Народно-поетичний романтизм, творчість Гюго, історичний роман "Айвенго"

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького

ННІ Іноземних мов

Контрольна робота

Із зарубіжної літератури

Варіант V

Виконала

Студентка 2-А групи

Маринчак Каріна

Викладач: кандидат філологічних наук,

доцент Богданова І.В.

2013

 

План

І. Народнопоетичний романтизм як явище загальноєвропейського  значення.

ІІ. Творчість  В.Гюго як відображення розвитку французького романтизму.

ІІІ. «Айвенго»  В.Скотта як романтичний історичний роман.

 

І. Народнопоетичний романтизм як явище загальноєвропейського значення.

Поняття "Література XIX ст." включає насамперед два  напрями в мистецтві - романтизм  і реалізм. На рубежі XVIII-XIX ст. в європейській літературі утверджується новий  напрям - романтизм. Його можна розглядати як своєрідний відгук на соціальні та економічні зміни в житті Європи наприкінці XVIII ст. Головними подіями, що дали поштовх до зародження романтизму, були Французька буржуазна революція 1789-1794 рр. та наполеонівські війни, що розпочалися після неї, промисловий переворот в Англії. Подальший розвиток романтизму припадає на період Реставрації (1815-1830 рр.) та 30-40-вірр. Згодом домінуючим напрямом став реалізм, на зміну якому у 1870-1900 рр. прийшов натуралізм.

Романтизм виник у  той час, коли Європа пережила сильне духовне розчарування у зв'язку з подіями Французької революції 1789-1794 рр. та наполеонівськими війнами. Ставилися під сумнів переконання, що людині під силу перебудувати на краще суспільний порядок на основі розуму, і це пригнічувало. Адже революція привела до суспільної гармонії, вона скінчилася розгулом насильства і кривавим "якобінським терором". Не вдалося ствердити свободу та справедливість і наполеонівським солдатам. Так було завдано удару по вірі в розум, його могутність, силу. Саме цим пояснювалося глибоке розчарування, яке охопило багатьох митців-романтиків. Воно знайшло своє вираження в песимістичному тоні та трагічному забарвленні творчості. Саме тут треба шукати витоки образу розчарованого в житті героя, оспіваного романтиками.

Стрімке сходження Наполеона до вершини слави стало для багатьох романтиків прикладом сміливого дерзання, духовного розкріпачення особистості. І нехай невдовзі видатні люди Європи засудять Наполеона за його жадобу до влади, імперські амбіції та жорстокі завойовницькі війни - в пам'яті людей надовго залишиться образ Героя. Саме тут полягають витоки активного в житті героя романтизму - героя-бунтаря, героя-протестанта.

Трагічне і героїчне в романтичному мистецтві тісно  переплетені. Поєднання героїчного, бунтарського настрою і трагічного розчарування знаходимо у творах письменників-романтиків, зокрема у творах великого англійського поета Дж. Г. Байрона.

Філософською основою  романтизму стала філософія Фіхте  з його вченням про творчу діяльність абсолютного суб'єкта "Я", який породжував свій об'єкт вихідним пунктом світосприймання. За його філософією, світ розглядався не як сукупність незмінних речей і готова форма, а як процес безкінечного становлення, який був творчою духовною діяльністю і причому діяльністю символічною, втіленням викриття внутрішнього через зовнішнє, тобто процес художньої творчості.

Людина розглядалася як основний центр і кінцева мета природного процесу і одночасно  як початковий пункт надприродного  відкриття. Рушійними силами душі людини вважалися не мислення та інтелект, а фантазія і почуття.

Суб'єктивне осмислення автором ролі явищ реальної дійсності, прагнення приписати їй те, що письменник-романтик хотів би побачити в житті, - все  це часто призводило до неправильного  розуміння, а інколи і перекручення об'єктивних законів розвитку дійсності. Реалії капіталістичного суспільства не влаштовували романтиків, тому вони перебували у постійному пошуку відповідей на наболілі питання: як усунути зло і вади цього суспільства, де той ідеал, до якого треба прагнути.

Говорячи про романтизм  слід наголосити, що він не був лише літературним напрямком, він був  рухом, що охопив різні сфери духовної культури того часу. Він нагадував  інші великі епохи, такі як Середньовіччя, Відродження, Просвітництво.

Назва терміна "романтизм" вказує на зв'язок із середніми віками, коли в літературі був популярний жанр лицарського роману.

Романтизмом прийнято називати напрям у мистецтві, який виник у  країнах Західної Європи наприкінці XVIII - поч. XIX ст.

Назва виникла від  французького слова "romantisme", яким позначалося щось таємне, дивне, нереальне.

Романтизм - напрям у літературі та мистецтві І чверті XIX ст., котрий характеризується зображенням ідеальних героїв і почуттів. Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції.

