Життєвий і творчий шлях Тараса Шевченка

Життєвий  і творчий шлях Тараса Шевченка

1. Ранній період життя і творчості Т.Г.Шевченка

ТАРАС ШЕВЧЕНКО  
(1814—1861)  
      Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. Батько Тарасів був не ТІЛЬКИ добрим хліборобом, він ще й стельмахував та чумакував, до того ж умів читати й писати. Досить пророчим виявився батьків заповіт: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не значитиме...». Коли Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка (Керелівка). Пізніше Т. Шевченко дуже часто називав своєю батьківщиною саме Кирилівку, говорив, що тут він і народився (про себе, малого, і про батьківську хату в Кирилівці Шевченко згадував у повісті «Княгиня»).  
      У 1822 р. батько віддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати Тараса.  
      Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.  
      Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського. У 1829 р. Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. У 1832р. пан віддав Шевченка до живописних справ цехового майстра Ширяева (здібності до малярства виявилися в Тараса дуже рано: ще змалку крейда й вуглинка були для нього неабиякою радістю, а прагнучи стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту). Хоч від жорстокого маляра Тарасові не раз діставалося, але він терпів задля омріяного мистецтва. Хлопець чимало малював з натури. Одного разу, перемальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко зустрів земляка — художника І. Сошенка, який познайомив його з видатними діячами російської й української культур (К. Брюлловим, В. Григоровичем, Оі Венеціановим, В. Жуковським, Є. Іребінкою).  
      У 1837р. Тарас Шевченко написав поему «Причинна», а 22 квітня 1838 р. спільними зусиллями згаданих митців Шевченко був викуплений з кріпацтва. Цього ж року він став вільним слухачем Академії мистецтв, а згодом одним з найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова. Юнак поглинав книги з мистецтва, всесвітньої історії^ слухав лекції з анатомії, фізіології, зоології, часто бував у театрах і музеях.  
      У 1840р. Тарас Шевченко надрукував поетичну збірку «Кобзар». А восени був удостоєний срібної медалі другого ступеня Академії за картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці». Наступного року вийшла окремою книжкою поема «Гайдамаки». У 1843—1845 pp. поет відвідав Україну. За кілька місяців він устиг побувати в багатьох місцях Київщини, Чернігівщини та Катеринославщини (тепер Дніпропетровська область). Підчас мандрів поет гостював у ліберально настроєних панів. Але найбільше його вразили побачені картини злиденного життя кріпаків, їхнє безправне становище. Побував Тарас і на місці розташування славної Запорозької Січі. У рідному селі Шевченко побачився з братами й сестрами, застав ще живого діда, намалював його, а також свою хату.  
      У 1845р. поет повернувся до Петербурга, завершив навчання в Академії, видав на власні кошти «Живописну Україну» — серію картин, де відображено історичні місця України, її побут і природу. Написав п'ять поем: «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І мертвим, і живим...» та всесвітньо відомий «Заповіт»: У 1846р. Тарас Шевченко вирушив до України з метою там оселитися, знайшов роботу в Київській археографічній комісії та почав змальовувати й описувати історичні пам'ятки по всій Україні. Цього ж року в Києві поет познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому — видатним уче-ним-істориком, письменником та публіцистом М. Костомаровим, який загітував Шевченка вступити до таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства, яке поширювало ідеї слов'янського єднання, маючи за мету утворення федерації вільних слов'янських народів. Основний програмний документ організації — «Книга буття українського народу», написана Костомаровим. У ньому читаємо, що недалеко вже той час, коли в Україні всі люди будуть «вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога Єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, і в інших слов'янських краях». У цій же книзі гостро затавровано Петра І та Катерину II, названо їх катами за те, що вони позбавили Україну волі.  
      5 квітня 1847 р. Шевченка було заарештовано і відправлено до Петербурга. Тут, у казематі, захований від усього світу, в брутальних допитах і нестерпному очікуванні вироку провів Тарас Григорович квітень і травень. Проте Шевченка звинувачували, головним чином, не в участі в Кирило-Мефодіївському братстві, а в написанні революційних творів. Найбільшу лють у високопоставлених жандармів викликала поема «Сон».  
      Після закінчення слідства поет «за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений» засланий до Оренбурзького окремого корпусу рядовим солдатом на 10 років без права писати та малювати. Заборона писати й малювати найбільше обурила Тараса: «Забрано найблагороднішу частину мого бідного існування! — читаємо в його щоденнику. — Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку». Окрім того, солдатчина для поета була гірше від тюрми, бо ненависним був сам дух солдафонства, що чавунно печаттю лягав на живу душу. Тому Шевченко писав, ховаючись від унтерів та офіцерів, тікаючи від усього світу в степ, за вали, на берег моря. Писав ночами при світлі місяця на випадково знайдених шматках обгорткового паперу оцупком олівця, хтозна-як добутого.  
      У 1848р. поета взяли художником у наукову експедицію під керівництвом гуманної людини О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. Уже в дорозі на острів Кос-Арал Тарас Григорович чимало малював — і від цього повеселішав. На Кос-Аралі Шевченко жив бідно, зате не відчував тягаря солдатчини, багато читав, малював, писав. На жаль, і така, відносна, воля тривала недовго. Один офіцерик доніс начальству, що Шевченко всупереч волі царя живе не в казармі, а до того ще й малює. Негайно в поета було вчинено обшук, Тарас Григорович, попереджений друзями, спалив майже всі свої папери (листи, малюнки, різні згшиси), тільки «захалявні книжечки», на щастя, передав на зберігання.  
      У 1850 р. Шевченка переведено до Новопетровського укріплення — на півострові Мангишлак. Умови тут були жахливими. Навколо пустеля, пісок і солона вода, до найближчого культурного центру тисячі кілометрів, доріг жодних, клімат такий шкідливий, що солдатів тут змінювали через два роки. Шевченка ж протримали в цій мертвій глухомані майже сім років. Тут, за розрахунком царських прислужників, поет повинен був загинути якщо не від хвороб, то від нудьги та безнадії. Дня нагляду за ним було прикріплено затурканого єфрейтора, котрий мав ходити за поетом як тінь і стежити за тим, щоб Тарас Григорович не міг ні писати, ні малювати. При найменшій підозрі наглядач грубо обшукував поета. На муштру Шевченко мусив ходити навіть хворим, а хворів він безперервно два роки — цингою та золотухою.  
      Щоденна муштра підточувала сили, а кепкування, дріб'язкові причіпки й брутальні окрики глибоко ображали гідність, викликали душевний біль.  
      На початку 1857 р. друзі поета отримали царський дозвіл на його звільнення, але офіційного дозволу Шевченку довелось чекати аж до серпня. Повернення поета до Петербурга вітали всі прогресивні сили країни. Оповитий ореолом борця-мученика, він викликав велике захоплення, особливо у молоді. У 1859 р. Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну. Але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга.  
      4 вересня 1860 р. Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання акадеціка-гравера. Цього ж року виходить нове видання «Кобзаря». Шевченко багато працює: пише вірші, створює нові гравюри, стежить за поширенням свого «Букваря», планує видання кількох підручників.  
      10 березня 1861 р. Тарас Григорович Шевченко помер.  
      Хоч офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, і хоч була сильна негода, на похорон Шевченка зібралося багато людей. Біль, невимовна туга огорнули друзів та шанувальників поета. Надгробні промови виголошувалися українською, російською та польською мовами. Труну з тілом Великого Кобзаря несли студенти з церкви аж на Смоленське кладовище. На покійника поклали лавровий вінок. «Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька»,— сказав Пантелеймон Куліш, звертаючись до померлого поета.  
      У травні цього ж року тіло Великого Кобзаря було перевезене в Україну й поховане на Чернечій горі біля Канева (понад Дніпро^ домовину донесли до пристані, а далі пароплавом — до Канева, де у віз впряглися дівчата і везли труну близько десяти кілометрів на вершину Чернечої гори). У Канівській соборній церкві протопоп - Мацкевич наприкінці панахиди сказав: «Ти, стародавній Дніпре, що пишаєшся своїми хвилями сивими! Тобі судилося на своїх ребрах-хвилях привезти до нас Шевченкові останки; повідай же ти нам про дорогого для кожного українця чоловіка — Кобзаря! Був час, що про нашу Україну думали, що се край, невдатний для високих почувань і думок; але Шевченко довів, що край сей... має душу і серце, приступне для всього високого і прекрасного. Померлий брате! Світ твій просвітиться перед людьми... Минуть віки, і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко. Бажав ти, брате, жити в Каневі — от і живи до кінця світу. А ти, Україно, побожно шануй наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут на одній з найвищих гір Дніпрових покоїтиметься прах його, і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по сей бік нашого славного Дніпра». Після поховання люди довго не розходились, деякі залишилися й ночувати біля Тараса... Було це 22 травня. А 24 над домовиною почали насипати високу могилу-ropy, яку пізніше названо Тарасовою.  
      Перша збірка поезій Тараса Григоровича Шевченка «Кобзар» відкрила новий етап у розвитку української літератури. Цінність цієї збірки в уому, що поету вдалось передати своїми творами думки й почуття, сподівання і прагнення рідного народу. Як зазначив М. Добролюбов «...у Шевченка все коло.його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідності зі змістом і ладом народного життя»,Досить складною для сприйняття, але важливою і глибокою за змістом є поема Шевченка «Великий льох». Написана поема-містерія в 1845 р. Містерія, бо тут є містичні образи передчасно померлих людей. Господь не приймає їх до раю, бо за життя вони прислужилися катам України, й за це були покарані смертю. А приймуть їх до раю, коли наш народ повстане, визволить рідну землю і позбавить грішні душі страждань. Ці образи виступають у вигляді білих пташок, себто душ. Першу з них — вродливу дівчину, улюбленицю гетьмана Хмельницького — не пускають до раю за те, що вона з повними відрами перейшла шлях, коли Богдан із старшиною їхав до Переяслава присягати Москві. Другу, дівчину з Батурина, не впускають за те, що «цареві московському коня напоїла», коли він їхав до Москви після Полтавської битви. У той час, як москалі перетворили її рідний Батурин на пожарище, вбили сестру, матір, знищили все населення міста, саму ж дівчину збезчестили. Третя душа, ще немовля, згрішила тим, що всміхнулася до цариці Катерини, лютої вовчиці, яка, наказавши підпалити козацьку святиню — монастир Межигірського Спаса, милувалася з Дніпра цією страхітливою пожежею. Дитина справді не знала і не могла знати, ким була ця цариця. Але мати її повинна була знати. За гріх матері карається дитя. А звідси напрошується висновок: усяка послуга ворогові, навіть найменше сприяння йому, є смертельним гріхом.  
      Таким чином, Тарас Шевченко недвозначно засудив підступне приєднання України до Російської імперії та перетворення козацької старшини на слухняного виконавця волі Москви, підтримав антамосковську орієнтацію гетьмана Івана Мазепи і висловив своє обурення антиукраїнською політикою жорстокої імператриці Катерини, яка спричинилася до знищення Запорозької Січі, запровадження страшної кріпаччини, ліквідації національного шкільництва та інших моторошних злочинів супроти  
      української нації. У трагічному змісті поеми на завершення дано автором промінь надії: москалі розкопали лише малий льох, а Великого «ще й не дошукались». А значить, козацька вольниця остаточно ще не знищена і є надія на її відродження.  
      Друга сцена містерії — це розмова трьох ворон: української, польської та московитської, кожна з яких хвалиться своїми діяннями. Польська чваниться тим, що, проливши під час повстання ріки крові, а повстанців загнавши до Сибіру, призвівши Польшу до занепаду, тепер бенкетує в Парижі. Московитська ворона хвалиться новими указами, що спричинили до зруйнування України. Це вона призвела до тотального знищення Батурина, смерті славного Полуботка, загибелі десяти тисяч героїчних козаків на Ладозі, у Фінляндії. Та хоч якою лютою-прелютою вона є, однак, не зуміє того жахіття виробляти, що «москалі в Україні з козаками діють». Українська ворона каже, що Україна існувала ще задовго до того, як постали Польща і Московія, каркає-пророчить, що цієї ночі народяться близнята: «один буде, як той Гонта, катів катувати», а другий буде катам помагати. Ворони радять, як бути з тим новим Гонтою, який «розпустить правду й волю по всій Україні!». Одна збирається залляти йому очі розтопленим золотом, друга планує чинами скрутити руки, третя погрожує зібрати з усього світу «всі зла і всі муки». Ухвалили: втопити або отруїти нового борця за волю України. Такий намір у тих, хто символізує темні прояви нації — яничарів, перевертнів, зрадників.  
      Вороння відлетіло, а їх місце займають три лірники: сліпий, кривий та горбатий. Не кобзарі, не бандуристи, а лірники. Кобза та бандура були музичними інструментами козаків-лицарів. А ліра — інструмент немічних старців. У час написання Шевчен-кового твору вже було втрачено козацький вільнолюбний дух нації, усвідомлення високого призначення бандуриста, загублено українцями розуміння значення свого історичного минулого. Не випадково, поснідавши, лірники полягали спати і проспали найважливіше: розкопування льоху. Образи лірників уособлюють скалічене покоління, сліпе, німе й глухе до всього, що чинять в Україні московські окупанти.  
      Протягом трьох сцен містерії проворні москалики розкопують льох, шукаючи скарбів та «древностей». Не знаходячи ні того, ні іншого, а лише кістяки в кайданах та гниле корито, скаженіють від люті, б'ють людей, лаються, кидають у холодну беззахисних лірників. Отже, москалі поводяться в Україні, як у себе вдома, брутально ставляться до українців, а ті, ставши моральними каліками (рабами), кидають рідний край напризволяще.  
      Поема-містерія «Великий льох» в історичному і філософському планах — центральний твір у «Кобзарі», бо в ній розглянуто проблеми втрати політичної свідомості, що призвело нас, українців, до втрати державності, до національного поневолення, а це питання всіх питань. Не випадково цей знаменний твір у шевченкових виданнях за радянського часу, як правило, не друкувався, а радянська критика або тенденційно тлумачила його, або взагалі замовчувала.  
      «Великий льох» формально не належить до .драматургії Т. Шевченка, але в цій поемі наявні всі ознаки драматичного твору: три дії, у кожній по три дійові особи (померлі душі — ворони-лірники), діалоги, монологи, конфлікти, трагічні злами. Все це робить поему «Великий льох» однією з найцікавіших у величезній спадщині Кобзаря.  
      Український народ шанує пам'ять свого видатного сина. З 1918р. щорічно відзначається День народження Т. Шевченка. По всій Україні встановлені пам'ятники поетові, відкриті музеї, його могилу оголошено заповідником, ім'я поета присвоєно учбовим закладам, науковим установам, театрам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам тощо. Починаючи з 1962 р., щорічно присуджуються Державні премії України імені Т.Г. Шевченка в галузі літератури і мистецтва. Масовими тиражами друкуються його твори, перекладаються багатьма мовами. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї поета відзначалися майже в усіх державах світу.

