Виправдувальний вирок в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП................................................................................................................................................................................3

Виправдувальний вирок в Україні…………………………...……………………………………………...5

ВИСНОВОК.................................................................................................................................................................14

АНОТАЦІЯ...................................................................................................................................................................15

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………..................................16

ВСТУП

Актуальність  теми даної роботи полягає у тому, що серед всіх процесуальних актів вироку належить особливе місце. Всі дії органів розслідування, прокурора і суду, які передують вироку, спрямовані на забезпечення умов, необхідних для постановляння правильного вироку. Вирок – це рішення суду першої або апеляційної інстанції в питанні про винність або невинність підсудного і про застосування або незастосування до нього покарання. Тільки суд своїм вироком, постановленим у результаті судового розгляду, при доведеності вини підсудного має право визнати особу винною у вчиненні злочину і піддати кримінальному покаранню (ст. 62 Конституції України [1]). У судовому вироку вирішуються і всі інші питання у справі. Саме тому вирок є найважливішим актом правосуддя. Звідси – особливі вимоги, що до нього пред’являються. Вирок має силу акта правосуддя тільки за умови, якщо йому притаманні всі властивості, які вказані в законі. Тим не менше, незважаючи на значення, яке належить вироку після прийняття нового Кримінального кодексу України та внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу у законодавстві з’явилися прогалини, які потребують глибокого вивчення та усунення. На практиці ці питання набирають виняткової гостроти.

Ступінь наукової розробки. Проблеми вироку досить детально досліджувалися у наукових роботах. Так, питання  обвинувального висновку розкриті в роботах Г.Н. Агєєвої, В.Д. Адаменка, Н.А. Ахундова, М.І. Бажанова, В.Д. Бринцева, Ю.М. Грошевого, В.Я. Дорохова, В.Р. Заблоцького, А.З. Кобликова, О.Ф. Куцової, А.М. Ларіна, Р.Н. Ласточкіної, Е.А. Матвієнко, З.Р. Мірецького, Т.Р. Морщакової, І.Д. Перлова, І.Л. Петрухіна, М.З. Строговича, А.Н. Толочко, Ф.Н. Фаткулліна та ін. Окремі автори зверталися до проблеми виправдувального вироку: У.Д. Арсеньєв, Ю.М. Грошевой, А.Я. Дубінський, Ю. А. Іванов, В.З. Лукашевич, М.Ф. Маліков, Я.О. Мотовіловкер, Р.М. Оганесян, П.Ф. Пашкевич, В.М. Савицький, Ю.Н. Седлецький, Н.Н. Скворцов та ін.

Метою роботи є з’ясування змісту та процесуального порядку постановлення виправдувального вироку.

Об’єктом дослідження  є форма та зміст виправдувального вироку, його значення для постановлення правильного й законного рішення у кримінальній справі.

Виправдувальний вирок  в Україні

Виправдувальний вирок – це основний акт правосуддя, що володіє властивостями обов’язковості, винятковості, незмінності, істинності, завершує стадію судового розгляду, зокрема, і кримінальне судочинство в цілому, суть якого полягає у встановлені судом невинності особи у скоєнні злочину, інкримінованого йому органами попереднього розслідування. Однак, як засвідчує автор, незважаючи на важливість винесення судом остаточного рішення у справі, яка фактично реабілітує людину, на сьогодні кримінально-судова статистика свідчить про те, що судами виноситься дуже мала кількість виправдувальних вироків.

Історія процесуального інституту виправдання має таке ж глибоке і стародавнє коріння, що і сам кримінальний процес. Проте, розвиток даного інституту спочатку був ускладнений звинувачувальною концепцією карно-процесуальної діяльності держави.

Первинність звинувачення, що висувалося проти діяча шкоди, зумовлювала формування суб'єктивного відношення до виправдання як особливої процесуальної поведінки обвинуваченого, заперечливого свою провину і що відшукує доводи в свій захист. Обвинувачений, що займає виправдувальну позицію, традиційно сприймався як той, що «виправдовується», доводить свою невинність злочинець.

Виправдання відбувається в кримінальному процесі , коли присяжні визнають підсудного невинним. Найчастіше виправдувальні вироки за недостатністю  доказів і може бути видано до або  під час судового розгляду. Після виправдувального вироку , суд закінчився , і прокурор не може оскаржити це рішення в конституційному праві .

