Місто при фортеці Святої Єлизавети

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

“Харківський політехнічний інститут”

 

Кафедра “Політичної історії”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему

 “ Мiсто при фортецi Святої Єлисавети ”

 

 

 

 

 

 

 

      ВИКОНАВ

Студент  групи ІФ 33 Г

Оньша О.О.

 

ПЕРЕВІРИВ

Ас каф. політичної історії

   Тахтаулова М.Ю.      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2013

 

ЗМІСТ

 

Вступ ………………………………………………………………………….….3

Передісторія та заснування міста………………………………………….…5

Місто при фортеці Святої Єлисавети……………………………………..….9

Військове місто Єлисаветград……………………………………………….12

Період економічного та культурного піднесення…………………………15

Погляд у минуле……………………………………………………………….19

Кіровоград сьогодні…………………………………………………………...22

Список використаної літератури……………………………………………24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Історія рідного міста. Що може бути цікавішим за це? Адже це не те ж саме, що вчити про історію виникнення державності на територіях теперішньої країни, або ж досліджувати діяльність якогось правителя. Все це, звісно, цікаво, але, на мою думку, не так захоплює, як історія рідного міста. Можливо, тому, що, живучи там, ми досконало знаємо всі кутки та майже кожен метр свого міста, ми відчуваємо, чим воно живе. А дізнаючись щось нове про свій рідний край, можна по новому дивитися на добре відомі тобі вулиці та будівлі.

Місто Кіровоград – обласний центр Кіровоградської області, яка утворена 10 січня 1939 року (одночасно з Запорізькою і Сумською областями). Розташована в центральній частині України, на півдні Придніпровської височини, у міжріччі Дніпра і Південного Бугу. З 1996 року після декількох змін і перерозподілів, в області 21 район, 1268 населених пунктів в т.ч. 11 міст, з них 4 – обласного підпорядкування, 24 селища міського типу.

Поблизу Добровеличківки знаходиться географічний центр України.

На північному сході територію Кіровоградщини омивають води Дніпровських водосховищ, утворенні греблями Дніпродзержинської та Кременчуцької ГЕС. Протікають річки Дніпро з притоками Інгулець, Цибульник та Південний Буг з притоками Інгул, Синюха, Велика Вись, Ятрань, Чорний та Сухий Ташлик.

Область посідає перше місце в Україні за запасами та видобутком бурого вугілля. Є також значні поклади золота, алмазів, урану, озокериту, гірського воску, горючих сланців, торфу, нікелю, графіту, високоякісних гранітів, вогнетривкої та червоно-бурої глини тощо.

Славляться своєю природною і рукотворною красою заповідні місця місця – дендропарки Веселі Боковеньки, Онуфріївський парк, «Хутір Надія». Заселення території краю почалося ще 15-20 тис. років тому. Археологічні пам’ятки представлені широким спектром культур від доби пізнього палеоліту та Київської русі. Найбільш відомі з них – поселення культур: Трипільської – в Новоархангельському районі, Сабатинівської – в Ульяновському районі, Чорноліської – в Знам’янському та Світловодському районах, Скіфської – по всій території.

Відома також більш 50 поселень поліетнічної Черняхівської культури, в формуванні якої взяли участь і ранні слов’яни.

В IX ст. північна частина сучасної Кіровоградщини входила до складу Київської Русі, за свідоцтвом літописців ця територія стає Диким Степом (полем), куди київські князі приїжджали на лови. З середини XIII ст. територія області входить до складу Вольностей війська Запорізького. Козаки захищаюсь населення від нападів турок та їх поспішників – кримських татар, а також змагаються в Польською Шляхтою.

Після російсько-турецької війни 1735–1739 років територія нинішньої Кіровоградщини входить до складу Росії, яка прагне встановити контроль над економічним і політичним життям краю.

Починається інтенсивне заселення краю, відоме під назвою колонізація. За наказом імператриці Єлизавети Петрівни було створено військові поселення Нова Сербія ( 1751р), яким керував Іван Хорват. На значній території ( 200 км в довжину, 30 км в ширину ) від нинішнього Новомиргородського до Онуфріївського районів селилися серби, хорвати, чорногорці, що прибули сюди, рятуючись від утисків австрійського уряду.

Разом з сербами сюди переселилися молдовани ( волохи ). Пізніше, вже на обжиті землі, прийшли балканські народи, що тікали від турецького іга (болгари, греки, албанці).

З середини XVIII ст. утворилися російські розкольничі слободи – Злинка, Зибке, Знам’янка, Нікольське, Калинівка, Клинці, Красний Яр, Золотарівка та інші.

Пізніше цариця Катерина II дала дозвіл на поселення німців в нашому краї ( села Крупське, Германівка ).

Переселилися сюди також угорці, євреї. Місто входило до риси єврейської осідлості.  