Рання творчість Т. Г. Шевченка представлена незрівнянними зразками ліричної поезії, баладами, соціально-побутовими та історичними поемами і драматичними творами.  
Важливе місце в ліриці раннього періоду посідає тема призначення поета і поезії в суспільстві («Думи мої, думи мої...», «Перебендя»). Вірш «Думи мої, думи мої...» став не тільки поетичним заспівом до збірки «Кобзар», а і визначенням спрямованості подальшої творчості.  
Предметом творчості поета є Україна, де «.. .родилась, гарцювала козацькая воля», до якої поет спрямовує всі свої помисли, бо впевнений, що тільки в Україні знайде розуміння своїх вболівань за минуле, сучасне і майбутнє народу, тільки ненька Україна привітає його думи, «як свою дитину».  
Тему ролі митця і мистецтва в суспільстві Шевченко розвинув у вірші «Перебендя*. Сліпий, народний співець Перебендя, опиняючись серед людей різних соціальних верств, виконує різні пісні, догоджаючи їм. Звідси — незадоволення собою, бо справжнє щастя Перебендя відчуває тільки тоді, коли його  
 
...Серце поволі з Богомрозмовля,  
То серце щебече Господніою славу,  
А думка край світа на хмарі гуля.  
 
Звертаючись до теми призначення митця і мистецтва, Шевченко заохочує українських письменників відтворювати героїчне минуле України. Бо й сам Тарас Григорович усе своє життя цікавився героїчним минулим рідного народу. У вірші «До Основ'яненка» поет сумує за Запорозькою Січчю, за козацькою волею, згадує колишню славу рідного краю:  
 
Не вернуться запорожці,  
Не встануть гетьмани,  
Не покриють Україну  
Червоні жупани!  
 
Поет вірить, що здобутки запорозького лицарства мають пробудити гідність у нащадків, бо:  
 
Слава не поляже,  
Не поляже, а розкаже,  
Що діялось в світі,  
Чия правда, чия кривда  
І чиї ми діти.  
 
