Люблінська унія, причини, наслідки

План

1. Основні передумови підписання Люблінської унії.

2. Люблінський сейм та прийняття унії.

3. Основні положення унії.

4. Наслідки підписання Люблінської унії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Основні передумови підписання Люблінської угоди.

 

Історичні передумови прийняття останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським були продиктовані важливими внутрішніми і зовнішньополітичними причинами. Невелика Литва включала землі Білорусії й України, що переважали її своєю територією, населенням і природними багатствами. Тому польські магнати й шляхта здавна домагалися об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством в одну державу, щоб у такий спосіб здобути собі землі насамперед України. Так, у 1385 році між Польщею й Литвою була укладена Кревська унія. Але Кревська унія стала лише першим кроком на шляху до об'єднання двох держав. Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу. В Польщі була створена партія, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви.

Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які    до того ж найбільше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєднаної Польщею ще в XIV ст.

Велику роль в укладенні унії відіграв зовнішній фактор. У 1558 р. розпочалася Лівонська війна за прибалтійські землі між Московським царством з одного боку та Литвою, Польщею, Лівонією та Швецією - з іншого. Московські війська розгромили Лівонську державу, і воєнні дії перенеслись на територію Литви. У 1562-1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством. У 1563 р. вони взяли Полоцьк і прямували на литовську столицю Вільно. Литовське князівство опинилося перед військовою і державною катастрофою. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Литовські і українські магнати, побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конкурентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, опиралися остаточному злиттю з Польщею.

 На той час Польща являла собою шляхетську республіку з її сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта – дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула обмежити сваволю магнатів, полегшення своєї військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не була зобов'язана нести військову службу через наявність найманого війська), домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Вони підтримали поляків, сподіваючись здобути собі широкі привілеї.

Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.

Зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств, магнати мусили поступатися. Їх позиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії. У таких умовах вони погодилися на вимоги польської шляхетської партії укласти міждержавну унію.

За таких умов правлячі кола Великого князівства Литовського вирішили піти на дальше зближення з Польщею, щоб використати її сили у боротьбі з Росією і зміцнити своє зовнішньополітичне становище. З свого боку, польські правлячі кола квапилися скористатись із тяжкого воєнного становища Великого князівства Литовського, щоб здійснити його інкорпорацію, передусім захопити ті українські землі, якими воно володіло. Ці й інші розбіжності в планах різних кіл з повною виразністю проявилися на сеймі польських і литовських феодалів у Любліні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Люблінський сейм та прийняття годи.

 

3 початку XVI ст. стали інтенсивніше формуватися умови для укладення унії (союзу, об'єднання) між Польщею та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі рішення без згоди сейму.

Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати) з іншого боку.

Польським королем і Великим князем Литовським у ці тривожні часи був Сигізмунд II Август, який був прибічником унії. Він не мав наступника, тому на ньому закінчувалася Ягеллонська династія, і король побоювався, що після нього литовські аристократи оберуть нового керівника держави, повністю відійшовши від Польщі. Крім того, ідея поглинання Короною (так називалося Польське королівство) литовських володінь вельми приваблювала й польську знать. Адже в цьому разі до Польщі долучалися б родючі українські землі з їх працьовитим населенням, польські шляхтичі могли розраховувати на нові посади, нагороди, збільшення своїх статків. Але уряд Литви й панівні кола Польщі пропонували різні умови об'єднання, тому процес затягувався.

Для остаточного вирішення питання про польсько-литовську унію на 23 грудня 1568 р. було призначено спільний сейм у Любліні. Литовські магнати, відчуваючи, що ситуація склалася не на їхню користь, збиралися повільно й неохоче. Вже на самому початку між послами спалахнула гостра суперечка. Польські посли запропонували проводити роботу на спільному сеймі обох держав, посли Великого князівства Литовського категорично відхилили цю пропозицію. Тому польський король і великий князь литовський Сигізмунд (Жигимонт) II Август відкрив лише 10 січня 1569 р. у місті Любліні спільне засідання польського і литовського сеймів, коли до Любліна прибуло близько 160 польських сенаторів і литовських шляхтичів, і тривав до 12 серпня 1569 р.

Між депутатами (послами) спалахнули гострі суперечки: поляки наполягали на повному об'єднанні, а литовські магнати - лише на військовому.

