Образ Фауста у поемі Гете і сві-товій літературі

Міністерство oсвіти і науки, молоді та спорту України

Криворізький педагогічний інститут

ДВНЗ "Криворізького національного університету"

Кафедра української та світової літератур

 

 

 

 

 

 

Індивідуальне науково-дослідницьке

завдання

«Образ Фауста у поемі Гете і сві-товій літературі»

 

 

 

 

 

                                                                                                   Виконала:

                                                                                        студентка групи УФБ-11

                                                                                         Ткач Ольга Вікторівна

                                                                                                    Перевірила:

                                                                                          Яременко Наталя Володимирівна

 

 

Кривий Ріг

2012

План

 

 

1.Витоки  легенд про Фауста

2. Історія написання «Фауста» Гете

3. Образ Фауста у зарубіжній літературі ХІХ – ХХ ст.

4.Висновок

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Витоки легенд про Фауста.

Найвеличнішим творінням Гете, підсумком  більш ніж піввікових старань  є трагедія «Фауст». Гете втілив у  «Фаусті» великий історичний досвід переломного періоду, кульмінаційним моментом якого була Велика французька революція. В складному процесі  ідейних перетворень західноєвропейських  філософів і поетів XVIII ст.. «Фауст» займає особливе місце як найвеличніша художня пам’ятка, яка підсумовує досягнення просвітницької думки. Творчий дух Фауста лине до нас із загадкових химерних віків на межі Середньовіччя та Відродження, коли людина пройнялася вірою у свою всемогутність, озброївшись силами таємничої науки алхімії, шукала «філософський камінь», за допомогою якого збиралась перетворити будь-який метал на золото, шукала «еліксир життя», щоб повернути собі молодість. У цей час і з’являються перекази про магів-чорнокнижників, які продавали душу дияволу, щоб той допоміг осягнути таємницю буття. За основу свого величного твору Гете взяв одну із таких легенд про вченого доктора Фауста, яка виникла в Німеччині в XVI ст. Сказання повідомляє, що він займався чорною магією, закликав духів, заключив договір з дияволом і продав йому свою душу, а за це посланець пекла виконував будь-які його бажання. Гете жив на зламі епох, коли життя розкривало перед людиною свої нові несподівані грані, а старі способи пізнання безнадійно відходили в минуле. Науки, які перераховує Фауст, були головними в університетах часів Середньовіччя. Магія тоді також вважалась наукою. Століттями панувала думка, що життя можна осягнути, не виходячи з кабінету, а книжки, осяяні авторитетом стародавніх учень містили в собі всю мудрість, потрібну людині. Над цим усім провів своє життя Фауст, який став головним героєм трагедії Гете. Історія Фауста – не перша легенда такого типу. Здавна у різних народів виникали перекази про напів-богів, титанів, чарівників, наділених надприродною силою. Такі легенди втілювали людську мрію про перемогу над силами природи. У давніх переказах про могутніх істот була одна особливість: людина, що володіла надзвичайними здібностями, була завжди у неладі з богами, а ті намагались цих усмирити і підкорити своїй владі. Найяскравіше це відображено в грецькому міфі про найпрекраснішого з титанів – Прометея. Він проявив непокору, викрав з неба вогонь і приніс його людям. За цей зухвалий вчинок Зевс прикував його до кавказької скелі і наказав орлу клювати печінку бунтаря до тих пір, поки той не примириться. Легенди про таких непокірних є у кожного народу. І так заведено, що вони потім завжди осуджуються, тому що втілюють гірку правду історії і перші, хто не хоче жити по-старому, і прагнуть знищити вікову несправедливість чи відрити нові шляхи думки, повинні відновитися від свого пориву або померти. В чому б не проявилась непокірність, ті, що охороняють порядок існуючого світу, осуджують тих, що піднімають голову і підносять свій голос. На них завжди лежить прокляття. Не лише на Каїні та Прометеї. Але через осудження, на образах цих титанів проблискуються благородні прагнення, що закликають їх до непокори і бунту. Проходить час – для цього інколи потрібні не віки, а тисячоліття, і серед нових поколінь знаходяться такі ж бунтарі. Вони розпізнають свою спорідненість з тими, хто був проклятий. Так, англійський поет ХІХ ст. Байрон виправдав бунт біблійного Каїна, а інший англійський романтик Шеллі – непокірного Прометея. В кожну епоху з’являються бунтівники. Вони були і в сірому Середньовіччі. Їх засуджували за заперечення християнського Бога і називали їх єретиками. Навіть наприкінці середніх віків, коли людство побачило новий світанок вільнішого життя, в епоху Відродження відбувалося те ж саме. Шукачів нових шляхів переслідували як ворогів людства, а займалися цим саме ті, що дійсно були його найзапеклішими ворогами і ставали на заваді прогресу. Як єретиків спалили французького гуманіста Етьєна Долє (1564), італійського філософа Джордано Бруно (1600), в 1633 році змусили великого вченого Галілео Галілея відректися від «єретичного відкриття» Коперніка, признаючи, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки. Отже, в середні віки істину шукали в книжках, у Святому письмі. А живу природу (матерію) вважали гріховною Вважали, що людина за життя повинна задушити в собі чуттєві радощі та прагнення як гріховні і тим самим перемогти свою матеріальну (тілесну) природу. У звільненні духу від усього тілесного, земного і полягала істина.