Але сам Шевченко скаржиться на власне безталання, вважає, що йому не під силу віршованим словом пробудити національну свідог мість українців:  
 
...Тяжко, батьку,  
Жити з ворогами!  
Поборовся б і я, може,  
Якби малось сили;  
Заспівав би, — був голосок,  
Та позички з'їли.  
Блуджу в снігах та сам собі:  
Ой не шуми, лужеі  
Не втну більше...  
 
«Батьком» Шевченко називає Основ'яненка. Звертаючись до старшого друга, якого «люде поважають» за «добрий голос», закликає його відтворювати історичне минуле України, бо впевнений, що:  
 
Наша дума, наша пісня,  
Не вмре, не загине...  
От де, люде, наша слава,  
Слава України.  
 
У ранній ліриці Т. Г. Шевченко звертається ще до однієї теми — соціальної нерівності та шукання молодою людиною-щастя. З цією метою поет використовує теми та образи бурлацьких і сирітських народних пісень. Вірші «Тече вода в синє море...», «Вітре буйний, вітре буйний!», «Нащо мені чорні брови...» автор назвав думками, тобто короткими ліричними віршами елегійного чи баладного змісту. Усі Шевченкові «думки» стали народними піснями.  
Ранній період творчості Т. Шевченка ознаменувався написанням трьох балад: «Причинна», «Тополя», «Утоплена». Як відомо, баладу «Причинна» було написано 1837 р., ще до викупу поета з кріпацтва у Тому дехто з дослідників саме цей рік вважає початком першого періоду творчості. Усі три балади являють собою зразки романтичної поезії. В основі кожної з них лежить конфлікт між прагненням людини до щастя і перешкодами на шляху до нього. А базуються балади Шевченка на реальному підґрунті та народнопісенній творчості.  
Так, балада «Причинна» розповідає про кохання дівчини-сироти до козака,  
 
Що торік покинув.  
Обіцявся вернутися,  
Та, мабуть, і згинув!  
 
Дівчина не витримує розлуки а коханим і стає причинною (втрачає психічну рівновагу внаслідок стороннього втручання), бо «так ворожка поробила». Прагнення бути щасливою наштовхується на перешкоди, спричинені втручанням реальних сил (мета від'їзду козака невідома, можливо, це похід) та фантастичних (ворожка, русалки). Переживання дівчини підсилюються показом то грізного, то спокійного стану природи.  
Отже, у цій баладі є ознаки романтизму (незвичайні події, фатальні обставини, герої, здатні на дуже сильне, пристрасне почуття). Але у творі фантастичне і реальне щільно переплітається/що підтверджує як фольклорну основу твору, так і його романтичну спрямованість.  
Балада також є яскравим прикладом переходу від одного розміру до іншого, що зумовлено змістом і настроєм її різних частин. Чотиристопний ямб («Реве та стогне Дніпр широкий») підсилює ритміку віршованої мови, а 14-складовий вірш («В таку добу під горою, біля того гаю») та 12-складовий розмір («Така її доля... О Боже мій милийі») вірша наближає цей твір до народної пісні, збагачує його, додає довершеності.  
У трьох баладах першого періоду Шевченко йде від реального до фантастичного, проте елемент фантастики зводить до мінімуму. Так, і у баладі «Тополя», і у баладі «Утоплена» в основу конфлікту покладені реальні події; У «Тополі» чітко виражений соціальний конфлікт, коли дівчину віддають за старого багатого нелюба, а в « Утопленій » автор стає на позиції народної моралі, показуючи, що розбещеність вбиває в людині всі людські якості, навіть материнські почуття.

2. Лірика раннього періоду,  мотиви, жанри, образи тощо.

1. Народна та романтична спрямованість у ранній творчості Тараса Шевченка 
 
 Навчаючись в Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. У 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію "Никита Гайдай", з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму "Невеста" (зберігся фрагмент "Песня караульного у тюрьмы"). В 1842 р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою "Слепая". У цьому ж році створює історичну поему "Гамалія" (вийшла окремою книгою в 1844р.). Кінцем лютого 1843 р. датована історично-побутова драма "Назар Стодоля" (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844-1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі. У 1844р. вийшло друге видання "Кобзаря". Всі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як "мужицький поет" і поет-патріот. 
 
У ранніх творах (інколи і в пізніших) Шевченко переважно схилявся до романтики: в них бачимо його інтерес до незвичайного, яскравого і навіть таємничого, фантастичного, піднесений стиль мови, деяку розчуленість, навіть сентиментальність, захоплення історичним минулим, а це якраз основні риси романтизму. Поступово посилюються реалістичні мотиви в романтизмі Шевченка, він вносить у нього елементи соціальної сатири. Основа естетичної платформи Шевченка— правдиве зображення дійсності та висока художність, сміливе викриття антинародного ладу, активний гуманізм, впевненість у кращому майбутньому, заклик до визволення і побудови демократичної держави. 
 
Отже, Шевченко був романтиком і реалістом одночасно; в молодості, яка схиляє до романтики, писав і реалістичні твори («Катерина»), а в зрілому віці— і романтичні («Царі», «Давидові псалми»). Часто в одному творі тісно взаємодіють і романтизм, і реалізм («Гайдамаки»). Ці два методи тісно переплітаються в усій творчості Шевченка, джерелами якої були тогочасна дійсність, фольклор і літературні традиції. 
 
Народна пісня— одне з основних джерел «Кобзаря». Пісні матері, оповіді діда, односельців, народнопісенна творчість навіяли поетові балади «Причинна», «Тополя», поеми «Сова», «Сліпий», «Наймичка», «Відьма», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», сотні поезій. 
 
Українська література попередніх століть (творчість Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, Боровиковського, Метлинського, Костомарова) та красне письменство інших народів також мали вплив на формування літературних смаків Шевченка. Йдеться передусім про російську і польську літератури. Проте основне джерело його творів— життя народу, зокрема покріпачених селян. 3 дитинства увібрав поет у себе пекучі народні болі, кущ радощі й високі, багатьма поколіннями вистраждані мрії. 
 
Чималий вплив, особливо на ранню творчість Шевченка, мали збірки пісень Михайла Максимовича, Миколи Цертелєва, Амвросія Метлинського, «Історія Русів», «Запорозька старовина» Ізмаїла Срезневського, наукові праці з історії України М. Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, козацькі літописи, зокрема «Літопис Величка». 
 
 2. Героїчне минуле українського народу в ранній творчості Т.Г.Шевченка 
 
У ранній період творчості (1838-1843 р.) Т.Г.Шевченко багато уваги приділяв історичній тематиці. Однією з головних його тем є боротьба українського народу проти поневолення польською шляхтою. Уже в "Кобзарі" 1840 р. була надрукована поема "Тарасова ніч" (1838). В основу твору покладено події травня 1630 р., коли відбувся бій козаків проти військ польського гетьмана С.Конецпольського під Переяславом. На чолі боротьби  стояв Тарас Трясило. 
 
         Обізвався Тарас Трясило Віру рятувати, Обізвався орел сизий Та й дав ляхам знати! 
 
         Повстання проти армії польського гетьмана Конецпольського очолював Тарас Трясило (Тарас Федорович). Вирішальний бій стався під Переяславом 22 травня 1630 р., після трьох тижнів запеклої боротьби козаки розбили армію Конецпольського. 
 
         Наливайко Северин – ватажок народного повстання проти шляхетської Польщі в кінці 16 ст. (1594-1596); був захоплений у полон і страчений у Варшаві 1597 р. З ім'ям Наливайка пов'язано багато пісень та легенд. 
 
         Приваблювала Т.Г.Шевченка і тема боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників. Вперше вона порушена у поемі "Іван Підкова" (1838), також опублікованій у "Кобзарі" 1840 р. 
 
         Іван Підкова – козацький ватажок другої половини 16 ст. відомий в народі походами проти турків. Про його морський похід відомостей немає. 
 
         Поема композиційно складається з двох частин. У першій розповідається про минулі часи, які протиставляються сучасному Шевченкові становищу України. Туга за минулим, помітна деяка ідеалізація минулого. 
 
         Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю... 
 
         Було колись добре жити На тій Україні... 
 
         У другій частині безпосередньо відтворюється морський похід. Яскраво виділяється образ сміливого отамана – керівника походу. Він наділений надприродною силою: 
 
         А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака. 
 
         Підняв шапку – човни стали. "Нехай ворог гине!... 
 
         ...у Царград, до султана Подемо в гості! – Надів шапку і знову закипіло море. 
 
         Ця гіперболізація бере свій початок з фольклору. 
 
