Писемність та освіта в Київській Русі

       1.Писемність та освіта в Київській  Русі.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культурі збагатилася на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східно-слов’янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов’янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (II – V ст.).

Нині відомо близько десятка  посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений Б. Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов’яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і з 12 місяців.

Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне  повідомлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) слов’янським просвітителем  Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Підтвердженням цього є договори Русі з греками. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті й срібні печатки, як було раніше. Імператор Візантії Костянтин 7 Багрянородний (905 – 959) у своєму творі "Про церемонії візантійського двору" повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі в Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес у цьому  плані становить "софіївська абетка", виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софіївського собору в Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири – слов’янському мовленню. На думку С. Висоцького, "софіївська" абетка відбиває один з передніх етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви, щоб передати фонетичні особливості слов’янської мови. Не виключно, що перед дослідником відкрився алфавіт, яким користувалися на Русі ще за часів Аскольда та Діра.

Кириличною системою письма написані всі відомі давньоруські твори: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073 і 1076 рр. Ці твори – не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.

Розкопки в Новгороді  та інших містах Північної та Північно-Східної Русі виявлять "берестяні грамоти" - листування громадян з приводу різних господарських справ. Українським варіантом "берестяних грамот" є звенигородські грамоти. Найбільша з них має п’ять рядків. У ній йдеться про сплату боргу 60 кун. У Києві грамоти на бересті поки що не знайдені, що пояснюється особливостями ґрунту, який не сприяє зберіганню деревини.

Своєрідною компенсацією "берестяних грамот" в українських землях є графіті – давні (XI-XIII ст.) написи побутового характеру, зроблені парафіянами і священиками на стінах культових споруд. Разом з "берестяними грамотами" і написами на ужиткових речах графіті засвідчують досить широке розповсюдження грамотності на Русі.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославина в Києві вже існувала державна школа, в якій навчались діти "нарочитої чаді" - найближчого оточення князя. Таких дітей брали в школи не для того, щоб із них зробили паламарів і священиків, а щоб виростити державних діячів, здатних підтримувати стосунки з іншими країнами.

Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді. У ній, за свідченням "Повісті временних літ", навчалося 300 дітей із заможних сімей. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат.

Для продовження й поглиблення  освіти слугували бібліотеки. Вони створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі.

Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами комори своїх палат; князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю і подарував її Печерському монастирю. На Русі було багато бібліотек, але перша й най значиміша містилась у Софії Київській. У ній налічувалось до 900 примірників книг, що за мірками Середньовіччя було досить вражаючим.

Найдавнішими  книжками, що вийшли з київської писемної школи, вважаються Рейнське євангеліє (40-і роки XI ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції; ілюстроване "Остромирове євангеліє", виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічником у 1056 – 1057 рр. для новгородського посадника Остромира; два "Ізборники" (1073, 1076). "Ізборник" 1073 р., зокрема, вважається першою енциклопедією, яка увібрала найширше коло питань, - від богословських та церковно-канонічних до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії.

У Києві в XI – XII ст. існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. У них переписувались і перекладалися книги, з’являлися оригінальні твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі.

Відчуваючи політичний тиск з боку Візантії, Київ намагався  відстояти право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. Саме література і мала довести повну християнську чинність Русі, її "святість" а отже, й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється патерикам – збірникам життєписів отців церкви, монахів якого-небудь монастиря.

Першим широким зібранням  житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі став "Києво-Печерський патерик" (XIII – XV ст.), що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.

Окреме місце серед  творів про вітчизняних достойників  посідає "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, яке є першим художньо-публіцистичним панегіричним літературним твором на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Патріотичну ідею суспільно-політичної, релігійної та культурної незалежності Русі Іларіон втілив у художню форму. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводив, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, "старому", народу завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від "старших". Слово Іларіона надовго лишилося взірцем проповідницької літератури.

Літописом-автобіографією, яку Б. Рибаков розглядає як своєрідну передвиборну програму, є "Повчання Мономаха своїм дітям". Воно хронологічно охоплює період 1066 – 1117 рр. повчання написане для дітей – спадкоємців державної влади.

Зразком епічної поезії, що поєднувала рицарську доблесть, патріотизм, відвагу з письмовою  фіксацією, співом і частковим усним  речитативом, була повість пісня "Слово о полку Ігоревім". Створене між 1185 і 1187 рр. невідомим автором, "Слово" лишається неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури.

До оригінальних пам’яток давньоукраїнської літератури належать літописи. Це явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широчінню літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. На відміну від хронік більшості країн Європи, складених латинню, вони написані рідною мовою. Цим зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., але згодом поширилась практично на всі регіони Русі.

Найвідомішим літописом  є "Повість временних літ", укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському.

"Повість временних  літ" показово втілює найсуттєвіші  риси, притаманні всій давньоукраїнській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури.

Безпосереднім продовженням "Повісті" є Київський літописний звід кінця XII ст. Укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому монастирі, він становив сукупність літописів, написаних різними авторами і для різних князів. Характерно, що в Київському зводі знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира Волинського, Галича.

  2. Джерела Українського національного театру та шкільна драма

   української культури 16-18 ст.