Історія написання «Фауста» Гете.

Раніше від інших за обробку  сюжету взявся молодий Гете, коли йому було трохи 

більше двадцяти. Відриття легенди про Фауста прийшло до нього в той час, коли він знаходив себе як поет під впливом науки Герд ера про істину в глибинах народної творчості і коли він самоусвідомлюється як  людина з усією властивою юнацтву жагою, з пориванням розгадати загадку життя. У суворому світі католицького Середньовіччя чорт стояв другою фігурою, на зображенні якої церква зосередила свої зусилля. Чортом залякували, ятрили релігійну пильність. Пропаганда була поставлена атк добре, що в 1569 році у Німеччині навіть видали трактат «Огляд чортів» - про різновиди нечистої сили, щоб трудящий люд знав, як розпізнати і на кого доносити. Запалали «єретики» на вогнищах інквізиції, про чорта стали думати дедалі серйозніше. А тим часом у келіях, заставлених колбами, ретортами та всяким начинням, самовіддано працювали учені-містики, які натрапляли на нові істини і справді виходили за межі тодішніх уявлень, особливо коли вони до того ж володіли даром впливу на людей. Універсальність інтересів і твердість духу були визначальними прикметами вчених цієї епохи. Сам Гете, проникаючи в суть явищ, переконався, що рамки науки обмежені, крім того, на заваді розвитку наукової думки стояла церква. Багато разів у пошуках істини він зазнавав розчарувань. Ось чому Гете зацікавила постать середньовічного вченого напівлегендарного Фауста, чорнокнижника, який, бажаючи пізнати таємниці світу, наук, буття, іде на угоду з дияволом і ціною своєї душі здобуває те, чого не могла дати йому обмежена, затиснута в рамки дозволеного наука. Працюючи над «Фаустом», Гете змушений був спеціально вивчати твори про магію і алхімію. У молодості він читав «Небесні таємниці» шведського містика Е. Свенборга (1688-1772), «Пророцтва» французького астролога Нострадама (1503-1566), але, на думку найновіших дослідників, із кількості різних творів Гете найбільше працював з книгою Георга фон Веллінга (1652-1727) «Магія, кабалістика і теософія», друге видання якої збереглося в особистій бібліотеці поета в Ваймарі. Нам відомо, що майже усі «штюрмери» писали свого «Фауста», але загальновизнаним його творцем був і залишається Гете. Згадаймо один із факторів біографії поета – навчання в Лейпцігському університеті. Тут у знаменитому склепі Авербаха, він побачив на стіні древню фреску із зображенням чорта і старого вже чоловіка, що летять на бочці з-під вина між хмарами. Молодий Гете, познайомившись із простою і наївною легендою про знаменитого алхіміка, вирішує почати роботу над своїм «Фаустом». Гете мислитель побачив у «балаганній легенді» одвічне прагнення людини до знань, протест проти утисків особистості, мрію розгадати таємниці природи. Саме прагнення пізнати світ, що лежить в основі легенди, привабило Гете. Праці над трагедією він віддав шістдесят з прожитих 83 років життя. Надаючи легенді про Фауста глибокого філософського змісту, поет втілив у ній просвітницьку віру в силу і необмежені можливості людського розуму. Життя і смерть, молодість і старість, творчість і кохання, історія і сучасність – все це становить зміст трагедії. Творчість молодого Гете була просоченна протестом проти всього феодального ладу тодішньої Німеччини. Державна розробленість, вплив церкви на суспільне життя, тупість міщанства, застій і бідність, що панувала всюди глибоко ранили серце молодого поета. Один за одним випихали в його голові гігантські задуми драм великих героїв легенд та історії: Прометей, Магомет, Сократ, Юлій Цезар. Якщо ні про Цезаря, ні про Сократа Гете так і не написав, так і про Прометея і Магомета обмежився лише окремими яскравими ескізами, які не дивлячись на уривчастість, мають велике ідейне і художнє значення, то сюжет про Фауста в період між 1773-1775 рр. Гете розробив досить ґрунтовно. Хоча драма також не була завершена і в розвитку фабули залишились істотні пробіли. Ранній Фауст, або як його прийнято називати «Про-Фауст», схожий на майже закінчену скульптуру, лише де-не-де невідшліфовану до кінця скульптором. У своєму первісному вигляді «Фауст» - твір, в якому з великою силою відображені настрої «Бурі і настику». Це один із найреволюційніших творів того часу. Ідейна значущість поєднувалась в ньому з великою політичною силою, що зворушила всіх, хто мав можливість познайомитись з його творінням, відзначеним геніальним. Після тривалої перерви у роботі над «Фаустом» Гете