Але зберігався в основному український характер населення з причини постійного припливу переселенців – українців з Польщі та Малоросії.

Таким чином, Кіровоградщина включає в себе три етнічні регіони: Середнє Подніпров’я, Східне Поділля і Степова Україна.

Місто Кіровоград розташоване в зоні степової України. Його площа – 100 км, населення – до 270 тис. чоловік (данні за 1996 рік). [4]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Передісторія та заснування міста

 

Землi сучасної Кiровоградщини стали частковою територiєю, на якiй на зламi XV-XVI столiть зародилося козацтво.

Згодом козаки у пониззi Днiпра створили свою систему сiчових укрiплень, яка дiстала назва Запорозька Сiч i стала центром своєрiдної козацької республiки. Землi ж кiровоградськi невiд`ємною часткою увiйшли до складу земель Вольностей Вiйська Запорозького, що постiйно контролювались Сiчовим товариством. Селяни, призвичаєнi до землi, не лише воювали: адже перед ними розкинулися простори родючої землi, повноводнi рiчки, незайманi степи, багатi на рибу та звiрину. Козаки бралися за плуга, полювали на хижого звiра, годували худобу, ремiсникували...

А займатися господарською дiяльнiстю козаки могли, звичайно ж, не у вiйськоих укрiпленнях, а на землях Сiчi, тобто у зимiвниках - житлах запорожцiв на просторах Вольностей Вiйська Запорозького.

Спочатку зимiвники використовували лише для утримання худоби. Пiзнiше вони перетворилися на хутiрське господарство.

У межах сучасного Кiровограда запорозькi зимiвники почали виникати вже з середини - другої половини XVI столiття. Багато що приваблювало запорожцiв у цiй мiсцевостi - родючi землi, здебiльшого масний чорнозем, близькiсть води: Iнгул та багато його приток, зрештою - гарнi краєвиди.

Саме вiд зимiвника запорозького козака Степана Лелеки веде свiй родовiд одне з сучасних кiровоградських передмiсть - Лелекiвка. Iснує вельми ймовiрна гiпотеза, що саме вiд козацьких зимiвникiв виникли також поселення Ковалiвка та Балка, що також пiзнiше були втягнутi мiстом в орбiту свого розвитку i також стали його невiд`ємними складовими.

Були в нашому краї i храми козацькi. Про один з них знаходимо вiдомостi в "Iсторiї запорозьких козакiв" Дмитра Яворницького: "в урочищi Лелекiвцi запорожця Лелеки, теперишньому селi Лелекiвцi ( Херсонської ) губернiї... ( Єлисаветградського ) повiту, перша церква заснована у iм`я Св.Трiйцi у 1766 роцi, все це видно зi слiв, що вирiзанi на дубових одвiрках дверей храму".

Але створення регулярної забудови та територiї мiста пов`язане iз будiвництвом фортецi Святої Єлисавети та слобiд навколо неї - передмiсть Бикового та Пермського. До нашого часу вiд мiста XVIII сторiччя залишилося не так багато споруд. Найунiкальнiшою, безумовно, є сам комплекс фортецi, збудований у 1754-1759 роках пiд безпосереднiм керiвництвом iнженер-полковника Манцелiуса.

У 1754 роцi уряд iмператрицi Єлисавети Петрiвни, йдучи назустрiч прагненню австрiйських сербiв до переселення у межi Росiйської iмперiї, а також бажаючи заселити землi Запорозькі людьми, якi були б одночасно вiдданi коронi росiйськiй, дозволив їм ( сербам ) переселитися на українськi землi. Засновується лiнiя вiйськових поселень пiд назвою Нова Сербiя. Вона охоплювала територiю вiд рiчки Кагарлика, лiвої притоки Синюхи, i далi по Висi, Тясмину до Днiпра, протяжнiстю 200, а завширшки 30 верст.

В жалуванiй грамотi Iвановi Хорвату, колишньому полковнику австрiйської армiї, говорилося: "...Для защиты, на всякий случай, от нападения вражеского...построить ... земляную крепость, которую именовать крепостью Святой Елисаветы". Тобто названо було ще не збудовану фортецю на честь святої покровительки правлячої тоді в Російській імперії доньки Петра I - імператрицi Єлисавети Петрівни.

Ну а щодо ворогів, на випадок нападу яких повинна була бути побудована фортеця, то до них, крiм турок i татар, відносилися i гайдамаки, яких не безпідставно ототожнювали з запорозькими козаками. Вище згадану жалувану грамоту було датовано 11 сiчня 1752 року. Не пройшло й мiсяця пiсля указу Єлисавети Петрiвни, як мiж рiчками Грузька та Сугоклея, на узвишші правого берега Iнгулу ( 200 саженiв вiд рiчки ) пiд проводом генерала I. Ф. Глебова було вибрано мiсце для майбутньої фортецi.

