Суцільна колективізація

«Суцільна колективізація»

Грудневий об’єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) у 1930 р. постановив завдання колективізувати протягом 1931 р. не менше як 80% селянських господарств у степових і не менше 50% – у лісостепових районах України. Поряд з розкуркуленням головним засобом тиску на селянство було обрано податкове обкладання. Були запроваджені пільгові податки для колгоспників і водночас посилився економічний тиск на одноосібні господарства. У 1932 р. податок перевищував суму доходу від одноосібного господарства.

До жовтня 1931 р. було колективізовано майже 87% господарств степової частини, 70% – в Лівобережному Лісостепу і 65% – у Правобережному Лісостепу. У постанові «Про темпи колективізації і завдання по зміцненню колгоспів» від 2 серпня 1932 р. ЦК ВКП(б) роз’яснював, що критерієм завершення в основному колективізації є залучення в колгоспи не менше 68-70% селянських господарств з охопленням не менше 75-80% їх посівних площ.

Пануючою формою колективного господарства з весни 1930 р. стали артілі, а в другій п’ятирічці вони утвердилися як єдина форма колгоспу. Відтоді термін «колгосп» став тотожним поняттю «артіль». З 1931 р. переважно частка продуктивних сил з приватного сектора сільського господарства перемістилася в колгоспний.  

Колгоспи в артільній формі за своєю природою були дуалістичні: громадське господарство прив’язувалося до командної економіки, а підсобне – до ринку. Проіснувати за рахунок невеликої присадибної ділянки колгоспник не міг. Праця на колектив повинна була давати йому певну частку виробленої спільними зусиллями продукції. Однак на левову пайку колгоспної продукції претендувала держава. Сталін називав поставки державі «першою заповіддю колгоспника». Розподіл виробленої продукції серед колгоспників мав здійснюватися після виконання державних зобов’язань, якщо щось залишалося.

Підвищення продуктивності праці в колгоспах потребувало механізації, на що було спрямовано створення машинно-тракторних станцій (МТС). У 1932 р. в Україні діяло 594 МТС з 25 630 тракторами. У зоні їх дії перебувала майже половина колгоспів. МТС обслуговувала 77% колгоспного масиву орних земель.

Прийом зерна від селян на зсипному пункті «Союз хліба». с. Кагарлик, Київська область, 1932 р.

Масове створення колгоспів руйнувало віковий соціально-економічний уклад життя українських селян. Щоб колгоспники не могли продавати хліб на сторону, приватну торгівлю у 1930 р. заборонили. Скасована у 1921 р. продрозкладка відродилася у новій формі. Стягування продрозкладки з колгоспів виявилося напрочуд легкою справою. У1930-1931 рр. поставки колгоспної продукції державою перебували на рекордно високому рівні, але тільки через те, що колгоспникам держава майже нічого не залишала.

Проте ніхто з колгоспників не хотів працювати безкоштовно. Абсолютна матеріальна незацікавленість у своїй праці спричиняла колосальні втрати продукції. Селяни не могли почувати себе господарями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не ставала власністю колективу. З колгоспників формувався стан новітніх кріпаків, пожиттєво прикріплених до соціально-економічних резервацій – сільськогосподарських артілей з воєнізованою структурою виробничої діяльності.

На початку 1930-х рр. була запроваджена специфічна форма оплата праці колгоспника, яка відбувалась не в грошах, а в трудових одиницях – трудоднях. Спочатку трудоднем вважався вихід на колгоспну роботу будь-кого – пастуха, орача, сторожа, обліковця, косаря. У 1930 р. почали запроваджувати відрядну систему оплати праці, якою навесні 1931 р. було охоплено 84% колгоспів України. Основні види робіт розподіляли за розрядами. На поч. 1933 р. замість 5-ти розрядів тарифікації запровадили 7-розрядну. Трудоємкі види робіт оцінювалися у 1,5-2 трудодні, а різниця між розрядами становила 0,25 трудодня.