Витоки  українського національного театрального мистецтва сягають давніх народних землеробських свят і обрядів. Обрядові дії (хорове виконання, ігри, танці) грунтувалися на комплексі ідей магічного характеру. Слово (текст), рух, мелодія, драматична дія, пантоміміка — становили органічну цілісність.

З ускладненням техніки колективних дійств, ігр, хороводів, пантомім виникає категорія спеціалістів-імпровізаторів, провідників (диригентів і режисерів), які ставлять нові танці, вносять нові елементи в ігри, обряди та їх словесний репертуар. Функції давнього одностайного хору (окремі вигуки або повторення кількох слів) розподіляються між гуртом і провідником (корифеєм), "счинальником" (у гуцульській термінології). Провідник виголошує більш змістовні фрази, на які хор відповідає ритмічними вигуками чи постійною фразою-приспівом (рефреном), тоді як строфи корифея творять цілісне поетичне (ритмічне) оповідання. Такі оповідання справляють глибоке враження на учасників видовища і глядачів, використовуються у побуті, заохочують до творення нових текстів.

У нелегких соціальних умовах тієї далекої доби традиції величання ставали втіленням народної філософії, що сприяла вихованню гманності, взаємоповаги, усвідомленню моральної цінності життя і праці. Усна традиція народного величання і поздоровлення збереглася до наших днів.

З народною обрядовістю пов'язаний розвиток української драматичної поезії. Драматична форма діалогу (питання-відповіді) зустрічається у веснянках, купальських, весільних піснях, хорових виступах тощо. До своєрідної театральної драми подібний традиційний український весільний обряд, де поєднувалися елементи драматичної дії, переодягання, масок з пізнішими нашаруваннями художньо-побутової Культури різних епох.

Джерела народної драми — у первісному синкретизмі, коли трудова діяльність, обряд, міф, релігійне таїнство становлять органічну цілісність. Різні форми драматичного дійства побутували в усній традиції і виконувалися самодіяльними акторами.

Драма народна — вид народної словесної  й театральної творчості. Драма  професійна виникає у зв'язку з  піднесенням освітнього значення літератури, її ролі у національно-визвольному русі.

В Україні  драматична література порівняно із західноєвропейською виникає пізніше, розвиваючись під впливом польського і латинського театру, передусім шкільного.

Важливим  напрямом розвитку драматичного жанру були віршовані діалоги, що поширювалися у XVII—XVIII ст. У діалогах розроблялися традиційні сюжети біблійного змісту, побутові та історичні теми. Розмову в діалозі ведуть два чи більше персонажів.

Перша відома українська віршована драма "Размышляне о муцъ Христа Спасителя  нашего..." належить І. Волковичу, українському письменникові першої половини XVII ст. Він був учителем Львівської братської  школи, священиком і проповідником  при Успенській церкві. У драмі-діалозі, поставленій під час великодніх свят 1631 р. учнями братської школи, виступають алегоричні постаті: Побожні душі. Ласка божа. Ангел. Пам'ять, Воля, Розум, Звитязтво, Тріумф, Хрест, Копіє, Гвоздіє, Трость.

Жанр  прозових філософських діалогів культивував  Григорій Сковорода ("Діалог, или  Розглагол о древнем мірь", 1772) та ін.

У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і розвивалися  інтермедії. Українські інтермедії споріднені з аналогічними явищами театру Італії (комедія дель арте), Іспанії (ентремесес), Англії (інтерлюдії), Франції (фарси), Німеччини (фастнахтшпілі).

Українські  інтермедії користувалися особливою популярністю серед народу. Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки. Інтермедії відзначалися динамізмом сценічної дії, жвавим діалогом акторів, насиченим народними фразеологізмами, приказками, прислів'ями.

Визначним здобутком української драматургії XVIII ст. є п'єса невідомого автора (ймовірно, Ф. Прокоповича або інших викладачів академії) "'Милость божія, Україну от неудоб носимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницкого, преславних войск запорозких гетмана свободившая і дарованими ему над ляхами побілами возвеличившая, на незабвенную толких его щедрот пам'ять репрезентованная в школах Киевских 1728 літа". Драма, довга назва якої пояснюється вимогами барокового стилю, написана до 80-річчя початку національно-визвольної війни проти Польщі. Провідна патріотична ідея драми — заклик Б. Хмельницького до об'єднання козацтва у боротьбі за свободу вітчизни.

З репертуару українського шкільного театру збереглося 30 драм, переважно на біблійні сюжети. Популярними були драми різдвяного і великоднього циклу.

"Українська  шкільна драма і шкільний театр  упродовж свого розвитку взаємодіяли  з народним театром. У другій половині XVII ст. у зв'язку з поширенням в Україні шкільної драми, зокрема інтермедій, виникає вертеп. Назва походить від печери поблизу Віфлеєма в Йорданії, в якій, за біблійним переказом, народився Ісус Христос.

Вертепна  драма — це старовинний український  народний ляльковий театр. Відомості  про театр ляльок зустрічаються  ще в античній літературі. Улюбленим  героєм театру ляльок був розумний і дотепний представник народу: в  Англії — Панч, Італії — Пульчинелла, Польщі — Шопка, Німеччині — Гансвурст, Франції — Полішинель, Росії — Петрушка, Білорусі — Батлейка, Україні — Запорожець тощо.