Негайно було розпочато рiзноманiтнi iнженернi пiдготовчi роботи. 5 лютого 1752 року генерал Глебов отримав "особую инструкцию", де вiдзначилися вигоди мiсця, яке було ним обране для будiвництва фортецi. Зокрема наголошувалося на близькості широкої рiчки, наявностi лiсу, каменю для фундаментiв, доброї глини для випалювання цегли тощо. Були там відзначені i недолiки: розташована неподалiк вiд майбутньої фортецi командна висота та яруги, що пiдходили до самої пiдошви гласiса, пологого земляного насипу попереду зовнiшнього рову фортецi. Втiм яруги найближчим часом передбачалося засипати.

30 липня 1752 року проект  фортецi було затверджено. Для її  будiвництва були присланi селяни  з центральних районiв Росiйської iмперiї, солдати Пермського карабінерного полку i, звiсно, охочi люди, ( добровольцi ) з навколишнiх земель. Крiм того, у травнi гетьманом України Кирилом Розумовським було прислано 611 робiтникiв. Охорону будiвництва несли 200 запорозьких козакiв.

До системи фортечних укрiплень входили головна цитадель та шанець, який захищав вихiд до Iнгулу, на правому високому березi якого мiж його притоками Грузькою та Сугоклеєю й розташовано фортецю. Навколо цитаделi - широка вiльна зона, яка називалася еспланадою. Поселення - передмiстя, так званий форштадт (мiсто при фортецi) захищав укрiплений вал - ретраншемент. Взагалі, основним захисним елементом був зямляний вал, який, на вiдмiну вiд середньовiчних кам`яниць, краще витримував артилерійський вогонь: інженери спецiально вирахували доволi пологий кут нахилу валу а також використовували ефект "ножа та масла", оскiльки гарматнi ядра легко входили у м`який грунт, не завдаючи велико шкоди. При спорудженнi фортецi утворювалися не лише високi ( понад 10 метрiв ) вали, а й не менш глибокi рови навколо них. Полiгон, тобто територiю цитаделi, будували у формi багатокутних зiрок, щоб легше брати ворога у перехресний вогонь. Цитадель фортецi Св. Єлисавети складалася з 6 бастiонiв - п`ятикутнiх виступiв й зверху нагадувала морську зiрку, тiльки не п`яти-, а шестипроменеву. Мiж променями-бастiонами розташовувалися невеликi автономнi укрiплення - равелiни, також оточенi валами та ровами i з`єднанi з цитаделлю спецiальними проїздами. Як вже згадувалося вище, назви цим спорудам були данi за традицiєю 18 сторiччя на честь православних святих. Дослiдники вважають, що деякi вулицi Єлисаветграда називалися саме на честь бастiонiв - Олексiївська, Михайлiвська, Олександрiвська.

Складна оборонна система довершувалася товстою дерев`яною стiною - палiсадом, який захищав гармати на верхнiй частинi валiв.

Могутнi землянi укрiплення фортецi Святої Єлисавети стали головною ланкою лiнiї фортифiкацiйних споруд Нової Сербiї й розташувалися посерединi цього ланцюга - мiж Днiпром та Бугом.

Але цитадель - це не тiльки вали, рови, гармати й пiдйомнi мости перед брамами. Це - цiле мiстечко iз дерев`яною Троїцькою церквою, вiрогiдно, триверхою, у традицiях козацької архiтектури; iз прикрашеним вишкою - бельведером "палацом" Потьомкiна, школою, адмiнiстративними та жилими будинками, казармами. Цi одноповерховi будiвлi, спорудженi iз дерева та саману, за українською пiвденною традицiєю потинкованi, розмiщувалися суворо регулярно, тобто по периметру квадратних та прямокутних кварталiв, на однiй "червонiй лiнiї". Геометрiя панувала як у фортифiкацiйних лiнiях, так i у лiнiях житлових кварталiв. Але - тiльки у цитаделi. Передмiстя Бикове та Пермське й зараз рiзко вiдрiзняються стихiйнiстю: плавнi, хвилястi лiнiї вулиць контрастують iз спорудженою пiд шнурок вуличною сiткою фортецi. На жаль, цей цiкавий контраст зараз - тiльки на планi, оскiльки дерев`яна забудiвля фортецi не збереглася, її замiнили з середини 19 ст. кам`яницi мiської лiкарнi, розмiщенi вiльно, без особливої геометрiї. У передмiстях стара забудова зберiгалася довше - її хвилястi вулицi й досi є неповторною ознакою Єлисаветграда. Як Биково, так i Пермське були спочатку невеликими житловими районами. У 1757 роцi в обох передмiстях налiчувалося всього 128 дворiв.