Сталін вважав, що йому вдасться змусити селян добросовісно працювати в колективних господарствах під загрозою суворих кар. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли власноручно написаний ним закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого акту, розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за пом’яшкуючих обставин – позбавленням волі на строк не менше 10 років. Уявлення про терористичний зміст цього акту дає затверджена політбюро ЦК ВКП(б) і підписана Сталіним 16 вересня 1932 р. «Інструкція щодо застосування постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року…». На прикладі драконівського акту 7 серпня 1932 р., відомого в народі як «Закон про п’ять колосків», можна уявити рамки «соціалістичної законності» в добу масового терору.

Розкуркулені селяни. с. Удачне, Сталінська (тепер Донецька) область, 1930 рр.

У руках Сталіна та його підручних комуністична партія разом зі створеними нею державними, профспілковими, комсомольськими та іншими структурами перетворювалася на залізні лещата, які охопили беззахисний багатомільйонний народ. Велетенська країна стала суцільною камерою для проведення щоденних катувань. Ініціативним началом державного терору була комуністична доктрина. Саме вона вимагала побудувати ззовні справедливе і гуманне суспільство, яке насправді суперечило природі людини. 

У 1932–1933 рр. колгоспи могли забезпечити роботою 6–6,7 млн осіб, що становило третину «їхньої людності», а масова колективізація завершилася створенням 24 тис. колгоспів з населенням близько 20 млн осіб. Під час проведення примусової колективізації з території України було виселено 1,2 млн осіб.

9 квітня 1933 р., коли українські  селяни масово помирали від  голоду, Раднарком УСРР та ЦК КП(б)У запровадили «Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах», які офіційно оформили кріпосне становище колгоспників. Останні не могли залишити бригаду без дозволу бригадира, а село без довідки сільської ради. Безпаспортний селянин був безправним кріпаком, приписаним до колгоспу і приреченим на зубожіння та голод.

Суцільна колективізація. Основний елемент другого комуністичного штурму 1929—-1933 pp., спрямований на перетворення багатомільйонного селянства з «дрібної буржуазії», тобто власників засобів виробництва, на найману робочу силу. Успішна колективізація давала змогу директивно управляти не лише «командними висотами», а й усією економікою. Відчуженням селян од власності створювався економічний фундамент під встановленим більшовиками тоталітарним політичним режимом. 
 
Гасло суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий (1929) пленум ЦКВКП(б). Однак фразу про «всеосяжну колективізацію» Сталін кинув двома роками раніше, на зустрічі з іноземними робітничими делегаціями, що приїхали до Москви для відзначення 10-річчя Жовтневої революції. Партійний і державний апарат готувався до запланованої акції, яку генсек розраховував здійснити по-воєнному, в стислі строки. В Україні органи ДПУ й міліція спрямували зусилля на вилучення у селян вогнепальної зброї, схованої з часів громадянської війни. Поодинокі спроби утворення селянських спілок та ін. неконтрольованих партією організацій нещадно придушувалися. Партія на повний голос заговорила про «куркульську небезпеку» і поставила в центрі своєї аграрної політики нацьковування пролетарських і напівпролетарських елементів села на селян-власників. Напередодні державної акції перетворення соціальної природи сільських товаровиробників останні повинні були залишатися роз'єднаними і беззбройними. 
 
«Всеосяжна колективізація» замислювалася для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, тобто полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет: Вступаючи до колгоспу, будь-який житель села переставав бути селянином у попередньому значенні слова. Якщо, самостійно господарюючи, селянин міг, наприклад, обмежити свій посівний клин на знак протесту проти державної грабіжницької продрозкладки, то селянин-колгоспник ставав найманою робочою силою і мусив підкорятися безпосередньому начальству —- бригадирові й голові колгоспу. Ці посадові особи, своєю чергою, перебували у цілковитій персональній залежності від районної «трійки» — секретаря райкому партії, голови райвиконкому й начальника ДПУ. Таким чином, держава позбувалася попередніх проблем з хлібозаготівлями. Уже 1929 р. обмолочений хліб прямо з колгоспних ланів вивозився на державні зсипні пункти й елеватори. 
 
На листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було вирішено утворити загальносоюзний наркомат землеробства. Під керівництвом новопризначеного наркома Я. Яковлева відразу ж почали вирішуватися конкретні питання колективізації. Результатом цієї роботи стала постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україну віднесли до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р. 
 
Одначе Сталін розраховував завершити колективізацію приблизно за рік. Зважаючи на побажання вождя, український генсек С. Косіор 24 лютого 1930 р. підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій під гаслом «Степ треба цілком колективізувати за час весняної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 p.». Районні власті, бажаючи вислужитись, іноді погоджувалися на ще стисліші строки. 
 
В офіційних документах передбачалася колективізація в артільній формі, тобто із залишенням селянинові присадибного господарства. Але в різних інструкціях, якими вони супроводжувались, артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 p., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі «як перехідної до комуни форми колгоспу» (саме так ставилося питання в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня), масово почали усуспільнюватись корови, дрібна худоба й птиця. 
 
Політична напруженість у сільській місцевості відразу зробилася безпрецедентною. Без будь-якої попередньої організації селяни дружно захищали своє майно й чинили «колективізаторам» шалений опір. Визнавши за доцільне відступити, Сталін публічно назвав заборону присадибної ділянки «перегином» і поклав відповідальність за це на місцеві власті. Відтак артіль, переставши вважатися проміжною формою на шляху до комуни, стала синонімом колгоспу. Було оголошено, що колективізація — справа добровільна. 
 
Як результат до осені 1930 р. з українських колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств, у тому числі практично всі середняцькі. Восени почалася нова кампанія. Якщо перша характеризувалася грубим адміністративним примусом, то в другій засобом тиску стали податки. «Одноосібники» обкладалися колосальними податками, тоді як колгоспники мали податкові пільги. До осені 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед усіх селянських господарств дорівнювала 67 %. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70 % господарств, які охоплювали понад 80 % посівних площ. 
 
Колективізовані посівні площі повинні були оброблятися за допомогою машин, які мала поставляти держава. Якщо власність на відчужені від селян засоби виробництва вважалася колективною («колгоспно-кооперативна форма власності»), то машинну техніку держава залишала при собі, утворюючи машинно-тракторні станції (МТС). Наявність державних МТС була засобом економічного контролю за виробничою діяльністю примусово створюваних колгоспів подібно до того, як наявність партійно-комсомольської мережі, комнезамів, ДПУ і міліції була засобом політичного контролю. Мережа МТС швидко зростала: починаючи з жовтня 1930 р. і до кінця 1932 р. в Україні кожних два дні з'являлася нова станція. Напр. 1932 p. діяли 592 МТС, які обслуговували половину колгоспів, переважно великих. 
 
За поступку колгоспникові щодо присадибної ділянки було взято реванш у колгоспів. Поставки державі Сталін проголосив «першою заповіддю» для колгоспу. Ціни на продукцію, що продавалася колгоспами державі, занизили, а незабаром внаслідок інфляції вони взагалі стали символічними. Розміри державних поставок заздалегідь не визначалися. 
 
Починаючи з 1930 р. вільну торгівлю заборонили. У містах і робітничих селищах постачання відбувалося за картками, а промтовари для села передали у фонд «отоварення» заготівель. Дотримуючись принципу «краще переобкласти, ніж недообкласти», план здачі продовольства колгоспам встановлювали такий, що після його виконання для розподілу по трудоднях майже нічого не лишалося. В результаті колгоспники змушені були, щоб проіснувати, розраховувати в основному на свої присадибні ділянки. Відсутність матеріальної заінтересованості в розвитку громадського господарства призводила до того, що колгоспники вдавалися до імітації праці, а не працювали по-справжньому.