Модернізм та його течії

Модернізм має такі течії:

Неокласицизм

Європейський неокласицизм XIX ст. поставив завданням покласти в основу творчості певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійно поєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сентиментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Французький неокласик А. Шеньє висунув гасло: «На теми, що нові, античний вірш складаймо!» Це стало нормою для французьких неокласиків XIX ст., які відомі більше під назвою «парнаської школи» (Ш. Леконт де Ліль, T. де Бонвіль, Л. Дьєрке, Ф. Сюллі-Прюдом та інші).

Визначальні риси неокласицизму:

       - використання  античних тем і сюжетів, міфологічних  образів і мотивів;

       - проголошення  гасел «чистого» мистецтва та  культу позбавленої суспільного змісту художньої форми;

       - оспівування  земних насолод;

       - прагнення  наслідувати мистецтво минулих  епох;

       - віддання  переваги історико-культурній та  морально-психологічній проблематиці.

      До українських неокласиків традиційно відносять М. Зерова, М. Драй-Хмару, П. Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), М. Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, А. Ніковського, Б. Тена, Г. Кочуру.

Неоромантизм

(новоромантизм)

 Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі  на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

      

       Визначальні риси неоромантизму:

       - неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;

       - герої  неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;

       - головна  увага зосереджувалася на дослідженні  внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;

       - зовнішні  події (також і соціальні) у творах  неоромантиків відступають на задній план;

       - неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;

       - відмова  від типізації, натомість застосування  символізму.  Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші.

Імпресіонізм

Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін.

      Визначальні риси імпресіонізму:

       - зображується  не сам предмет, а враження  від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;

       - відмова  від ідеалізації: ставлячи перед  собою завдання зафіксувати реальні  моменти, імпресіоністи найчастіше  заперечували поняття ідеалізації  й ідеалу, адже ідеал відсутній  в конкретній реальності;

       - часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;

       - герой  імпресіоністичного твору цікавий  не так своєю активністю, спрямованою  на перетворення зовнішнього  світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;

       - найпоширенішим  жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на  тлі західноєвропейського мав  яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.

Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.

Символізм

Одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880—90-х pp. у Франції з'являється ряд послідовників Бодлера — символістів. Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д'Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).

      Визначальні риси символізму:

       - войовничий  бунт проти надто консервативної  і регламентованої суспільної моралі;

       - підкреслене  естетство (захоплення витонченою  поетичною формою і недооцінка змісту);

       - культ  екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо;

       - спроби  вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності  буття, зазирнути до «світу в собі».

  В українську літературу  символізм прийшов через австро-німецьку  та польську літератури. Засновницею  цього стилю у вітчизняному  письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів  можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.

Футуризм

 Авангардний напрям, назва  якого в перекладі з латини  — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були близькі до цього: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — «мистецтво комуністичного суспільства»!..».

         Визначальні риси футуризму:

       - заперечення  традиційної культури (особливо  її моральних і художніх цінностей);

       - прагнення  до новацій, бунтівливості порушення  традицій;

       - культивування  урбанізму (естетика машинної індустрії  і великого міста);

       - переплетіння  документального матеріалу з  фантастикою;

       - у поезії  — руйнування загальноприйнятої  мови, використання «слів на свободі».

      

       Ознаки  футуризму спостерігаємо в творчості  М. Семенка, В. Поліщука, Я. Савченка, М. Бажана, Г. Шкурупія.

Експресіонізм

Напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.

      

       Визначальні риси експресіонізму:

       - зацікавленість  глибинними психічними процесами;

       - заперечення  як позитивізму, так і раціоналізму;

       - оновлення  формально-стилістичних засобів, художньої  образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

       - суб'єктивізм  і зацікавленість громадянською  темою.

      

       Український  експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.