по-новому переглядає написане, він дописує деякі сцени, не міняючи при цьому головної думки. Але в цілому твір залишається незавершеним. В 1790 р. було надруковано ряд початкових сцен, попередивши читачів, що це не закінчений твір, а лише уривок, про що говорить і сама назва «Фауст фрагмент». Широкі кола читачів могли познайомитись з початком історії Фауста і з образом Маргарити. В роки «Бурі і натиску» Гете захоплюється народними піснями, середньовічною готичною архітектурою, вільною формою шекспірівської драми, був прихильником повної свободи художника. В Італії він побачив величезну кількість збережених витворів скульптури, руїни древніх римських храмів та інших споруд. Отож, Італія справила велике враження на Гете. З висоти прожитих років він став розуміти багато речей глибше, особливо образ Фауста В «Пра-Фаусті» вже була початкова сцена, де герой виражав своє незадоволення, книжними знаннями, але глибше розкриття прагнень Фауста ще було відсутнім. Тепер Гете, за його ж словами «снова нашёл нить», створюючи нову сцену, а це «Лісова печера», написав монолог Фауста білим віршем. Але, як і раніше, «Фауст» не був завершений. Отож, як бачимо, на написання «Фауста» Гете надихали визначні події з його життя. Наступним поштовхом було знайомство з великим німецьким поетом Ф. Міллером. Це був винятковий приклад дружби двох поетичних геніїв. Людство завдячує Міллеру тим, що Гете завершив першу частину трагедії. Спілкування з Міллером взагалі мало велике значення для відродження художніх інтересів Гете. Він зіткнувся з людиною такого ж розуму, яким володів сам, і одержав величезний творчий стимул від усвідомлення, що поруч є людина, здатна повністю оцінити його незвичайний сміливий задум. Саме в роки спілкування з Міллером, поетом-мислителем, задум «Фауста» набув об’ємного філософського характеру, який так високо підняв це творіння над іншими творами Гете і всією німецькою літературою. В ці роки Гете написав три вступні частини «Фауста» - вірш «Посвята», «Пролог на небі», «Пролог в театрі». Перша частина «Фауста» вийшла в 1808 році в дванадцятому томі збірки творів поета. В підзаголовку було вказано, що надрукований твір є лише першою частиною і, що «далі буде». Гете і справді вже приступив до роботи над другою частиною. Її план було складено 1800 р. і було написано один із найголовніших актів наміченого продовження, в якому була Єелена Прекрасна, однак інші творчі інтереси відволікали його. Для продовження написання «Фауста» поету була знову потрібна причетність іншої особи. На цей раз це був скромний молодий чоловік Іоган Петер Еккерман, якого Гете взяв до себе секретарем. Великий прихильник творчості Гете, освічений, з хорошими літературними смаками, він змусив старого поета повернутися до незавершеної праці і добився свого. Вже в 1825 році починається останній період створення «Фауста», що тривав сім років. В ці роки Гете визначив для себе, що «Фауст» для нього основна справа. Друга частина була завершена в 1831 році, а з’явилась у виданні лише після смерті поета в 1883 р. Друга частина трагедії свідчить, що Гете відійшов від легенди, логічно розвиваючи характер людини, яка бачила своє покликання в активному шуканні істини та смислу життя. 17 березня 1832 р. в листі вченому Вільгельму Гумбольту, з яким їх пов’язувала дружба, Гете зробив підсумок роботи над «Фаустом»: «Тепер пройшло вже більше 60-ти років з тих пір, як концепція «Фауста» в моїй юності ясно склалась з самого початку, але ряд сцен ще не були повністю сформовано. Я дав можливість цій думці поступово розвиватися разом зі мною. Гете цікавився всіма сферами людського буття. Він був людиною енциклопедичних знань, що відобразилось у його творчій діяльності. Уявімо собі людину, яка однозначно була поетом, вченим, державним діячем, художником, актором і режисером, людину, яка писала вірші, поеми, романи, драми, епіграфи, критичні статті, статті з мистецтвознавства, займався хімічними дослідами, оптикою, мінералогією, геологією, ботанікою, зоологією, педагогікою, питанням організації війська, фінансами, народним просвітництвом, гірськобудовною промисловістю і ткацьким ремеслом, ставив спектаклі і сам грав на сцені, малював олівцем, писав маслом і аквареллю, танцював, займався полюванням, їздою верхи, багато ходив пішки, піднімався високо в гори, збирав гербарії, колекціонував монети, гравюри, картини і скульптури, знав латинь, давньогрецьку, французьку, англійську, італійську, не говорячи