Виправдувальний вирок  може бути винесений або присяжні або суддя, хоча виправдувальних вироків присяжних, як правило , розглядається як проведення більш юридичних ваги. Це тому, що виправдувальний вирок, зроблені суддею не завжди ясно, як виправдувальний вирок оголошений журі. Влада судді дозволяє припинення справи, виправдання, або декларацію про судову помилку, і залежно від юридичних тонкощів, рішення судді про виправдання можна інтерпретувати як звільнення або неправильне судовий розгляд. Залежно від випадку виправдувального вироку можуть бути більш імовірно з суду без участі присяжних (з суддею рішення); в більшості випадків, виправдувальні вироки частіше зустрічаються у присяжних, оскільки обвинувачення повинні переконати кожного присяжного засідателя провини. Виправдувальних вироків не завжди означають свободи для підсудного, а в деяких випадках рішення про виправдання петлі за позовом безумства оборони, так що навіть після виправдання підсудного може залишатися в розпорядження держави для лікування або реабілітації. Прийом виправдання як правило, цілі в кримінальній справі оборони , яка дійде до суду; виправдання представляє кращий сценарій , а закони , які не допускають подвійна небезпека майже напевно забезпечити випадків закінчується у виправданні не може бути знову відкритий з боку обвинувачення, ще пізніше розгляді виявляється, що виправдувальний вирок був помилковим.

Консалтинг досвідчений адвокат може допомогти при спробі планувати стратегію для виправдувального вироку. Адвокат , знайомий з кримінальним кодексом часто може пояснити шанси на виправдання і допомогти вирішити, якщо це краще благанням до менш серйозним обвинуваченням або спробувати для виправдувального вироку [2].

Найважливіші постулати  судочинства історично отримали письмове закріплення в усесвітньо відомих релігійних першоджерелах – Торі, біблейському Старому Завіті і Корані.

Сучасні американські автори відзначають, що система кримінального судочинства в США засудженню невинного «віддає» перевагу виправданню винного. Держава усвідомлює всю тяжкість моральної шкоди від клейма засудження і покарання, супроводжуваного винесенням звинувачувального вироку невинному громадянинові.

Перші згадки про процесуальний інститут виправдання йдуть від старогрецького судового права, згідно якому розгляд кримінальної справи в Ареопагу міг закінчитися виправдувальним вироком навіть при однаковості голосів архонтів.

У Стародавньому Римі існував суд присяжних, який виносив вердикт за наслідками голосування за допомогою використання табличок присяг. На табличках могло бути написано: для виправдання – «A» (absolvo – звільняю, виправдовую), «NL» (піп liquet) – недостатньо доказано. У республіканський період суди магістрату могли ухвалювати виправдувальні вироки, які були остаточними і не могли, на відміну від звинувачувальних, переглядатися народним собранием. Схоже правило довгий час існувало в англійському кримінальному процесі, коли «...звинувачення не мало права оскаржити вироки, винесені за участю засідателів присяг, тобто апеляція на виправдувальний вердикт або на вирок за м'якістю покарання не признавалася допустимою».

У імперський період римської історії в умовах ескалації політичного терору, інститут виправдання тривалий час залишався незатребуваним і украй рідко використовувався як інструмент процесуальної влади імператорів.

Повертаючись до світських  форм процесуальної діяльності, відзначимо, що в XVI в. у німецькому кримінальному  процесі визначилися три різновиди судових вироків: виправдувальний, осуджуючий і такий, що залишає в підозрі (Кароліна) 40. До речі, сучасний карно-процесуальний кодекс ФРН передбачає вже чотири види вироків: окрім звинувачувального і виправдувального, ще і вирок про припинення справи, і вирок про призначення мерів виправлення і безпеки.

В цілій низці правових досліджень визначено наступні особливості  виправдання [4]: висока значущість в  системі кримінального процесу; забезпечення балансу інтересів  особи і суспільства в кримінальному процесі; розширення гарантій прав сторін в судочинстві; процесуальна діяльності; особлива карно-процесуальна підфункція.

Серйозна суперечка  в доктрині кримінального процесу, виникла з питання про взаємозв'язок понять «виправдання» і «реабілітація», вирішення якого багато в чому впливає на наукову оцінку галузевої приналежності відповідних правових норм і теоретичну спрямованість дослідження. У середовищі учених-процесуалістів існує декілька точок зору на термінологічне співвідношення вказаних категорій. Б.Т. Безлепкин, А.Г. Еділян, А.І. Столмаков, І.А. Лібус схиляються до ототожнення понять «виправдання» і «реабілітація», надаючи їм синонімічне значення.