Сутність романтизму: незвичайні герої у незвичних обставинах.

Уперше термін згадується в 1650 р. В Іспанії це слово спочатку означало ліричну і героїчну пісню-романс. Потім епічні поеми про лицарів - романи. Саме слово "романтичний" як синонім "живописний", "оригінальний" з'явилося у 1654 р. Його вжив француз Бальданепарже.

Пізніше, на початку XVIII ст., це слово використовувалось уже  багатьма письменниками і поетами, у тому числі й письменниками-класицистами. (Зокрема, Поуп називає свій стан романтичним, пов'язуючи його з невизначеністю).

В кінці XVIII ст. німецькі романтики брати Шлегелі висунули опозицію поняттю класичний - романтичний. Цю опозицію підхопили і зробили  відомою по всій Європі. Так, поняття "романтизм" стало вживатися  як термін теорії мистецтва.

Письменники-романтики  відійшли від традицій класицистів, що наслідували все античне. На противагу  їм романтики захопилися оспівуванням Середньовіччя. Вони створювали в дусі Середньовіччя нові картини життя, відкидали суворі канони й правила і понад усе цінували натхнення.

Також представники романтизму відмовилися від реалістичного  зображення дійсності, тому що були незадоволені її анти естетичним характером.

Романтики уявляли розум  ототожненням прагматизму, тому просвітницькому  ідеалу розуму був протиставлений культ почуттів. Вони зосередились на людських переживаннях, які виражали неповторну індивідуальність.

Романтизм не був монолітним. У ньому існували різні течії.

Однією із них, яка стала явищем загальноєвропейського значення , є народно-фольклорна (початок XIX ст.) течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє мислення.

Особливості:

o не тільки збирали  народну поезію й черпали з  неї мотиви, образи, барви, а й  знаходили в ній архетипи своєї  творчості, дотримувалися принципів  і структур народнопоетичного мислення;

o їх приваблювала простота  поетичного вислову, емоційна  наснаженість і мелодійність  народної поезії;

o не сприймали буржуазну  цивілізацію, прагнули знайти  опору в протистоянні їй у  народному житті, свідомості, мистецтві.

Спершу вона проявилася в Англії, у "Ліричних баладах" У.Вордсворта, перше видання яких з'явилося в 1798 р. і здійснило справжній  переворот у житті тогочасної англійської поезії. У 1801 році з'явилося друге видання збірки з передмовою, в якій Вільям Вордсворт виклав свою поетичну концепцію. Передмова, в якій поет-реформатор називає збірку "експериментальною", стала своєрідним маніфестом британських поетів-романтиків.

Збірка "Ліричні балади" є унікальним прикладом співпраці  двох великих поетичних талантів: Вільяма Вордсворта і Самюеля Колріджа. Те, як вони взагалі могли працювати разом, дотепер залишається загадкою. Поети були зовсім різними за характером і темпераментом. Вордсворт полюбляв сільський спокій, свіже повітря, довгі прогулянки, під час яких він складав вірші. Колрідж, навпаки, був ученим, запійним книголюбом і знавцем німецької філософії. У нього були неабиякі здібності, але дуже складний характер.

Перу Вордсворта належать 27 поетичних творів зі збірки, Колріджу — 4. Поет-реформатор Вордсворт велику увагу приділяв мові своїх поезій, яку прагнув наблизити до народної. Теми для своїх творів поет знаходив у повсякденному житті:

«Повсякденне  життя я обрав тому, що лише в  ньому все природно і правдиво; за його умов простий, нічим не прикрашений  побут не суперечить прекрасним та вічним формам природи»

. Вордсворт ідеалізував  сільський побут, зробивши центральним  героєм поезій людину з народу. Він також наголошував на визначальній  ролі природи в житті поета:

«Природу пізнає не розум, а чуйне серце. Природа — великий учитель»

В Німеччині народно-фольклорна течія була стверджена гейдельберзькою школою романтиків, другим покоління німецьких романтиків. Школа складає якісно новий етап розвитку німецького романтизму. Повертається щирий інтерес до народної творчості. Якщо ієнці орієнтувалися на загальнолюдські інтереси, то гейдельбержці – на суто німецькі.

Учасники гуртка з  величезною цікавістю збирають, вивчають та видають пам’ятки народного мистецтва – книжки, пісні, казки. Найбіш видатною збіркою стала збірка народних пісень «Чарівний ріг хлопця» (1805р.), що була укладена та видана Ахимом фон Арнімом і Клеменсом Брентано. Саме вони разом з Йозефом Герресом та деякими іншими письменниками й сформували у 1806 році Гейдельбергський гурток.