вже про його рідну, німецьку мову – такою людиною був Гете. Все це говорить про зовнішню сторону його життя. А внутрішня, якщо коротко визначити її ознаки, складалась з того, що в нього був надзвичайно гострий розум, вражаюча працездатність, серце, постійно відкрите для любові і дружби, глибокий інтерес до інших людей, складні і тонкі відносини з ними. Він був щасливим і коханим чоловіком, неодноразово залишав коханих жінок, але і випробував муки нероздільного кохання. Він пережив декілька важких  духовних криз, втрачав близьких, дітей, захоплювався містикою, знав найпередовішу філософію свого часу, створену Кантом, захоплювався готичними соборами, драмами Шекспіра, полотнами Леонардо да Вінчі і Рафаеля, до глибини душі був вражений пам’ятками античного мистецтва. Духовний розвиток Гете був зумовлений багато в чому ідейними рухами свого часу. Саме така духовна атмосфера і могла породити творіння, схоже на «Фауста». Кінець ХVIII і на початок ХІХ ст. ознаменувався бурхливими подіями в житті народів. За роки життя Гете відбулись Семилітня війна, війна американських колоністів за незалежність, французька революція, піднесення Наполеона, завоювання ним майже всієї Європи, а потім його поразка, встановлення Монархії Бурдонів у Франції і нове падіння їх в результаті революції 1830 р. Багато з цих подій торкнулись Гете особисто: французький офіцер був на квартирі в долі батька Гете; в його дім увірвалися наполеонівські солдати; сам Наполеон в перерві між боями забажав зустрітися з ним; Гете бачив повний розгром німецьких держав, а потім підняття національно-визвольного руху, вигнання чужинців-завойовників і перемогу після цього. Він бачив французів, що втікали від революції, німців, які зазнали гонінь за співчуття їй. Співвітчизників, постраждалих від війн. Половина ХVIII ст. і третина ХІХ ст. пройшли перед його очима, і він жив всіма інтересами свого часу, причетний був до «розумових» рухів, художнього розвитку, до політики цієї переломної історичної епохи в розвитку європейського суспільства. Читаючи Фауста, ми відчуваємо грандіозну особистість самого Гете. Тільки людина такої гігантської душі, могла створити образи Фауста. Свій грандіозний твір Гете створив своїм життям. І в цьому допоміг йому час, також дуже значний, наповнений великим подіями історичних гроз і змін, що зворушило все людство. Гете чудово розумів, чим був зобов’язаний своєму часу. «У меня громадное преимущество, благодаря тому, что я родился в такую эпоху, когда имели место величайшие мировые события и они не прекращались в течении всей моей жизни», - сказав Гете одного разу секретарю. Усім нам відомо, що багато сюжетів неодноразово опрацьовувались різними письменниками. Це стосується й історичних, і побутових, і легендарних сюжетів. Творча сила проявляється не в зображенні сюжету, а в його художній обробці. Із всіх творів про Фауста найбільшого визнання набуло творіння Гете. Саме Гете найповніше розкрив все багатство можливостей, закладених в історії Фауста. Потрібно було володіти розумом Гете, щоб надати цій історії глибокого філософського змісту. Потрібно було володіти таким художнім обдаруванням, щоб створити образи Фауста, Мефістофеля, Маргарити живими для всього людства. Потрібно було володіти таким поетичним даром, щоб оповити всю життєву драму у вірші безприкладної сили і краси. Без всього цього немає «Фауста». Кожна із названих вище обробок легенди про Фауста мало свої цікаві риси. Були обробки сюжету і після Гете. Але лише один «Фауст» Гете виявився тим твором, який створив історію героя дійсно загальнолюдського і безсмертного, зробив її міфом нового часу. Реальний Фауст перетворився в міфічну фігуру. Для нас немає значення, що в створеній легенді має фактичну основу. Важливу роль відіграє не живий Фауст, а той, яким побачила його народна свідомість, - Фауст - міф, в якому відобразилась доля не окремої людини, цілий рух думки і творчості. Міфологічна свідомість не завжди підкоряється законам логіки, вона дуже своєрідно відображає реальність. Це можна побачити і в легенді про Фауста. Написана з метою осудження, вона дала живе, по-своєму захоплююче зображення шукача істини, що прагне зробити знання засобами задоволення титанічних бажань. Міф про Фауста втілював можливості для художньої постановки найважливіших наукових і духовних проблем кінця XVIII – початку ХІХ ст. Глибоку об’ємність міфу відчув не лише Гете, але саме він вичерпав міф про Фауста до кінця.