         Так малював народ героїв у легендах, піснях, думах, таким бачив своїх героїв-предків (образ Данила Нечая у пісні "Ой з-за гори високої"). А в думі "Отаман Матяш старий" герой "на доброго коня сідає, шість тисяч турок-яничар побіждає". Гіперболізований і образ Івана Підкови у Шевченка. Поема підносить гордість народу за героїчну боротьбу в минулому, будить патріотичні почуття. 
 
         Якщо у поемі "Іван Підкова" дано лише картину початку походу, то вже у поемі "Гамалія" відтворено весь похід, бій у Царгороді, повернення козаків з перемогою на Батьківщину. Поема написана у 1842 р. і починається вона піснею невільників, створеною під впливом народних дум (про Самійла Кішку, Олексія Поповича, Марусю Богуславську, Івана Богуславця та ін.) 
 
         Гамалія не історична особа, але в 17-18 ст. серед козацької старшини було кілька Гамалій. Згадуються вони й у "Истории руссов". Це узагальнений образ козацького ватажка. 
 
         Ватажок Гамалія у поемі зображений у тісних зв'язках з козацтвом. Запорожці пливуть у Туреччину і "попереду Гамалія байдаком керує". 
 
         У Скутарі – передмісті Стамбула – він у самому пеклі бою. 
 
         Гамалія по Скутарі – по Пеклу гуляє, Сам хурдигу розбиває, Кайдани ламає. 
 
         Під час повернення на Україну пливе останнім: 
 
         ... пливе Позад завзятий Гамалія: Орел орлят мов стереже... 
 
         Гамалія здобуває славу "На весь світ великий, на всю Україну". Запорожці в поемі вималювані яскравіше, ніж у поемі "Іван Підкова". Тут дано зримі картини бою, показано їх відвагу. 
 
         Чернець – гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. Під його проводом козаки здійснили ряд успішних походів на татарські й турецькі міста-фортеці, які були водночас і невільницькими ринками. Насправді Сагайдачний ченцем не був, він помер 1622 р., від рани, яку дістав у бою під Хотином (1621 р.) Шевченко, як і деякі історики, вважав, що Сагайдачний помер у монастирі. 
 
         ... Візантія "боїться, щоб чернець Не засвітив Галату знову" (передмістя Стамбула, яке спалив Сагайдачний в одному з боїв" 
 
         Широко використана в поемі персоніфікація. Лиман передав Дніпрові журбу-мову, Дніпро зареготався, Босфор схаменувся. 
 
         Звертається Т.Г.Шевченко і до другого свого визначного попередника – Г.Квітки-Основ'яненка (1839). Ця поезія теж ввійшла до першого "Кобзаря" 1840 р. 
 
         Г.Основ'яненка поет називає "отаманом", "батьком", "орлом сизокрилим". Поезія-послання починається романтичною картиною природи. Тут же згадка про минуле України, яке протиставляється сучасному. Коли на Україні "кров ляха, татарина морем червоніла", тепер же його країна 
 
Обідрана, сиротою 
 
Понад Дніпром плаче; 
 
Тяжко-важко сиротині, 
 
А ніхто не бачить... 
 
У цій поезії Т.Г.Шевченко, оспівуючи минуле, прагне розв'язати важливі проблеми сучасності, з'ясувати 
 
Чия правда, чия кривда 
 
І чиї ми діти. 
 
Минуле повинно давати відповідь на проблеми сучасності. Саме тому поет і закликає Квітку-Основ'яненка співати про славне минуле України, про боротьбу проти поневолювачів. Митець висловлює віру і впевненість, що їй належить велике майбутнє: 
 
Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України! 
 
Т.Г.Шевченко відтворює героїчне минуле нашого народу стилістичними засобами мови: і фонетичними, і лексичними, і морфологічними, і синтаксичними. Адже, за словами П.Воронька, клітиною мислі та артерією сили духу є саме слово. Влучно сказане, образно складене швидше переконує. 
 
У творчості раннього періоду Т.Г.Шевченко оспівав героїчне минуле українського народу. Увагу поета привернули ті моменти минулого, у яких виявилась боротьба народу проти загарбників та пригноблювачів за свою волю й незалежність. Мотив визвольної боротьби є основним у поезіях "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія", "До Основ'яненка". 
 
У ліричному творчі "Тарасова ніч" відтворено моменти визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти. 
 
Ліричні твори "Іван Підкова" й "Гамалія" змальовують героїчні морські походи запорізького козацтва проти турецьких загарбників. Ці твори є, як зазначив І.Я.Франко, "немов дзвінким погуком козацького геройства та відваги й енергії". 
 
У поезії-посланні "До Основ'яненка" поет, оспівуючи героїчне минуле нашого народу, звертаючись до великого митця слова, прагне з'ясувати багато проблем, те, що його найбільше хвилює: "чия правда, чия кривда і чиї ми діти"...  
 
Образи своїх героїв автор замальовує в піднесеному героїчному плані, гіперболічними рисами. твори мають виразно романтичний характер, використано в них ряд народних пісень, в дусі народних дум зображено козаків, що перебувають в турецькій тюрмі. 
 
 3. Мовні особливості текстів ранніх поезій Т.Г.Шевченка 
 
Звернемося до текстів ранніх поезій Тараса Шевченка і почнемо з його "Причинної". 
 
Ще треті півні не співали...  
 
Пограємось, погуляймо // Та пісеньку заспіваймо... 
 
Поки півні не співають... 
 
Тут бачимо звукописне вживання двох спільнокореневих слів: півень – співати. Корінь цих слів прийшов у праслов'янську мову з доіндоєвропейського субстрату. Він дуже близький до доіндоєвропейського кореня грецького слова paian "пеан" (релігійний гімн на честь Аполлона).  
 
Чи винна голубка, що голуба любить? 
 
Чи винен той голуб, що сокіл убив? [...] 
 
Щаслива голубка: високо літає... 
 
Місяченьку! Наш голубоньку! 
 
Корінь слова голуб має одну паралель за межами млов'янських мов – латинське словоcolumbus "голуб", але ці два слова не можуть вважатися індоєвропейськими через неможливість пов'язати їх між собою в межах індоєвропейських звукових законів (неіндоєвропейське субстратне чергування на початку слів). Обидва слова, треба думати, походять із мови чи мов носіїв тих давньоземлеробських культур, де культ голуба (передусім у зв'язку з культом богині-матері) був дуже поширений. Очевидно, з трипільських часів походить не тільки назва голуба в слов'янських мовах, а й культ голуба в слов'янському фольклорі. 
 
Де милий ночує: чи в темному гаю,  
 
Чи в бистрім Дунаю коня напува... 
 
Швидше, коню, швидше, коню, // Поспішай додому! [...] 
 
Кинув коня та до неї... 
 
Кінь замордований стоїть... 
 
Давня загадка походження слов'янської назви коня розв'язується, на нашу думку, лише через зіставлення цього слова з латинським (похідним із етруської мови) іменем кінного бога Consus, а далі з суголосною назвою коня в дагестанських (північносхіднокавказьких) мовах. Щодо індоєвропейських мов це субстратне слово. 
 
Засиніли понад Дніпром // Високі могили... 
 
Насипали край дороги // Дві могили в житі. 
 
Праслов'янське за походженням слово могила має паралелі в автохтонній балканській лексиці румунської та албанської мов і далі в доіндоєвропейському субстраті грецької мови (megaron). Цю паралель треба розглядати в світлі порівняння поховальної традиції давніх культур України, північнобалканських земель і Східного Середземномор'я. 
 
Отже, вже в першому творі Тараса Шевченка активно використовується й відіграє помітну знакову роль доіндоєвропейська архаїчна лексика, пов'язана з мовою трипільської культури. 
 
Поезія "На вічну пам'ять Котляревському", поряд із уже розглянутими трипільськими словами (співати, могила), дає досліднику ще одне важливе для визначеної теми слово. 
 
Тільки стратить голос, добру не навчить. 
 
В українській мові є два близьких за звучанням і значенням слова – голос (праслов'янського походження) і галас (східнослов'янське, частково запозичене в західнослов'янські мови), які, очевидно, не варто розділяти в етимологічному відношенні. В осетинській мові, яка є безпосереднім нащадком скіфської (з її індоєвропейськими та неіндоєвропейськими компонентами), маємо паралель galas. Інші індоєвропейські паралелі можуть бути й результатом пізнішого сходження звуконаслідувальних у своїй основі форм. З іншого боку, в грецькій мові маємо субстратне слово glossa (інша діалектна формаglassa), яке явно близьке до названих слов'янських і осетинської форм. Не виключено, що й тут ми маємо справу зі спільним трипільсько-балкансько-крітським субстратом. 
 
Іще один вірш-пісня – "Думи мої, думи мої" – крім розглянутих трипільських слів (могила, співати) містить слово ліс того самого походження.  
 
