Дитяча безпритульності та бездоглядності

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

Національний університет біоресурсів  та природокористування України

 

                                             Кафедра соціальної роботи та

інформаційних технологій в освіті

 

 

 

 

 

 

Дитяча безпритульності та бездоглядності

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: студентка 3 курсу

заочної форми  навчання

спеціальності "Соціальна  педагогіка"

Чабан Н.В.

                                        Перевірила: канд. пед. наук, доцент

Сатановська Л. А. 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ  - 2011

Зміст

 

Передмова ..............................................................................................................

 

Розділ  І. Дитяча бездоглядність та безпритульність в Україні

1. Історія розвитку доброчинності ............................................................

2.   Суть та причини дитячої безпритульності до воєнні та  після воєнні   роки ..........................................................................................................

 

Розділ  ІІ. Суть і причини дитячої бездоглядність та безпритульність

           1. Причини сучасної бездоглядності й безпритульність............................

2. Особливості фізичного, психологічного та соціального станів

                „ дітей. вулиці”..........................................................................................

 

 Розділ ІІІ. Зміст та організація боротьби  з дитячою бездоглядність та     безпритульність в Україні

1. Законодавче забезпечення соціального захисту дітей ........................
2. Типи соціально-педагогічних установ та їхні функції ........................

             3.   Профілактична робота по запобіганню бездоглядність та     безпритульність в Україні

 

Висновки ...................................................................................................................

Список використаної літератури ............................................................................

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕДМОВА

 

Соціальні та політичні  зміни, що відбулися в сучасному  житті України, зумовили розвиток дитячої  бездоглядності й спричиненої нею безпритульності. Наша країни перебуває на перехідному етапі, і ця криза позначилася в перше чергу на найбільш незахищених громадянах – дітях. Багато хто з них, маючи живих батьків, залишилися на вулиці.

Дитяча безпритульність – це негативне соціальне явище, спричинене безконтрольністю дітей з боку дорослих, із втратою одного з батьків або обох, соціальними факторами, браком батьківського контролю.

Безпритульні – це діти, які  протягом тривалого чи короткого  часу живуть на вулиці. Вони не мають постійного місця проживання, бродяжать. Це діти-сироти або діти, які повністю втратили зв’язок з батьками чи опікунами, і не мають жодних засобів до існування.

Бездоглядні діти мають  контакт із сім’єю, але через  різні причини (бідність, перенаселеність у квартирі, різні види експлуатації дітей,  непорозуміння з батьками, друзями, вчителями) більшу частину дня, а інколи й ночі вони проводять на вулиці. Вони мають батьків чи опікунів, але не підтримують з ними з ними зв’язків через брак матеріальних умов, асоціальну поведінку батьків чи інші причини. Такі діти, за законом не визнані як ті, що позбавлені батьківського піклування, але фактично їх можна визнати сиротами, оскільки батьки з певних причин ними належно не опікуються. Це соціальне сирітство.

Дітей вулиці часто поділяють  на дві основні категорії: діти, що працюють на вулиці, звідси ще термін" „діти на вулиці”, і діти, що живуть на вулиці (термін „ діти вулиці”), кількість перших переважає.

Дослідження проведені  Українським державним центром  соціальних служб для молоді, довели:

• „діти вулиці”, як правило, „важкі”. Але вони готов йти на контакт з дорослими;
• для таких дітей характерна одноманітність та регламентованість у стосунках, негативний соціальний досвід, опір педагогічним впливам;
• брак безпосереднього спілкування з великою кількістю людей призводить до психічної й духовної самотності, замкнутості;
• обмеженість сфери вибору друзів, що в більшості випадків ускладнює встановлення зв’язків з ровесниками з благополучних сімей.

Здоров’я дітей постійно в небезпеці. Їм загрожують харчові  отруєння, фізичні каліцтва, простудні  та заразні захворювання, фізичне  та психічне  виснаження і деградація. Значну кількість „дітей вулиці” причому як дівчаток, так і хлопчиків, залучають до проституції, тож вони піддаються ще й ризику заразитися інфекціями, які передаються половим шляхом (серед них ВІЛ і СНІД), соціальній дискредитації, а дівчатка ще й ризику підліткової вагітності. Тим же, кому вулиця стала рідним домом, ще важче, адже їм доводиться щодня шукати безпечне місце для сну.

Багато дітей є годувальниками своїх родин. Вони часто виконують  небезпечну роботу за мізерну платню, і їхня праця не залишає часу для відвідування школи. Навіть державні безплатні школи можуть бути занадто дорогими для тих, хто виявляє бажання вчитися, адже шкільна форма, підручники, зошити, ручки тощо коштують недешево. Деякі діти крадуть гаманці й дрібні предмети, які можна перепродати, жебракують. ”Дітей вулиці” вербують торговці наркотиками як спостерігачів чи кур’єрів.

Проблема безпритульності  та бездоглядності є актуальною на сьогоднішній день, і розв’язувати потрібно за участі суспільства у  державній кампанії з її ліквідації.

 

 

 

 

 

Розділ  І. Дитяча бездоглядність та безпритульність в Україні

 

1. Історія розвитку доброчинності в Україні.

Організована доброчинність  на Русі бере початок від моменту  прийняття християнства. Скажімо, в 91 році київські князі брали під  свою опіку людей, які потребували соціальної допомоги. Особливо виразно це можна постежити на прикладі князя Олега, який уклав угоду з греками про регулювання опіки не тільки над найближчими, але й над своїми підданими.

В 996 році князь Володимир  ухвалив статут, який офіційно зобов’язував духовенство подавати громадську допомогу чи соціальну опіку. Пізніше. В ХІІ й ХІV століттях феодального роздроблення й занепаду Київська Русь та іноземні експансії, постійно діючими інституціями залишалися церкви й монастирі. Опіку в ті часи розуміли як обов’язок нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати в’язня . Вона мала ритуальний характер.