Образ Фауста у зарубіжній літературі ХІХ – ХХ ст.

Найкращі твори Гете, геніальні  трагедії Шекспіра та інших авторів  відтворювали сюжети і образи, які  до них уже не раз втілювалися  в літературних творах авторів різних країн. Вони були поштовхом для нового творіння, будили асоціації, давали змогу  вкладати в стару форму нові ідеї, дух свого часу. Так виникають  образи, які в мистецтві та літературі називаються «вічними». Вони ввійшли  в свідомість багатьох поколінь, бо містять в собі загальнолюдські  якості, які не втрачають своєї  суті із змінами соціально-історичних умов. Скажімо, Прометей, який віддав для людей «вогонь душі своєї», і сьогодні «вічний образ», бо виступає узагальненням справжнього гуманізму. Саме такий гуманізм в кожну історичну епоху цінується як найвища якість людини. «Вічними образами» світової літератури залишаються шляхетний мрійник Дон Кіхот Сервантеса, ханжа і лицемір Тартюф Мольєра, підступний Яго, довірливий Отелло, бунтівний Гамлет, самовіддані в своєму коханні Ромео і Джульєтта Шекспіра, невтомний спокусник Дон Жуан, який став героєм творів багатьох авторів, зокрема Байрона, О.Пушкіна, Лесі Українки. Загальновизнаними як «вічні образи» є і герої трагедії Гете «Фауст». Втіленням нестримного прагнення людського духу вперед, бажання пізнати своїм розумом усі таємниці Всесвіту є Фауст, Мефістофель асоціюється із асептичним запереченням, руйнацією заради творення нового, Маргарита – символ приреченого кохання. Фауст – це дійсно «вічний образ», це символ усього людства, що прагне вперед, бажаючи осягнути своїм  розумом найнедосяжніші долі. Це творчі дерзання, які ведуть світ вперед і перетворюють його. Як нам відомо, склад людства різнорідний, цю різнорідність, а точніше роздвоєність, бачимо в душі Фауста. Фауст і Мефістофель – це дві сторони однієї медалі, вони водночас заперечують один одного і взаємно пов’язані, тобто утворюють діалектичну єдність, яка змушує світ рухатися, йти до прогресу. Образ Фауста долає часові перепони, він сучасник в далекому Середньовіччі, так само близький він нам в ХХІ ст. Так і людство долає час, на зміну одним поколінням приходять інші, і  знову знаходяться «нові Фаусти», які рухають світ уперед. Ось уже більше двох століть «Фауст» великого письменника, мислителя Гете хвилює, захоплює, закликає до роздумів про зміст і призначення людського буття усі нові покоління людей з різних країн, різного віку, різних професій. Образ Фауста, створений Гете, надихає художників, композиторів. Отож, трагедія «Фауст» Гете мала великий вплив не лише на розвиток літератури, а й на мистецтво. Прекрасні картини до «Фауста» були зроблені французьким живописцем і графіком Еженом Делакруа. До Фауста звертались у своїй творчості російський художник Михайло Врубель, німецький – Ернет Берлах, американський – Рокуел Кент. Поряд з широко відомою оперою «Фауст», створеного в середині позаминулого століття Шарлем Франсуа Гуно, яка ставилась Київським державним академічним театром опери та балету (роль Фауста виконував М.