Не хотілось в снігу, в лісі // Козацьку громаду 
 
  
 
З булавами, з бунчуками // Збирать на пораду. 
 
Праслов'янська назва лісу знаходить паралелі у прагерманській назві лісу (представленій німецьким словом Wald, англійським wood), яка традиційно вважається субстратною доіндоєвропейською2), і в догрецькому субстратному терміні alsos "священний ліс" (сюди ж і назва священного гаю Зевса в Олімпії – Altes). За деякими припущеннями, цей самий корінь міститься і в назві острова Лесбос, інша назва якого (Ісса) дослівно означає "лісистий острів". Відправлення давніх культів у священних лісах та гаях добре відоме і в Україні, і в Західній Європі, і на Кріті. Це слово могло перейти з субстрату як культовий термін, разом із релігійно-міфологічними уявленнями про священний ліс як місце поклоніння божествам порироди й здійснення обрядових дій. 
 
У поемі "Катерина" зустрічаємо трипільські слова голуб (також голубонька), могила, ліс, кінь, у поемі "Тополя" – слова голуб (і голубка), могила, кінь, у вірші "До Основ'яненка" – кінь, могила, пісня, голосок. 
 
Таким чином, дослідження трипільських культурних термінів у текстах ранніх творів Тараса Шевченка показує з усією ясністю: ці слова відіграють дуже важливу роль у мові поета, несучи в собі дуже давню мовно-культурну традицію.

3. Життя і  творчість 1843-1847

Другий період творчості 1843-1847 "період трьох літ" (закінчився для Тараса арештом). Відбулася перша поїздка Шевченка на Україну, яка тривала протягом 9-ти місяців (травень 1843 – лютий 1844) з того часу, як залишив свою батьківщину підлітком-кріпаком. Першим твором, який написав Шевченко по приїзді на Україну 1843 році була поема російською мовою "Тризна". Поема відбиває почуття і настрої поета під час першої подорожі на Україну, шукання ним нового героя-борця за "свободу на раб ской земле".  
 
У 1845р. перебуваючи на Чернігівщині написав поеми "Єретик", "Сліпий". У кінці жовтня поет захворів і переїжджає в Переяслав до свого знайомого лікаря А.Козачковського. Тут він написав поеми "Наймичка" і "Кавказ". Перебуваючи у сусідньому селі В'юнищах тяжко хворий Шевченко створив такі видатні твори, як послання "І мертвим, і живим…", "Холодний Яр" в якому вперше Миколу І названо "лютим Нероном", а його прислужників – панів – "людоїдами лихими", "розбойниками неситими", "голодними воронами". Символом нездоланних визвольних прагнень народу у вірші виступає Холодний Яр. Впевненість у майбутньому торжестві правди, добра віру в неминучість кари катам-гнобителям Шевченко висловлює і в циклі "Псалми Давидові". У кінці грудня здоров'я поета значно погіршилось. Потрібний був постійний нагляд лікаря. Шевченко знову повернувся до Переяслава і 25 грудня 1845 року він пише свій славнозвісний безсмертний вірш "Заповіт", де звучать відверті заклики до революційного повалення самодержавства і, яким завершується збірка "Три літа". Народ сприйняв заповіт Шевченка як свій революційний гімн. Його перекладено на 50 мов. 
 
Ці твори, які були написані Шевченком у 1843-1847 роках, у той час не були опубліковані, бо переважна частина з них мала антицарський і антикріпосницький характер. Тому він і не думав їх друкувати, а призначав для нелегального поширення. Ці поезії він об’єднує у рукописну збірку "Три літа", куди ввійшли: "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим…", "Заповіт", "Розрита могила" та ін. У рукописній збірці "Три літа" першим вміщено ліричний вірш "Чигрине, Чигрине". Поета тепер цікавить не стільки героїчна боротьба народу України в минулому, скільки її наслідки. Відвідавши Чигирин, що був столицею України в Хмельницького, і побачивши страшенне запустіння міста, поет задумується, за що ж боролися відважні сини України з польською шляхтою, з турецько-татарськими ордами, з царизмом. Чому ж тепер "заснула Вкраїна, бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, в болоті серце прогноїла, і в дупло холодне гадюк напустила". Від минулого України залишились тільки руїни, "розсипаються могили" і навіть "Дніпро висихає". Вірш цей засвідчує початок еволюції в поглядах Шевченка на завдання і значення поезії. Ліричні поезії збірки "Три літа" показують, в яких тяжких роздумах, іноді внутрішніх суперечностях відбувався процес вироблення нового поетичного слова, нового стилю. У вірші "Минають дні, минають ночі…" поет, звертаючись до бога, просить собі долі: "Коли доброї жаль, боже, то дай злої, злої"! 
 
Нового характеру у другому періоді творчості Шевченка набувають балади "Лілея". Квітка Лілея розповідає Королевому цвіту про своє життя, коли вона була людиною. Рано вона залишилась сиротою, мати її "… злого пана кляла-проклинала, та й умерла…". Дівчину забирає пан. "Я виросла, викохалась у білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина". Пан покинув зганьблену дівчину. Терплячи тяжкі поневіряння дівчина "умерла зимою під тином", а весною "процвіла… цвітом при долині", і назвали її "Лілеєю-Снігоцвітом".  
 
Балада "Русалка". Тут витвори народної поезії – русалки, переосмислені поетом, виступають і як жертви кріпосницької сваволі, і як месниці за вчинене панами зло. Жертвою кріпосницької сваволі була мати, яка, народивши від пана дочку, топить її і заповідає, щоб вона перетворилась у русалку та помстилась над паном. Але потім "грішна мати" помирилась з паном, "знову розкошує у палатах". І русалки, "Дніпрові дівчата", помстились над нею. 
 
Поема "Сон" (1844) посідає особливе місце в творчості Шевченка. Це його перша сатирична поема в якій він засуджує не тільки окремі потворні явища тогочасної дійсності, а всю систему феодально-кріпосницького ладу. Шевченко змалював жахливі картини цього "сну", в якому перебувала тоді царська Росія і в її складі Україна. Поет ніби пролітає уві сні над просторами України і Росії, перед його очима проходять страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, "самого" царя, картини які могла б тільки витворити сонна уява та ще підпилої людини. Перша частина починається монологом прощання героя з Україною – "безталанною вдовою". У розповідній частині Україна спочатку подана як чудовий земний рай, як країна, "повита красою". Та в цьому раї поет побачив пекло, породжене кріпосництвом і царським деспотизмом.  
 
Поема "Кавказ"– ще одна вершина політичної поезії Шевченка, його геніальної сатири присвячена Якову де Бальмену – щирому приятелеві Шевченка, який загинув у Кавказі на війні. Твір починається образом Кавказу – картиною гірських вершин, сповнених величі. В уяві поета-революціонера і гуманіста Кавказ вимальовується країною, де гори "засіяні горем, кровію политі". У поемі змальовано війни на Кавказі. Шевченко не малює її безпосередньо, не подає банальних сцен. Яскраве уявлення про війну створюється пристрасним, глибоко емоційним змалюванням її трагічних наслідків. "Огненне море" народних сліз і крові, якими б вистачило напоїти "всіх імператорів", втопити їх "з дітьми і внуками" – ось який потрясаючий образ війни та її жертв створює Шевченко. Війна зображена крізь призму глибоких переживань поета. Його розповідь сповнена гнівного осуду тих, хто винен у війні, й водночас палкого співчуття до її неповинних жертв. Поет вбивчо висміяв намагання ідеологічних посіпак царизму нав’язувати думку про умиротворенність в імперії. В загибелі свого приятеля Якова де Бальмена Шевченко звинувачує царя, яким він вважає справжнім винуватцем війни називаючи Миколу І "катом". "Кавказ" – світлий реквієм загиблому другові поета. 
 
Послання (1845) "І мертвим, і живим… і ненародженним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє". У посланні в одне художнє ціле поєднано сатиричне викриття українських панів-лібералів і позитивна програма – якими повинні бути справжні патріоти, як вони по-справжньому повинні любити "найменшого брата", єднатися з ним, служити йому, батьківщині, дбати за її славу, свободу і розквіт. Бути справжнім патріотом – означає боротись за соціальне і національне визволення народу. Ті, хто експлуатує народ, "замість пива праведную кров із ребер точать", не можуть бути патріотами. Своїм посланням Шевченко дав політичний заповіт українській інтелігенції, яка повинна бути завжди в тісному зв’язку з народом, знати його історію. Послання "І мертвим, і живим…" відіграло важливу роль у пробудженні національної свідомості українського народу, у вихованні його національної гордості, революційної активності у боротьбі за своє визволення. 
 