У визначенні Б.Т. Безлепкіна реабілітація – це «виправдання судом підсудного або припинення кримінальної справи відносно засудженого, обвинуваченого, а також підозрюваного, за відсутністю події або складу злочину, зважаючи на недоведеність участі звинуваченого в здійсненні злочину, а рівно по інших підставах, що є різними варіантами перерахованих умов і обстоятельств» [3, c. 77].

P.M. Оганесян, аналогічно  міркуючи, дає визначення виправдувальному  вироку як акту державної влади,  реабілітуючому громадянина . Використання  понять «виправдання» і «реабілітація»  як взаємозамінні також зустрічається в роботах Ч.С. Касумова і ін.

У пізнішій науковій літературі кримінальному процесу така позиція піддалася аргументованій критиці як з боку дослідників питань реабілітації, так і проблем виправдування. При цьому абсолютна більшість авторів солідарна в тому, що поняття «реабілітація» має ширший сенс, ніж «виправдання».

Т.Т. Таджиєв, розглядає  реабілітацію як «вирішення правомочного правоохоронного органу, викладене  в передбаченому законом карно-процесуальному акті і констатуюче, що відсутні або  не встановлені подія або склад злочину, або не доведена участь в скоєнні злочину даної особи». Разом з тим, він погоджувався, що ««реабілітація означає не тільки виправдання підсудного..., але і насту що пили... у зв'язку з цим правові наслідки, включаючи і відшкодування як морального, так і матеріального збитку, заподіяного необґрунтованим затриманням, притяганням до кримінальної відповідальності або осудженням». Розкрите Т.Т. Таджиєвим визначення реабілітації, повністю охоплює діяльність по виголошенню виправдувального вироку, але не вичерпується їй: «...реабілітація – це процес, що починається з ухвали виправдувального вироку і включає відміну запобіжного заходу, зняття арешту з майна і т.д.».

Н.Я. Шило також визнає, що реабілітація починається з моменту  винесення ухвали, що затверджує невинність громадянина, але при цьому відзначає, реабілітація супроводжується вживанням заходів по відновленню його в правах. Таким чином, на думку Н.Я. Шило, поняття реабілітації також включає комплекс цивільно-правових заходів щодо відшкодуванню заподіяної шкоди.

Проаналізуємо психологічні аспекти виправдувального вироку в  контексті загальних психологічних  засад прийняття суддівського вироку.

Як це визначено в  законодавстві та юридичній науці, виголошення вироку є завершальною стадією судового розгляду. З погляду юридичної психології ця стадія протікає в умовах специфічних відносин, які виникають лише між складом суддів. Такі специфічні умови зобов'язують суддів проявляти підвищену психічну активність і увагу при обговоренні всіх питань, будувати свої внутрішньоколективні відносини на принципах психологічних закономірностей спілкування.

Колегіальне обговорення  в дорадчій кімнаті знижує гостроту емоційної дії інформації, сприйнятої кожним з суддів в процесі судового слідства, забезпечує більш повне і точне сприйняття інформації.

Важливим психологічним  аспектом проведення наради є дотримування певної послідовність в діяльності суддів відповідно до регламенту Карно-процесуального кодексу. Вимога закону щодо того, що кожне питання повинне бути поставлено в ясній і зрозумілій формі, щоб на нього можна було отримати однозначну відповідь являє собою не тільки важливий юридичний аспект, але й психологічний. Оскільки необхідним психологічним правилом роботи з інформацією є те, що вона повинна бути зрозуміла усім членам процесу в достатньо однаковій мірі. Це дозволить уникнути вад сприйняття та можливих на цьому тлі конфліктів.

Наступним психологічним  аспектом прийняття суддівського вироку є запобігання впливу авторитетності головуючого. У зв’язку з цим закон зобов'язує його висловлювати свою думку останнім. Як показують психологічні дослідження закономірностей спілкування, за наявності в групі фахівця у певній галузі знання в ході сумісного рішення питань решта членів групи схильна погоджуватися з його думкою, що може в достатній мірі вплинути на прийняття виправдувального вироку.

Тому, в усіх випадках нарада суддів починається з виявлення  головуючим думок засідателів, тільки після цього голова суду висловлює  власне переконання з вирішуваного питання.

Проте, як це стає зрозумілим з аналізу літератури, іншого характеру  набуває нарада суддів, коли думки  суддів розділяються. Саме в цих  моментах доволі актуальними є знання психологічної науки.

У подібних випадках, юридичні психологи рекомендують наступне: виявляти ті докази, на підставі яких формувалися у суддів особисті переконання; аналізувати не тільки переконання одного судді, але і всього складу суду; приступають до оцінки доказів лише в їх сукупності.