Платонов), можна назвати також оперу італійського композитора Арріго Бойто «Мефістофель». На мотиви гетевського «Фауста» писали музику Людвіг Ван Бетховен, Гектор Берліоз, Ференц Ліст, Ричард Вагнер, Михайло Глінка, Модест Мусоргський, Петро Чайковський, Альфред Шнітке. До образу Фауста звертаються американські кінематографи телекомпанії «Ділмакс». Недавно на екранах телевізорів з’явився фільм режисера Брайна Юз дена під назвою «Фауст», де головну роль виконує Марк Фрост. Це трагічна історія художника, який втрачає свою наречену, втрачає смисл життя і розчаровується в усьому, як і Фауст у книжних знаннях, далі спроба самогубства, як і у трагедії, і тут з’являється герой Мефістофель, посланець пекла, який пропонує укласти угоду і дати сили відімстити, а взамін, звичайно, душу. Телевізійний Фауст помстився кривдникам за смерть коханої, але полегшення не відчуває, він перетворюється на вбивцю, що суперечить трагедії Гете. Отож, образ Фауста по праву порівнюють з образом титана Прометея. Це один з образів, що з’явившись раз, з’являються знову і з нову та приковують до себе увагу публіки протягом століть або навіть тисячоліть, тому вони і «вічні образи». Таким чином, образ Фауста органічно влився не лише в літературу, а й в театральне мистецтво, в мистецтво кіно, в музику та живопис. «Фауст» належить до кількості найвищих досягнень німецької та світової поезії. Легендарний Фауст виростає у трагедії в гігантську фігуру. Він – втілення реальних рис німецького вченого-мислителя, а також особисто пережитого. Занепокоєний, постійно шукаючий Фауст несе в собі не лише неспокійні пориви «бурі і натиску», пошуки і злети просвітницької думки – в ньому зосередились навіювання нової ери. Герой трагедії був досить сучасним при появі в світ першої частини трагедії, він не втратив свого сучасного звучання і через чверть століття, коли з’явилась друга частина. «Фауст» був джерелом натхнення для Байрона, творця романтичних поем, герої яких відчувають ту ж скорботу і невдоволеність світом і прагнуть здійснити подвиг. Фастівські мотиви зазвучали в філософських новелах Бальзака, австрійського поета-романіста Ніколаса Ленау, великого романіста Томаса Манна. Трагедія Гете здійснила вплив на весь подальший розвиток європейської думки, літератури і мистецтва ХІХ та ХХ ст. Великий російський поет О.С.Пушкін в 1827 р. поставив «Фауста» поряд із творінням Гомера: «Фауст – есть величайшое создание поэтического духа, он служит представителем новейшей поэзии, точно, как «Илиада» служит памятником классической древности». За його словами, у Фауста, навеличнішому творінні Гете, німецький народ може, як в дзеркалі, знайти не лише перипетії своїх долей і блукань, але й мудрі вказівки, як спокутувати їх. Значення «Фауста» і його живий зміст ми можемо відчути хоча б з такого факту: близько півтора століття лежить між ним і цією книгою; за такий довгий час старіє, звичайно, сама мова письменника, її стає важче читати, відіграє роль тут також і «відтінок часу» в мові, який називають стилем. Багато письменників, які творили пізніше, ніж Гете, здаються нам застарілими. Мова «Фауста», як і мова «Іліади», вийшла від свого творця такою «вогнестійкою» перед швидким плином часу. Вона ще століттями буде зберігати свою молодість. А вічна молодість «Фауста» передається від оригіналу в перекладах на безліч мов світу. Багато аналогічних сюжетів знаходимо в авторів світової і вітчизняної літератури. Згадаймо Дж. Мільтона і його «Втрачений рай», де знаходимо ту саму тему розмови Адама, Єви і архангела Рафаїла, що й у трагедії. Своєю постановкою проблеми особистості впадає в око подібність між романом Гете «Літа Вільгельма Майстера» і повістями Шевченка «Художник» і «Близнецы», в яких простежуються традиції європейського роману виховання. Водночас кульмінація поеми Шевченка «Слепая» - божевілля Оксани та її діалог з матір’ю – нагадує відповідних епізод з драматичної поеми німецького письменника «Фауст», пов’язаний з долею Гретхен. Цікаво, що відбираючи твори для читання на прохання К.