Діалектизми

Діалектизми

Діалектизми (від грец. διάλεκτοζ —говір, наріччя) — це слова, вживання яких характеризується територіальною обмеженістю і більш-менш різко контрастує з прийнятими в літературній мові нормами. Вживаються в художніх творах для мовної характеристики персонажів, для створення місцевого колориту.

Функціонування діалектизмів в усному мовленні може зумовлюватися  як цільовою стилістичною настановою мовця, так і недостатнім володінням літературної мовою.

Найчастіше діалектизми використовують:

• у розмовному мовленні як засіб вільного, невимушеного спілкування людей – носії певного говору;
• у художніх текстах для відтворення цього типу мовлення;
• у художньому мовленні в прямій мові для створення мовної характеристики персонажа, для типізації характерів представників різних суспільних верств;
• у художньому мовленні для реального відтворення життя з усіма його подробицями;
• у художньому мовленні для відтворення місцевого колориту;
• у науково-популярному стилі задля прикладів пояснення;
• у публіцистичному стилі для позначення реалій життя словами, яким нема відповідників у літературній мові;
• у публіцистичному стилі в прямій мові для створення мовної характеристики персонажа, для відтворення місцевого колориту.

У науковому та офіційно-діловому стилях діалектну лексику, як правило, не використовують.

Діалекти української мови поділяються на три основні групи: північну, південно-схід­ну та південно-західну. За сукупністю мовних ознак роз­різняються фонетичні, граматичні та лексичні діалектизми. У довіднику сучасної української мови вони класифікують­ся за такими ознаками:

Фонетичні діалектизми відрізняються від літературної норми вимовою певних звуків: кирниця — криниця, гил-тати — глитати, вашко — важко, зора, зорйа — зоря, дієд — Дід, куень, куєнь — кінь.

Граматичні діалектизми різняться від літературної нор­ми оформленням певних граматичних форм: співаєть — співає, буду ходив — буду ходити, я му ходити — ходитиму, їсиш — їси, руков — рукою.

Лексичні діалектизми поділяються на три групи — власне лексичні, етнографічні та семантичні. Власне лексичні — це діалектні синоніми до загальнонародних слів: вуйко — дядько, кибель — відро, киря — сокира, маржина — худоба, шаркан — буря. Етнографічні діалектизми — це назви місце­вих реалій, що не використовуються на решті національної території: крисаня (різновид чоловічого капелюха), трембіта (духовий інструмент), Ґалаґани (вид печива), каварма (страва), ковганка (вид посуду). Семантичні діалектизми — слова, що в діалекті мають значення, відмінне від загально-мовного: пироги (вареники), базар (майдан), збір (ярмарок), врода (урожай).

Діалектні слова та говірки найчастіше вводяться до тексту твору з метою індивідуалізації й типізації мов­лення героїв, їхньої мовленнєвої характеристики, з метою підкреслення мовного колориту зображуваного, належ­ністю героя до певного побутового середовища, інколи з метою створення комічного враження тощо. Напри­клад: «Мама звелася і поволіклася на постіль. — Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся, і Марія най си вмиють, і побігни в збанок води начерпнути, але не впадь у керни-цу, не хилєйси дуже...» (В. Стефаник, «Кленові листки»).

У творах письменників із західних областей України діалектизми зустрічаються значно ширше, ніж у мові інших українських письменників, зокрема багато їх є у В. Стефаника, М. Черемшини, в ранніх творах І. Франка. Спричиняється це тим, що західноукраїнські області довгий час були відірвані від України, а це стало причиною деякої відокремленості літературно-мовного процесу в західноукраїнських землях.