Другий том «Чарівного рога хлопця» було видано в 1808 році. В ній пісні були надруковані не цілком відповідаючи оригінальним текстам, а проходили декілька редакцій від авторів збірки. Так чином Арнім і Брентано заміняли архаїзми та діалектизми, змінювали рифми та розміри, скорочували та доповнювали. Це спричинило жорстоку критику зі сторони сучасників. Однак, відредаговані тексти мали великий вплив на багатьох поетів-романтиків, включаючи Генріха Гайне.

Романтики гейдельбержської школи вважали, що сучасне мистецтво, що постало перед лицем соціальних і ідеологічних колізій наполеонівської епохи, отримає нові плідні імпульси від старонімецького мистецтва середньовіччя. Саме у такому сенсі “народні книги”, як і взагалі народна поезія, набували для них особливої естетичної цінності, ставали зразком і джерелом для нової естетичної культури.

Висунення гейдельбержцями  проблеми народності мистецтва навіть в її реакційному аспекті означало, що в естетиці пізнього романтизму здійснився різкий перехід від літературного  космополітизму ранніх романтиків, від їх літературної універсальності, “всемірності” до національних літературних традицій. Цей перехід був тісно пов'язаний з істотними змінами в розумінні гейдельбержцями суті художньої творчості в порівнянні з ранньоромантичною поетичною концепцією.

У ранньому романтизмі поезія трактувалася як художня творчість, цілком залежна від особи (таланту, здібностей) окремого поета. Поетичний  твір, з погляду ранніх романтиків, - плотський, наочний прояв суб'єктивного  творчого духу художника. На противагу цьому для пізніх романтиків поезія була несвідомою творчістю безособового і надкласового “народного духу”, якогось народного цілого, що ідеалізується.

Всі поетичні твори —  пісні про Нібелунгів, стародавня німецька міфологія, старі та сучасні  народні пісні — розумілися як вираз “творчого народного духу”.

Ранні романтики мали справу з літературою всіх часів  і народів. Вони прагнули розробити  історію всесвітньої літератури як єдиного процесу культурного  розвитку людства. І лише відносно цієї світової історії літератури була можлива, з їхньої точки зору, розробка окремої, національної історії. В протилежність цьому для гейдельбержських романтиків історичний розвиток виражається перш за все в своєрідних літературних формах окремих народів.

Національна літературна традиція представляє для гейдельбержців вищу цінність, ніж всесвітня історія. Вся їх увага направлена на те, щоб розкрити національну своєрідність старонімецької літератури. Звідси виникають й різні оцінки літератури середньовіччя.

Ранні романтики (наприклад, Новаліс в романі “Генріх фон Офтердінген”) бачили золоте століття поезії в космополітичному середньовіччі; для гейдельбержців середні віки були хранителями національного літературного минулого. Арнім і Брентано вивчали пам'ятники середньовічної літератури перш за все як зразки історичного прояву німецького поетичного “народного духу”. Тому “нова естетична культура”, до створення якої прагнули гейдельбержці, не носила суб'єктивного і в той же час всесвітнього універсального характеру, а була “історично обґрунтованою, національною, загальнонародною”.

Так істотно змінився естетичний ідеал гейдельбержських романтиків в порівнянні з раннім романтизмом братів Шлегелів, Новаліса, Тіка. Ідеалу “прогресивної універсальної  поезії”, крайньому суб'єктивізму і універсалізму гейдельбержці протиставили ідеал загальнонародної, історичної і національної культури. З одного боку, вони пов'язували свій естетичний ідеал з певною, національно-історичною основою (поезією німецького середньовіччя), а з іншої — істотно обмежували поетичний геній, “прив'язуючи” його до національного цілого.

Піднесення народної поезії, характерне для початку естетичної культури гейдельбержців, знайшло своє віддзеркалення в концепції “природної поезії”, висунутої і розробленої братами Якобом (1785—1863) і Вільгельмом (1786—1859) Грімм. Поняття “природньої поезії” використовували в своїй естетиці як Гердер, так і Гете. Гердер розумів під “природною поезією” народну поезію — епос, оповіді, казки, народні пісні. Гете (у Страсбурзький період) висловив думку, що і твори сучасних поетів можуть бути названі “природними”, а не тільки поетична творчість народу у далекому минулому. У зв'язку з цим Гердер переглянув свою точку зору і в творі “Про Осіана і пісні стародавніх народів” (1773р.) висловив думку, що відмінність між природною (або народною) поезією, з одного боку, та штучною поезією — з іншою, може носити лише якісний характер, а не генетично-історичний. Це означає, що з його точки зору природну поезію складають не тільки ті оповіді та пісні, що дійшли до нас з глибини століть. І сучасна поезія, якщо вона відповідає певним вимогам, може бути названа природною.