Б.Піунової під час перебування в 1858 р. в Нижньому Новгороді, Шевченко особливо зупинився на сцені побачення у в’язниці божевільної Маргарити з Фаустом (запис у щоденнику від 16 лютого 1858 р.) Отож, творча спадщина видатного німецького просвітителя не обійшла українську культуру, справивши на неї вагомий вплив і надавши літературному процесу в Україні нових обріїв в осмисленні людини і світу. Природно, що інтерес до Гете та його «Фауста» не згасає в українських письменників в українських письменників та перекладачів і в наш час. В історії сприйняття Гете українською художньою естетичною думкою особлива роль належить І.Франкові. Соціальний профіль Гете потребує найуважнішого розгляду за принципом, виставленим самим поетом: «Щоб поета зрозуміти, слід в його краю пожити». В українській літературі нема аналогій, які могли б перекинути місток до світу, в якому жив Гете. Можливо, найближче знав і відчув Гете наш найуніверсальніший велет, автор українського варіанту «Рейнеке Лиса», перекладач «Фауста» і «Прометея» Іван Франко. Але на українському грунті поет мусив бути передусім першим громадянином, народним пророком і борцем за ідеали, які піднесуть і прославлять народ у темряві й неволі. Ось чому творець «Лиса Микити» був насамперед автором «Каменярів», співцем боротьби особистої самопожертви. У його ліричній драмі «Зів’яле листя» є перегук зі «Стражданням юного Вертера», є навіть посилання на гетевський вірш «До страждань молодого Вертера» - будь мужнім і не йди моїм слідом…». Автор «Мойсея», бездоганно відчуваючи гетевський дух, залишився мучеником і речником національно-визвольної ідеї. Франко вважає, що «Фауст» - не застарілий для нас по ідеях, а навпаки, не згадуючи про незрівняну поетичну красу, - може служити нам надовго ще взірцем і проповідником». Великий каменяр не тільки переклав видатного німецького письменника, а й звертався до нього в своїх численних статтях, критичних нарисах та оглядах, серед яких найвагомішим є «Слівце критики» (1876), «Літературні письма» (1876), перша передмова до перекладу «Фауста» Гете (1882). Слід згадати і те, що темою Фауста задовго до написання «Фауста» Гете приїздив до Петербурга ляльковий театр з Німеччини. Вважається, що з народною легендою про Фауста росіян знайомили німецькі письменники: Якоб Рейнольд, Міха ель Ленц і Фрідріх Максиміліан фон Клінкер, які жили і померли в Росії. Варте на увагу і те, що через деякий час, наприкінці 1883 р., в «Музеї Фауста» у місті Клітлінген було розгорнуто експозицію «Сприйняття «Фауста» в Росії та в (тодішньому) Радянському Союзі». Там серед інших експонатів були представлені й переклади – видання великої трагедії російською, азербайджанською, кавказькою, чуваською та іншими мовами. Що ж до мови української, то «Фауста» деякий час не таланило. Відмітимо і те, що першим письменником, який переклав один із гетевських творів, а саме «Рибалку», був П.Гулак-Артемовський, який, як виявилося, «хотів спробувати: чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені, не примушуючи читача або слухача сміятися».

