Перекладацька діяльність журналу "Всесвіт"

«Все́світ» — український  журнал іноземної літератури, заснований у січні 1925 року Миколою Хвильовим, Василем Елланом-Блакитним та Олександром Довженком і є найстарішим літературним журналом України. За час свого існування часопис надрукував більше півтисячі романів, тисячі поетичних добірок, повістей і драматургічних творів, тисячі статей, розвідок, есе, репортажів, інтерв'ю авторів із 105 країн світу в перекладах із 84-х мов світу.

До 1993 року незмінним принципом  журналу було видавати іноземну прозу  тільки вперше на радянському і пострадянському просторі, тобто вся проза, що тоді з'являлася в часописі «Всесвіт», виходила на цих теренах вперше. І це були твори перекладені українською мовою. У ті часи український журнал шукали росіяни і грузини, білоруси і вірмени, представники багатьох інших національностей, аби хоч поверхнево, без ґрунтовного знання української, але ознайомитись із кращими творами, що пропонував часопис. На базі часопису була створена потужна школа українського перекладу і перекладознавства, яка й досі є неперевершеною в Україні.

У 1989 році журналом заснована літературна  премія «Ars Translationis» («Мистецтво перекладу») імені Миколи Лукаша, яка щорічно присуджується видатним українським перекладачам.

Журнал «Всесвіт» є виданням одночасно спеціалізованим і універсальним. У кожному його номері читач може ознайомитися з тим чи іншим твором світової літератури, і у цьому – універсалізм журналу – він охоплює увесь літературний всесвіт. А спеціалізація журналу проста – усі надруковані тут переклади здійснені вітчизняними перекладачами тільки українською мовою. Цей факт має величезне значення для українізації духовного світу наших сучасників, особливо молоді, студентства, до уваги яких безліч перекладів з тих же авторів, але мовою російською.

Бажаючи познайомитися з творчістю якогось світового письменника, український читач часто може взяти російський чи український переклад його твору. Якщо він візьме якісний український переклад і через українську мову пізнає твір іншомовного письменника – це ще одна маленька перемога української культури, ще одна цеглинка у структурі українського світу, який формується у свідомості людини, насамперед, молодої. Ось тому роль «Всесвіту» така значна.

Засновано «Всесвіт» великими вітчизняними діячами культури, які розуміли значення світової літератури та важливість ознайомлення з її скарбами, обраними тими літературними новобранцями, які долучалися до створення молодої української словесності нової доби.

Існування такого журналу протягом 86-ти років стимулювало формування великої когорти перекладачів, які сукупно складають блискучу школу українського перекладу і такої важливої філологічної дисципліни, як перекладознавство.

Одне ім’я загальновизнаного українського генія перекладу – Миколи Лукаша – чого варте! А за ним існує і не губиться ціла армія не менш обдарованих майстрів – і тих, що уже відійшли у засвіти, і тих, хто ще, на щастя, живе, працює і дарує українським шанувальникам всесвітньої літератури нові і нові переклади. Серед них можна назвати Євгена Поповича, Анатоля Перепадю, Дмитра Павличка, Романа Лубківського, більш молодих – Максима Стріху, Дмитра Дроздовського та багатьох інших.

Якщо подивитися, хто  став лауреатом заснованої журналом у 1989 році щорічної літературної премії «Ars Translationis» («Мистецтво перекладу»), і з яких мов були здійснені ці переклади, то можна краще усвідомити масштаб того культурного потенціалу, який накопичила українська школа перекладу.

Починаючи з першої за рахунком премії у 1989 році, якою був  нагороджений Віктор Шовкун за переклад з англійської роману Гора Відала «Сотворіння світу», наступні лауреати отримували премії за переклади ще й з німецької, португальської, французької, давньофранцузької, італійської, фарсі, китайської, японської, польської, чеської мов. А ще більше розмаїття мов та авторів у доробку тих перекладачів, які цієї премії поки що не отримали, але працюють на високому літературному рівні і заслужено вважаються майстрами перекладу.

А це означає, що в Україні, зокрема, і навколо журналу «Всесвіт», утворилася група високоосвічених знавців різних мов світу, літераторів, що відчувають не тільки букву, але і дух твору, який було написано в іншій країні, часто й іншу епоху – іншою мовою – і уміють майстерно перекласти це українською, збагачуючи своїми перекладами і рідну мову, і рідну літературу.

Оцей загін справжньої української культурної еліти, на відміну  від усіляких псевдоеліт, потрібно берегти і плекати, створювати їм усі умови для життя та роботи, і жодним чином не позбавляти тієї трибуни, того творчого майданчика, на якому вони можуть оприлюднювати свої переклади і робити їх надбанням української інтелігенції, студентства, молоді. Таким майданчиком ось уже протягом восьми десятиліть був і поки що залишається журнал «Всесвіт».

Знищений у 1934 році, "Всесвіт" відродився в 1958-му як часопис перекладів. Надаючи менше уваги ілюстраціям, редколегія, куди в різний час входили класики від Бажана і Смолича до Загребельного і Лукаша, зосередилася на літературі.

В ті часи - особливо в  застойні 1970-80-ті - багато хороших авторів "утікали" в переклад, забезпечуючи якість текстів.

Головним принципом "Всесвіту" було перекладати тільки ті твори, які  ще не виходили іншими мовами СРСР. Фактично це означало змагання з московською "Иностранной литературой" - хто  перший надрукує новинки іноземної прози та поезії, подолавши при цьому цензурні бар'єри.

Відповідно, перекладені  українською бестселери читалися по всьому Союзу - від Латвії до Чукотки. "Всесвіт" виконував свого роду культуртрегерську місію, як зараз  український кінодубляж.

Ось кілька авторів, окремі твори яких уперше вийшли друком в  СРСР саме у Києві: Грем Грін (1958), Еріх Марія Ремарк (1960), Вільям Фолкнер (1960), Станіслав Лем (1961), Кендзабуро Ое (1967), Джон Апдайк (1969), Айзек Азімов (1970), Габріель Гарсіа Маркес (1972), Артур Хейлі (1977), Артур Кларк (1979), Курт Воннегут (1984), Семюель Беккет (1988), Юкіо Місіма (1991).

Жоржі Амаду, чий роман "Тереза Батіста прагне жити спокійно" вийшов у "Всесвіті" в 1974 році, написав  у редакцію: "Жодна з моїх опублікованих досі двадцяти однієї книжки не приносила ще мені такої кількості листів од читачів".

Головними редакторами "Всесвіту" в 1958-2000 рр. були Олексій Полторацький, Дмитро Павличко, Віталій Коротич  і Олег Микитенко.

У 1990-му річний тираж часопису сягнув 785 тисяч примірників.