Поема "Великий льох" (1845). Цю поему справедливо вважають одним з найменш вивчених творів Шевченка і найбільш суперечливим. Поема складається з 3-х частин: "Три душі", "Три ворони", "Три лірники", у кожній частині три персонажі. Центральним у поемі є образ "великого льоху" – символ героїчного минулого українського народу та його прихованих сил у боротьбі з самодержавством і кріпосництвом. Організовуючим і композиційним центром поеми є розкопка в селі Суботові коло Чигирина, де колись жив Б.Хмельницький. До місця розкопок злітаються три душі, три ворони, приходять три лірники. У їх розмовах показано, як кожна з цих груп персонажів сприймає подію розкопування льоху, чого від неї сподівається. В перших двох частинах діють цілком фантастичні персонажі (три душі, три ворони), а в третій частині – персонажі цілком реальні. В першій частині передається розмова трьох пташок – душ. Вони з нетерпінням чекають, щоб той льох "швидше розкопали, тоді б у рай нас повпускали". Першу душу не пускають через те, що як була ще дівчиною, перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмельницькому, коли він з старшиною їхав у "Переяслав Москві присягати". Друга душа карається за те, що Петру І "коня напоїла". Третя, що ще немовлятком усміхнулась Катерині ІІ, коли та подорожувала Дніпром. Три ворони – це символи зла, нещастя в історичній долі України, Польщі й Росії. Вони теж прилетіли на те місце, де будуть розкопувати великий льох. Чекаючи розкопок, вони вихваляються одна перед одною власними злочинами щодо своїх народів. У третій частині подано розмову трьох лірників: "один сліпий, другий кривий, а третій горбатий". Вони також йдуть у Суботів на розкопки, щоб "про Богдана мирянам співати". Але "начальство мордате", розгніване невдачею розкопок, їх вилаяло й побило. Виявилось, що розкопаний був лише "малий льох": "Великого ж того льоху ще й не дошукались". Царизму і всім злим силам, що прислужують йому, всім тим українським, польським, російським ворогам, які котять лихо народові, ніколи не вдасться "розкопати" його прихованих сил, його волелюбних прагнень трьох братніх слов'янських народів – російського, українського і польського – жити в дружбі і мирі. 
 
Поема «Сліпий» («Невольник») за жанром історико-побутовий твір. До оцінки історичних подій другої половини XVIII ст.— ліквідації Запорізької Січі і закріпачення селян Катериною II — звертається Шевченко і в поемі "Сліпий" («Невольник»). Ґрунтуючись на народних переказах, поет в уста сліпого Степана вкладає сумну розповідь, почуту героєм від запорожців на Дунаї, про те, «як Січ руйнували», як царські війська «срібло й золото на Січі забрали», як «степи запорозькі» цариця «німоті ділила, та бахурам і байстрюкам люд закріпостила». Це беззаконня щодо України цариця вчинила при підтримці гетьмана Кирила Розумовського з козацькими старшинами, які «в цариці, мов собаки, патинки лизали». Підлій, продажній козацькій старшині в поемі протиставлено просте козацтво, чистота і благородство моралі трудящих людей. Всі персонажі твору — представники народу, наділені високими моральними якостями. Майстерно змальовані в поемі картини вирядження юнака на Січ, поетичний ритуал прощання старого батька з своєю священною козацькою зброєю і передачі її синові. Тяжко переживає розлуку з Степаном батько, «багатий, сивий сирота», на серці якого, «мов лату на латі», «печалі нашили літа», а в Ярини, «як з квіточки роса вранці», ллються сльози за своїм коханим. Про те, яких поневірянь зазнав запорожець Степан, зворушливо розповідається у високопоетичній, сповненій любові до батьківщини думі. Сліпий каліка Степан і Ярина одружуються. Трапилось «диво», зазначає поет, якого може не було споконвіку, «щоб щаслива була жінка з сліпим чоловіком». 
 
Соціально-побутові поеми «Сова» (1844), «Наймичка» (1845), «Відьма» (1847). В них поглиблюється розробка теми становища жінки-матері в кріпосницькому суспільстві, образ матері — один з центральних в усій творчості Шевченка. 
 
Соціальні причини трагедії матері глибше розкрито в поемі «Сова», розгорнута жахлива картина рекрутського прийому і показу страждань матері-вдови, розлученої з своїм сином. Мати все ладна віддати своїй дитині, їй здається, що над її сина нема кращого «на всім світі, на всій Україні», вона, «як квіткою в гаї, кохалася своїм сином». Та «зле безталання», сумно зазначає поет, трапляється всюди, «і на шляху, і без шляху, усюди, де люди». Світлі тони змінюються похмурими: вмирає батько, мати «осталася вдовою, хоч і молодою», «пішла в найми», день і ніч працювала. І знову всі її турботи про сина: вона йому «жупанок купила», віддала до школи. Світла радість засяяла в материному серці, діждалась вона — син виріс. Та не довго тішилась цією радістю бідна мати. Прийшло горе: «стали хлопців в кайдани кувати». На солдатську каторгу віддали і вдовиного сина. Почалось тяжке поневіряння самотньої матері по наймах, вона стає жебрачкою, від туги за сином і невимовних страждань божеволіє. Отже, Шевченко показує, що причиною трагедії бідної матері є не тільки царська рекрутчина, а й панівні в кріпосницькому селі соціальні відносини, породжені його розшаруванням на бідних і багатих. Багатіям належить влада в селі, вони звільняють своїх дітей від рекрутчини, посилають до війська вдовиного сина, а потім ще й знущаються з матері-вдови. 
 
"Образ матері-страдниці, матері-мучениці яскраво змалював Шевченко в одному з найкращих своїх творів на цю тему поемі «Наймичка». Героїню цієї поеми Ганну спіткало таке ж горе, як і Катерину з однойменної поеми: вона стала покриткою, змушена покинути батьків, рідне село, ховатись у полі зі своїм сином. Але на відміну від Катерини Ганна не кінчає життя самогубством, а знаходить у собі сили зберегти життя для сина. Ганна підкидає дитя заможним бездітним хуторянам, а сама стає у них наймичкою. Здається, що Ганна «рада та весела». Насправді ж вона глибоко нещасна, переживає тяжку драму, приховуючи свої материнські почуття. Тільки перед смертю, залишившись наодинці з сином, вона признається йому: «Я каралась весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати». 
 
Новою ідеєю теми про страдницьке життя матері-покритки була поема «Осика» (1847), яку Шевченко в останній редакції 1858 року назвав «Відьма». Моральний виродок, пан довів кріпачку Лукію до божевілля. Основна частина поеми подана у формі діалога між Відьмою і Циганом. Напівбожевільна жінка у хвилини повернення до неї свідомості уривчасто розповідає про страхітливу трагедію свого життя, як була вона молодою, як пан-ірод помітив її, взяв у покої, обстриг під хлопця і взяв з собою у похід проти Туреччини, а коли породила близнят, покинув її. Дома застала батька при смерті, а громада вигнала її з хати. Виросли діти. Сина Івана пан віддав «якійсь пані у лакеї», а доньку Наталю занапастив. Лукія переконується, що бога немає для бідних, що він служить багатіям, Лукія весь сенс свого життя вбачає в тому, щоб бути завжди з «людьми», «людей не цуратись» (людей убогих), не мати нічого спільного з панами. 
Третій період творчості Шевченка (1847-1857) 
6 квітня 1847 року, наступного дня після арешту, Шевченка відправили під конвоєм до Петербурга, де його було ув'язнено в казематі Третього відділу. Під час допитів Шевченко виявив твердість характеру і мужність, нікого з членів товариства не виказав, цілком відверто, не приховуючи своїх зв'язків з народом, поет-революціонер говорив про свою ненависть до царя і кріпосників. На засланні об'єднав у цикл «В казематі» у підзаголовку «Моїм соузникам посвящаю». Цим циклом починається третій період у творчості великого поета. 
 
Цей цикл віршів Шевченка відзначається тематичною розмаїтістю, жанровим і мовнопоетичним багатством: балади, елегії, особиста і громадянська лірика. В них поет втілив незламність своїх революційних переконань, протест проти гноблення, велику любов до знедоленого народу, турботу за його майбутнє. Як на допиті, так і в своїх ліричних тюремних сповідях Шевченко не виявив ні тіні каяття. Поет докоряє собі тільки за те, що до ув'язнення зроблено мало для свого рідного народу. 
 