Серед литовських феодалів також не було єдності. Можновладці побоювалися втрати своїх привілеїв при повному об'єднанні з Польщею і наполягали на тому, щоб Велике князівство Литовське мало свій окремий сейм і окремий сенат. Середні й дрібні литовські, українські та білоруські феодали розраховували при об'єднанні Великого князівства Литовського з Польщею добитися привілеїв, якими давно вже користувалася шляхта у Польщі, зрівнятися з нею у всіх станових правах. Вони були невдоволені також свавіллям можновладців і відносною слабкістю державної влади, особливо небезпечними для них в умовах зростання класової боротьби народних мас.

Польські феодали скористалися з незгод серед литовського панства й вирішили здійснювати свій проект інкорпорації Великого князівства Литовського не відразу й цілком, а частинами. Заручившись підтримкою середньої і дрібної шляхти Волинського та Підляського воєводств, 12 березня 1569 р. Сигізмунд II Август спеціальним універсалом оголосив про приєднання Волинського й Підляського воєводств до Польського королівства. Одночасно волинська та підляська шляхта зрівнювалася у правах з польським шляхетством.

Приєднання Волині й Підляшшя було грубим порушенням прав Великого князівства Литовського, вчиненим в односторонньому порядку. Разом з тим це завдало удару по можновладцях, у тому числі українських. Магнати були не тільки найбільшими землевласниками, а й займали у відторгнутих Польщею землях посади воєвод, старост і т. ін., що гарантувало їм, крім доходів, великий політичний вплив і владу. Вони відрядили до короля і польського сейму посольство, яке прибуло до Любліна 5 квітня 1569 р., але вже не вимагало й не погрожувало, як це робили раніше литовські посли, а тільки благало не відривати «окремі члени від Литовської держави», скасувати королівський універсал від 12 березня і скликати новий сейм для обговорення питання про унію.

Однак в умовах, коли шляхта Волині й Підляшшя підтримала польську сторону, такі прохання не могли мати успіху. Король і польські посли ухвалили: продовжити засідання сейму і зобов'язати всіх послів прибути через шість тижнів до Любліна й розпочати роботу в спільному сеймі. А щоб нейтралізувати будь-яку протидію, 23 квітня було оголошено скликання посполитого рушення зі всіх земель Польського королівства. Одночасно польська шляхта запропонувала відібрати маєтки й державні посади у тих волинських і підляських панів, котрі не прибудуть у Люблін скласти присягу на вірність короні польській. Призначалися навіть спеціальні комісари, що мали взяти підписку про згоду на унію від усіх тих волинських і підляських послів, які відмовлятимуться їхати на сейм через «хворобу». Волинські й підляські посли прибули до Любліна лише після ухвали польського сейму відібрати у них за непослух посади й маєтки. Слідом за тим король оголосив про приєднання до Польщі Київського і Брацлавського воєводств. На шляхту Київщини і Брацлавщини поширювалися ті ж привілеї, що й на волинську. Українські феодали прийняли всі умови польської сторони. Приєднанням Київського і Брацлавського воєводств завершилося захоплення Польщею тих українських земель, що перебували в складі Великого князівства Литовського.

Повернувшись до Любліна, литовські та українсько-білоруські магнати на колінах благали короля не губити Литовське князівство і не віддавати його до "ляської неволі". У відповідь король лише порадив їм без зайвих розмов погодитися з унією і присягнути Польщі.

Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свобода віросповідання, руська мова в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж у 60-70-х рр. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування: "це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю і самобутньою культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір із сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером, мала майбутнє.

1 липня 1569 р. посли  Великого князівства Литовського  склали присягу на вірність  польсько-литовській унії і підписали  унітарний акт, продиктований їм, по суті, польськими магнатами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Основні положення  угоди.

 

Люблінська унія завершила процес Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії. За Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту (буквально - республіка) з виборним королем, загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою.

Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина грошова одиниця.

Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.

Ще перед підписанням унії польський сейм, використовуючи підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена пануванням великих землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).

 Люблінська унія розширила територію Польщі та збільшила її матеріальні ресурси.

 

 

 

 

4. Наслідки підписання Люблінської унії.

 

Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України. Для України Люблінська унія мала як позитивні, так і негативні наслідки.

 Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі - Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою залишались білоруські землі по Вітебськ, Оршу, Мстиславець і українські землі: Берестейське воєводство, Пинщина. Юридично ж більш ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишалася у Литви, Північна Буковина відійшла до Молдови. Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною – Трансільванія, Чернігово-Сіверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі.