушені оселитися на землях Бессарабії після розгрому повстання К. Булавіна. Головнокомандувач П. Румянцев під час перебування російських військ у Молдавії та Польщі встиг умовити повернутися на Батьківщину в 1772 р. 1242 родини, більшість з яких осіли в розорених і спустошених татарами у 1769 р. поселеннях поблизу Єлисаветграда, у селах Красний Яр, Клинці, Плоске та інших .

Першими переселенцями переважно були втікачі-розкольники з Польщі. На прохання гетьмана К. Розумовського було заборонено приймати до Новослобідського козачого поселення малоросіян, які були родом з України і бажали скористатися пільгами, що надавалися усякому переселенцю з-за кордону [25]. Будь-який переселенець у залежності від чину, звання, способу життя та складу сімейства отримував наділ землі. Крім того, надавалася допомога від скарбниці грошима, хлібом, а також можна було скористатися правом брати ліс та пільгами від платежу податків . Законодавство дозволяло усім, хто побажає, вільно їхати за кордон та вербувати народ "всякого звання та віку" для поселення їх на цих землях.

Указом від 1761 р. були визначені правила управління цим краєм, який був у відомстві командира Муравйова. Командиром над розкольницькими слободами, утвореними переселенцями з Польщі поблизу фортеці Святої Єлизавети, було призначено ротмістра Попова. Він отримав наказ всіх переселенців-розкольників наділяти дачами, селити, записувати у стан землеробів чи міщан та утримувати за окладом стародубських розкольників .

Розкольники-купці, що прибули на ці землі, відправили до столиці своїх депутатів на чолі з Федором Санковським, маючи прохання затвердити їх становище у Новосербії. Уряд підтвердив їх права, і, як наслідок, 5 червня 1761 р. було опубліковано указ: розкольників, що оселилися для купецтва, нікуди не відлучати, вважати їх купцями фортеці Святої Єлизавети та не чинити перешкод по відношенню до бриття бороди і ношенню плаття [28]. Вони склали перший купецький стан у південних степах.

Оскільки дозволу українське населення на переселення до Новоросійських земель не мало, а пільги, які надавалися переселенцям були досить привабливими, то розкольники Стародубсь- кого та Чернігівського полків, бажаючи переселитися і не маючи змоги зробити це легально, змушені були спочатку тікати за кордон до Польщі, а потім на правах закордонних розколь- ників-втікачів "повертатися" на Батьківщину.

 

 

Часто їм це не вдавалося і їх повертали назад. Одним із прикладів цього факту є справа про звинувачення ротмістра фортеці Святої Єлизавети Д. Попова у побитті біглих кріпаків, що поверталися у Росію, привласненні їхньої худоби тощо. Сутність цієї справи полягала у наступному: в 1759 р. у розкольницькій слободі Демен- ській місцеві жителі Никифор Золотухін та Іван Воронов привели   до волосної контори великоруську людину за паспортом, виданим у фортеці Святої Єлизавети на ім'я Петра Ляхова. На допиті Ляхов дав свідчення, що він, селянин поміщика Трубецького села Плоского, перейшов польський кордон, жив у слободі Огородні у великороса Петра Морфича, який у 1755 р. перевів його таємно через кордон у Росію, де місцеві жителі показали йому дорогу до розкольницької слободи Мітківки. Там він оселився у місцевих жителів Антона і Софрона Заболоцьких та Андрія Сорочина. У місцевій волосній конторі він отримав паспорт і пішов до Нової Сербії, а у фортеці Святої Єлизавети його за власним бажанням "записали".