Мотив розлуки зворушливо звучить у тужливих ліро-епічних поезіях «Не кидай матері» — казали...», «Чого ти ходиш на могилу?...», «Ой три шляхи широкії...». Названі поезії відбивають водночас смуток, страждання уярмленого народу і настрої ув'язненого поета, борця за його волю, пристрасного шукача правди. 
 
Свою безмежну любов до України, турботу про її майбутнє Шевченко висловив у вірші «Мені однаково, чи буду...». Ця поезія позначена глибиною самоаналізу і широтою поглядів. Головний мотив її — самозречення в ім'я щастя і свободи батьківщини, відмова від особистого щастя жити на рідній землі. 
 
Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені. 
 
Рідкісною перлиною лірики Шевченка є його поезія "Садок вишневий коло хати…". Уява поета відтворює красу весняного надвечір'я на Україні, сповненого гармонії почуттів, спокійної радості буття людей праці, їх родинного щастя. Такою постає Україна у мріях поета за мурами каземату. Та не такою вона була насправді; зовсім іншу картину життя українського закріпаченого села малює поет у наступному вірші «Рано-вранці новобранці...». Дівчина від розлуки з милим, якого віддали в солдати, помирає; минуло багато років, повернувся калікою з солдатчини наречений, та застав лише пустку, біля якої «на милиці шкандибає». Ці промовисті пейзажі й образи українського села часів кріпаччини були свідченням горя і страждань знедоленого народу. 
 
Антикріпосницьку і протисамодержавну спрямованість має і вірш «Косар» («Понад полем іде...»). Смерть втілена в цьому вірші в образі косаря, від коси якого «стогне земля, стогне море». Всевладний косар «кладе горами покоси, не мине й царя». Для боротьби з кріпацтвом поет проголошує ідею класового і міжнаціонального єднання трудящих царської Росії, показує спільність інтересів українського і російського народів. У поезії «Не спалося,— а ніч, як море...» відтворена розмова під дверима каземату двох вартових — росіянина і українця — про своє «солдатське нежитіе». В них однакове горе, подібна доля. Солдат-росіянин радить українцеві помститись над паном-гнобителем за наругу. 
 
Весь цикл поезій «В казематі» — новий етап у зростанні поетичної майстерності Шевченка, в урізноманітненні жанрів його лірики, збагаченні її мотивів і образних засобів. Це виявилося ще ширше і виразніше у його поетичній творчості на засланні. 
 
30 травня 1847 року було оголошено конфірмацію: «Шевченка призначити рядовим до окремого Оренбурзького корпусу... під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати». Тоді ж були заборонені всі друковані твори Шевченка. Спішно, за вісім днів, Шевченка, як особливо небезпечного політичного в'язня, під конвоєм привезли до Оренбурга, а потім до Орської фортеці. Почалися неймовірно тяжкі фізичні й моральні страждання поета в задушливій солдатській казармі. Та волелюбний і нескоримий поет і в нестерпних умовах принижень і знущань не втрачав мужності. В короткі години, вільні від муштри, він покидав казарму, пильно приглядався до життя казахів і киргизів, знайомився з їх побутом, усною народною творчістю. Всупереч суворій забороні Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, переховуючи їх у "захалявних книжечках", які вдалося зберегти. Їх було чотири (1847, 1848, 1849, 1850).

4. Період заслання в  житті і творчості Т.Г. Шевченка

23 квітня 1850 року Шевченка заарештовано. Причиною арешту був донос одного з офіцерів про порушення царської заборони писати і малювати. Царські сатрапи були наполохані також тим, що ім'я Шевченка з пошаною згадувалось у гуртку петрашевців, за рік перед тим розгромленому; твори поета-засланця, мужнього революціонера, незважаючи на заборону, поширювалися серед передової молоді. Листування Шевченка викликало в жандармів підозру, що навколо поета об'єднуються революційні елементи. 
 
Восени 1850 року Шевченка через Уральськ і Гурь'єв відправили до Новопетровського укріплення на безлюдний півострів Мангишлак. Тут йому судилося ще сім років тяжко страждати. Це були найважчі роки в його житті. Шевченко тримав себе мужньо і стійко і цим викликав пошану і любов місцевого казахського населення, російських і польських політичних засланців, солдатів і офіцерів, які ще не втратили почуття людяності. У важких умовах заслання Шевченко виконав понад 300 малюнків, в яких розвивав кращі реалістичні традиції образотворчого мистецтва, удосконалював свою майстерність. Це виявилося в його акварельних пейзажах («Пожежа в степу», «Джангисагач», серія малюнків «Мангишлацький сад», «Новопетровське укріплення з моря» та багато інших). З особливою любов'ю змальовував Шевченко казахських дітей («Казахський хлопчик розпалює грубку», «Шевченко і байгуші»). Великих успіхів досяг Шевченко і в портретному живописі (автопортрети, «Казашка Катя», портрет А. Ускової). В останній рік перебування на засланні Шевченко наполегливо працював над задуманою серією «Притча про блудного сина». Лише 2 серпня 1857 року Шевченка нарешті було звільнено. 
 
У перший період заслання (1847—1850) Шевченко, незважаючи на заборону, продовжував свою поетичну творчість, яку згодом назвав «невільницькою поезією». Епіграфом до неї можуть служити його слова: «Караюсь, мучуся... але не каюсь». Поезія Шевченка періоду заслання — це поезія революційної нескореності, новий, вищий етап у творчості поета-борця. У ній знайшли продовження мотиви періоду «трьох літ». Домінуюче місце в творчості поета часів заслання посідає лірика. 
 
Лірична поезія Шевченка періоду заслання різноманітна за змістом і формою. В ній органічно поєднані особисті і громадянські мотиви. Поетичним вступом до «невільницької музи» Шевченка є вірш «Думи мої, думи мої...», яким відкривається перша «захалявна книжечка» поета. На засланні поет-революціонер відточує свою полум'яну поезію. «Думами», «славою злою» називає поет свою творчість у поезії «N. N.» («О думи мої! О слава злая!»), яка сповнена непохитної рішучості і далі творити в ім'я народу, в ім'я «безталанної своєї Вкраїни». З незмінним оптимістичним бажанням, всупереч забороні, починає поет писати свою другу «захалявну книжечку» в 1848 році, яка відкривається віршем «А нумо знову віршувать». Хоч яка «лукавая доля» спіткала поета, та він не дорікає їй. Метою свого життя поет-революціонер обрав непохитну боротьбу: «На те й лихо, щоб з тим лихом битись», — проголошує він у вірші «Не додому вночі йдучи». Ніщо і ніхто не в силі примусити поета відмовитись від творчості: «Та вже ж нехай хоч розіпнуть, а я без вірші не улежу. Уже два годи промережав, І третій в добрий час почну» віршем «Неначе степом чумаки...», — гордо заявляє поет, починаючи третю «захалявну книжечку». Цю ж думку ще виразніше повторює він у вірші «Лічу в неволі дні й ночі», яким відкривається четверта «захалявна книжечка»: «Хоч доведеться розп'ястись. А я таки мережить буду Тихенько білії листи». У віршах, якими відкривались «захалявні книжечки», Шевченко далі розвивав свої погляди на те, яким повинен бути справжній поет-революціонер, поет-патріот. 
 
Чимало ліричних поезій із «захалявних книжечок» являють собою хвилюючий поетичний щоденник тяжких переживань, сумних настроїв патріота-засланця, породжених розлукою з батьківщиною, тяжкою солдатчиною. 
 
Значне місце в «невільничій поезії» Шевченка посідають чудові зразки автобіографічної лірики. Поет прагне втішити своє розбите серце спогадами хоч про окремі світлі промінчики свого важкого, безрадісного дитинства. Та знаходить їх тільки у сні («І досі сниться»...). «Мені не весело було й на нашій славній Україні», визнає поет. В дитинстві він дуже рано залишився без материнської і батьківської ласки і тому на все життя запам'ятав вияв простої людяної уваги до підлітка-сироти з боку трохи старшої за нього дівчини Оксани Коваленко, про яку з незмінною теплотою згадує у віршах «Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочці колись росли...», «Не молилася за мене...». Тема викриття кріпосництва є головною в одному з найкращих зразків автобіографічної лірики, у вірші «Якби визнали, паничі». Подаючи жахливі картини «пекла», «неволі», «роботи тяжкої», «лютого зла» в хаті своїх батьків-кріпаків, поет підносить ці картини до широких соціальних узагальнень, полемізує з дворянськими літераторами – "паничами", які ідеалізували кріпосницьку дійсність, «творили елегії», в яких називали селянську хату на Україні «раєм», а селян-кріпаків своїми «братами». Поет викриває і роль релігії, яка була опорою кріпосників. Поету боляче, що «гинуть у ярмах (лицарські сини», що народ не пробуджується до рішучих дій, що «неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». В уяві поета постає майбутнє вільної батьківщини, без «сліду панського». 
 