Висновок

Вивчаючи образ Фауста в контексті  світової літератури, ми спостерігаємо  не лише за виникненням, розвитком і  становлення даного образу, а й  за подіями даної епохи, які допомагають  нам краще зрозуміти і самого творця «Фауста», і поривання його головного героя. В 1599 році була видана «народна книжка», де дається перелік осіб, які «уклали угоду з дияволом». Фауст був збірним образом цих осіб, але містив у собі риси реальної особи доктора Фауста. Вперше образ Фауста втілюється у книзі «Повість про доктора Фауста, знаменитого чаклуна і чорнокнижника, про його договір з дияволом, його пригоди і діяння, про заслужену кару; запозичена головним чином з паперів під авторством Шпіса. Тут йдеться про «епікурейське життя Фауста», і події в легенді всі ті, що й у «Фаусті» Гете. Легендою, а зокрема її головним героєм, захоплювались й інші люди. Вона виходила в різних обробка, а семе, в 1589 р. – «Історія Фауста» Г.Видмена, у 1674 – «Життя Фауста» І.Н.Пфіпцера, в 1725 – «Життя Фауста для мислячих по-християнськи» без авторства. Популярність Фауста обумовлена тим, що, по-перше, Фауст найбільше відповідав ренесансному ідеалу багатосторонньо освіченої людини, яка володіла вмінням здійснювати те, що перевершує можливості звичайних людей. По-друге, легендарні біографії Фауста – це захоплюючі романи пригод, в яких увага довільно відволікалась від поставленої мети, оскільки це не були воєнні пригоди, ні мандрівки на дорогах. В діях Фауста цікавим були його магічні справи, вміння змінювати хід речей, творити чудеса. Можна без перебільшення сказати, що легенда про Фауста була для сучасників тим, чим для нас є зараз науково-фантастичні романи. По-третє, образ легендарного Фауста сучасники порівняли з його опонентом Мартіном Лютером, який жив у тому ж місті Віттенберг, і це також викликало жвавий інтерес до постаті героя легенди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Аникст А.А. Фауст» Гете. – М., 1979. – 238 с.
2. Артамонов С.Д. Зарубежная литература XVII-XVIII в. – М., 1982. – 559 с.
3. Большая советская энциклопедия: В 52 т. – М., 1952. – Т.11. – 642 с.
4. Бругер С.В. Уривки єдиної великої сповіді. // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. -  №8. – С.22-24.
5. Вильмонт И.М. Гете. – м., 1951. – 177 с.
6. Гете Й.-В. Твори. – К., 1969. – 507 с.
7. Гете Й.-В. Фауст. – К., 2001. – 359 с.