Після цього, з паспортом, він знов приїжджав до розкольницьких слобод, начебто за боргом. Звідти П. Ляхов взяв із собою вдову Олену. Через тиждень з' явився у ротмістра Д. Попова з наміром отримати новий дозвіл на поїздку. Там, взявши із собою селянина Єрмолова, збирався вже повертатися, але вище зазначені деменські жителі представили його у волосну контору. Повідомленням до Київської губернської канцелярії, відправленим від волосної контори, зазначено, що перебуваючи у малоросійських Старо- дубському і Чернігівському полках, описані розкольницькі слободи, обложені окладом у 1715 р. за указом Петра І, і з того часу платили до скарбниці Київської губернії. А вище зазначених розкольників (а також інших), які залишили державні слободи, треба відправляти с прописаним караулом на місця попереднього перебування. До того ж вимагали, щоб у подальшому нікого з таких розкольницьких слобод на поселення до Новосербії не приймали, "тому що через це в окладі виникає збиток" . У цій же справі є ще декілька повідомлень подібного типу, які водночас засвідчують про зловживання Д. Поповим своїм службовим становищем .

Інша справа розповідає про затримання Федора Расторгуєва, який виявився втікачем на ім'я Дмитро від вже згадуваного поміщика Тру- бецького. Відправившись до м. Стародуба, він зупинився у розкольницькій слободі Митківці, де найнявся працювати, згодом пішов до іншого села, але без паспорта завжди були труднощі з улаштуванням на роботу. Пізніше до нього дійшли чутки, що ротмістр Святої Єлизавети видає паспорти всім, хто забажає. Д. Попов видав йому білет та пропускні листи, за якими можна було пройти до Новосербії.

Внаслідок проведеного слідства та свідчень затриманих розкольників з' ясувалося, що Попов грабував їх, віднімав коней, худобу тощо, порушуючи указ, яким дозволено розкольникам селитися у відведених місцях. Було прийнято рішення позбавити Д. Попова посади та слідкувати за тим, щоб подібне у подальшому не повторювалося . Наведена справа є підтвердженням того факту, що: по-перше - не дивлячись на заборону урядом переселення з малоросійських земель, селяни будь-яким шляхом намагалися оселитися у Новоросії; по-друге - зловживання та порушення, вчинені Д. Поповим, давали можливість нелегальним переселенцям отримати паспорт та дозвіл на поселення.

27 жовтня 1767 р. з' явився указ, що забороняв  відпускати розкольників з малоросійських  слобод на поселення до Новоросійської  губернії. Стародубські розкольники, що вже оселилися в Єлисаветградській  провінції, мали право залишитися без перешкод і повинні платити податі за новоросійським штатом. Протягом 12 років з північних районів України переселилося до Новоросійського краю 2370 розкольників: 1328 чоловіків та 1042 жінок. Засновані ними села - Злинка, Клинці, Нікольське - були досить заможними. В Єлисаветграді вони мали великі церкви, дорогоцінні рукописні священні книги, у Клинцях була типографія.

Не зважаючи на те, що офіційного дозволу розкольники, які проживали на малоросійських землях, не мали, все ж таки значна кількість їх змогла переселитися. Ще до указу, виданого 27 жовтня 1767 р., до Київської губернської канцелярії 23 січня 1765 р. надійшло повідомлення з волосної контори з проханням надіслати резолюцію, як чинити з жителями розкольницьких слобод (приписаних до них по ревізії), які бажали отримати дозвіл на переселення до фортеці Святої Єлизавети і просили, щоб у наступну ревізію їх не записували. Не дочекавшись дозволу, вони мали намір самовільно переселитися. У повідомленні зазначалося, що, врахувавши відомості інших слобод, таких бажаючих набралася велика кількість.

22 березня 1765 р. до Київської  губернської канцелярії надійшло  нове повідомлення з вимогою  надати відповідь, як чинити з  такими розкольниками. Керівництво волосної контори врахувало надісланий указ Сенату від 21 червня 1764 р., яким дозволялося відправляти у відведені для поселення місця ті сімейства, які не осіли у слободах, не мають власного житла і достатку та за яких інші мешканці села не зобов'язані були платити податі. Також надавалося право на від'їзд бажаючим, якщо подушний оклад за вилучену людину буде сплачуватися жителями селища.