Поет-революціонер і на засланні продовжує викривати облудний лібералізм панства. У вірші «П. С.» («Не жаль на злого, коло його...») він створив сатиричний образ українського поміщика-ліберала, «потомка гетьмана дурного» Петра Скоропадського. Сатиричне викриття панства завершується засудженням рабської покірливості селян, які ще й кланяються («шапочку мужик здіймає») перед «паскудою»-паном. 
 
Не примирився з мерзенним вчинком розпусного панича-недолітка, який намагався зганьбити селянську дівчину-кріпачку, герой вірша «Якби тобі довелося...». Він, наймолодший серед парубків, виявив мужність та «вилами пана і просадив, мов ту жабу». Ніяке моралізаторство не може подіяти на панів: «Шкода й праці! Поки села, поки пани в селах, будуть собі тинятися покритки веселі...». Тільки селянські вила та сокира можуть розв'язати соціальні суперечності в кріпосницькому селі. Поряд з мужнім месником у вірші подано образ благородної, сміливої і рішучої дівчини. Хлопця закували в кайдани і відправили в Сибір. Впізнавши його серед закованих невольників, вона "покинула своє весілля і «помандрувала за невольником убогим у Сибір». 
 
На засланні продовжував Шевченко розвивати мотиви дружби народів. Казахському народові поет присвятив вірш «У бога за дверима лежала сокира». Тут в алегоричній формі викривається колонізаторська, грабіжницька політика російського царизму, внаслідок якої колись квітучий край перетворився на пустиню. Та залишилось одне-єдине дерево, «покинуте сокирою», «вогнем не палиме» — символ невмирущої сили народу, віри його в майбутній розквіт свого краю, звільненого від колоніального гніту. Заклик зміцнювати дружбу між українським і польським народами містить вірш Шевченка «Полякам» («Ще як були ми козаками...»). «Неситії ксьондзи, магнати» насильним проголошенням унії, насаджуванням католицизму на Україні сіяли ворожнечу між двома братніми народами. Та інтереси г.гх народів спільні і звідси звертання поета до польського «друга-брата»: «Подам же руку козакові і серце чистеє подай!». 
 
Велику мистецьку цінність мають вірші (близько 40), створені Шевченком на зразок народних пісень.  
 
Соціально-побутові поеми. Змалюванню поневоленого кріпацького села і викриттю здеморалізованого дворянства присвячено поему "Княжна". Сюжет поеми — трагедія княжни, знеславленої нелюдом-батьком, розгортається на фоні страшного життя кріпосницького села. Автор змальовує звироднілого князя — жорстокого визискувача, п'яницю, марнотратника і лицеміра. Усі ці риси князя подані в поемі як типові для всього дворянського класу. І взагалі в змальованих картинах і епізодах, які складають сюжет поеми, автор постійно наголошує на їх типовості для всієї поневоленої України. Уже в ліричному вступі висловлено намір розповісти, що діється не в однім селі, а «скрізь на славній Україні». Це ж підкреслено і у вступі до поеми, де подано узагальнений пейзаж українського села: «Село! — і серце одпочине. Село на нашій Україні — неначе писанка. Кріпосницький лад сповнений непримиренних суперечностей: день і ніч гуляє й п'є князь, у своїх палатах «літом і зимою музикатне, вино рікою гостей неситих налива», а «мужицькі душі аж пищать». «Гуляє князь, гуляють гості, ревуть палати на помості, а голод стогне на селі», і це не тільки в одному селі, а «стогне він, стогне по всій Україні». І знову: «тисячами гинуть голоднії люде», а «...скирти гниють, а пани й полову...продають», вони «голоду раді, та бога благають, щоб ще хоч годок хлібець не родив». До того ж цього гульвісу-князя в середовищі панів славлять як «патріота», «брата убогих»: «А патріот, убогих брат... дочку й теличку однімає у мужика». Князь не тільки жорстокий визискувач селян, а й моральний виродок. Дружина, яку він тримав «взаперті», рано померла дочку князь кинув напризволяще, а коли підросла, збезчестив. У поемі Шевченко також розвиває далі тему розвінчання релігії: князь чинить в селі страхітливі неподобства, а «бог не знає, а може й знає, та мовчить», «бо куняє», «бо було б диво, щоб чути і бачить — і не покарать». Люди не рятували пана, вони мовчки спостерігали, «як дим до неба підіймавсь». Тільки помстою, справедливою розправою над панами можна припинити їх знущання над народом: «Убий гадюку, покусає! Убий, і бог не покарає!».  
 
Пожежею в панському маєтку закінчується і поема «Марина». У вступі поет розповідає, як довго він виношував у своїх думках образ жінки-месниці Марини, як цей образ будив його творчий неспокій: «Неначе цвяшок, в серце вбитий, оцю Марину я ношу». Поема «Марина» є цілком оригінальним, новим твором і за ідейним задумом, і за художнім виконанням. В ній показано, що деморалізація і жорстокість панів-кріпосників дійшли крайніх меж, і все це не виняток, а закономірне породження всієї феодально-кріпосницької системи: «І звір того не зробить дикий, що ви, б'ючи поклони, з братами дієте... Закони катами писані за вас...». За цими катівськими законами і діє в поемі «злий пан», «лихая твар». Свою звірячу жадобу і розпусту він прагне приховати за удаваною побожністю і лицемірно пристойним ставленням до дружини і дітей. За два роки перебування в селі розпусник багато «бідних покриток пустив по світу з байстрюками». Черговою жертвою він обрав вродливу Марину, яку він побачив на весіллі, коли «з костьолу їхав». Молодого за наказом пана на другий же день «в город одвезли та й заголили в москалі», а Марину пан забрав у покої. Та ні умовляння, ні жорстокість розпусника не зломили волі Марини, вона зберегла вірність своєму коханому, людську гідність. І коли пан хотів вчинити насильство над нею, вона вбила його і підпалила маєток. Освітлена загравою пожежі, з ножем кривавим у руці з'являється божевільна Марина як символ помсти над панами. Панів і їхнього маєтку ніхто з селян не рятує: «Пани до одного спеклися, неначе добрі поросята, згоріли білії палати, а люди тихо розійшлись». 
 
Образ народного месника змалював Шевченко також у поемі «Варнак», написаній на матеріалах про повстанський рух на Волині і Поділлі, з якими познайомився перебуваючи в цих місцях у 1846. Цікавився ними поет і на засланні, виявляючи особливий інтерес до постаті Устима Кармелюка, і скористався ними при створенні поеми «Варнак», а також в написаній пізніше однойменній повісті. Поема має соціальний характер. В ній розробляється основна тема творчості Шевченка — тема боротьби покріпаченого селянства проти поміщицької сваволі. Але своєрідність її в тому, що авторська характеристика героя, яка подається в багатьох поемах Шевченка у формі ліричних відступів, у поемі «Варнак» зведена до мінімуму. Лише у вступі автор повідомляє про обставини, за яких він познайомився з героями. «Тиняючись по чужині», він зустрів «діда вельми старого», це був його земляк, «недомучений варнак». В розмові старий «Згадав свою Волинь святую і волю-долю молодую, Свою бувальщину». А далі йде суцільна лірична сповідь героя, в якій вимальовується його життя, думи, прагнення, розкривається характер. Сповідь не переривається авторськими відступами і завершується не авторською кінцівкою, а розповіддю самого героя, якою поет об'єктивніше розкриває причини, що призвели героя до стихійної помсти над кріпосниками. Поет показує силу і слабкість селянського стихійного повстання. Сила такого повстання у його нестримності, в жагучій жадобі повстанців зруйнувати, дотла знищити, спалити все, «що паном звалось». Відсутність перспективи і мети перетворює Варнака в жорстокого вбивцю: «Ходив три годи я з ножами, неначе п'яний той різник». Зневірений у доцільності стихійної помсти, герой пішов до Києва не тільки для того, щоб «святим помолитись», а щоб «...суда, суда людського у людей просити». Цими словами старого варнака поет і закінчує поему. Над месником, захисником народу, борцем за правду і честь, відбувся суд, але не людський, а царський. Вирок його відомий: підсудний став варнаком-каторжником. Релігійність прирікає його на сліпу покору, на примирення з вічним рабством, неволею, вбиває віру у можливість визволення. А «суда людського» варнак не дочекався. На такий суд свого уярмленого народу, на суд вдумливого. розумного читача, свого сучасника, і виніс свою поему Шевченко. І той суд засуджує не варнака, а виносить вирок усій системі феодально-кріпосницького гноблення.