Життя та діяльність С.Ф. Русової

Вступ

 

З іменем Софії Федорівни Русової, видатного педагога-практика, вченого-теоретика, професора, літературознавця, публіциста, автора підручників, перекладача, фундатора низки вищих навчальних закладів та педагогічної академії, керівника-організатора освітньої галузі, члена Української Центральної Ради, відомого громадсько-політичного діяча, пов'язане національне відродження нашого народу. Вона не була українкою за походженням, але стала українкою по духу, вірною дочкою матері - України, присвятила їй усе своє життя. За обсягом і рівнем просвітницької діяльності ця дивовижна постать стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою та Христиною Алчевською. А за силою і пристрастю, з якими звучали її виступи на захист національної школи, культури, духовності, рідного слова, Ім'я Софії Русової можна поставити поруч з іменем Лесі Українки. Доля Софії Федорівни склалася так, що їй судилося бути відірваною від рідної землі, довгі роки жити за її межами, сумувати й надіятись, о її багатогранна творчість тривалий час замовчувалася.

Творча спадщина С. Русової надзвичайно багата й різнопланова. В них достатньо чітко вимальовується педагогічна концепція вченої, погляди практично на всі аспекти розвитку освіти, школи і виховання. Глибоке вивчення, критичне осмислення і теоретичне узагальнення поглядів С. Русової на принципах науковості, системності, об'єктивності, що набуло свого поширення у 90-ті роки ХХ ст., представлене у великому обсязі праць українських істориків, педагогів, науковців. Наведемо як приклад декілька імен та назв праць це: І. Зайченка («Вісник Академії педагогічних наук України», 1993), Н. Калениченко і Н. Копиленко («Рідна школа», 1991), В. Качкана (1994), М. Мельничука («Дошкільне виховання», 1992), О. Губко («Рідна школа», 1992), О. Проскури («Дошкільне виховання», 1991; «Початкова школа», 1993), Ф. Погребеника («Голос України», 1991), Ю. Хорунжого («Освіта», 1991) та інші.

Показовим є і проведення перших ювілейних науково-практичних конференцій у Києві й Чернігові з нагоди 135-річчя і 140-річчя з дня народження С. Русової та публікації матеріалів конференцій - нині русовознавство поповнилося низкою ґрунтовних наукових досліджень, що торкаються різноманітних аспектів творчої спадщини видатної української просвітительки.

Таким чином, нині в контексті дослідження життя, діяльності і науково-творчої та публіцистичної спадщини С. Русової зроблено досить багато. З багаторічного забуття повернуто як добре ім'я нашої уславленої землячки, так і її творча багатогранна спадщина. Здобутки сучасного русовознавства дають підстави стверджувати про те, що Софія Русова - педагог європейського рівня, класик української педагогіки, видатний культурно-просвітницький і громадський діяч.

Мета - Визначити внесок діяльності Софії Федорівни Русової в розвиток педагогічної думки ХХ століття.

Завдання роботи:

ознайомитись з біографією педагога;

розкрити основні положення педагогічної концепції та погляди на найважливіші теоретико-методологічні проблеми освіти, школи і педагогіки; - дослідити основні напрямки діяльності;

визначити внесок вченої у розробку теоретичних основ і практику розбудови нової української національної системи освіти і школи.

Хронологічні межі даної роботи включають в себе роки життя Софії Федорівни (1856-1940) та 50-ті роки ХХ століття (коли ії праці повернулись на терени України).

 

 

1. Життя та діяльність  С.Ф. Русової

 

Софія Федорівна Русова (Дівоче прізвище Ліндфорс) - видатний український педагог, культурно-освітній діяч, письменниця.

Народилася Софія Федорівна 18 лютого 1856 р. на Чернігівщині в с. Олешня в інтелігентній сім’ї. Батько - шведського походження, мати - француженка.

Народившись і зрісши серед українського народу, вона, не українка за походженням, все своє свідоме життя присвятила служінню цьому народові, досконало вивчила мову, побут, звичаї, культуру, до глибини душі пройнялася його болями і стражданнями, сповна розділила недолю, стала талановитим виразником думок і прагнень пригнічених і знедолених до волі, свободи, щастя і братерства. [5, С. 6]

Після реформи 1861 року сім’я Ліндфорсів переїжджає до Києва. Тут Софія вступає до Фундуклеївської гімназії і в 15 років (1871 p.) із золотою медаллю закінчує її.

З дитячих років, особливо навчаючись в гімназії, Софія захоплювалася грою на фортепіано і досягла певних успіхів. [13, C.32] Навіть мріє згодом поступити до Петербурзької консерваторії.

В сім’ю Ліндфорсів приходить горе - помирає матір, а згодом і батько. [13, C. 35] Сестри Марія (старша) і Софія залишаються сиротами. Створюються скрутні матеріальні умови. Сестри Марія і Софія Ліндфорс вирішують організувати дитячий садок. [13, C.25]

Про цей період свого життя Софія згадувала: «Коли я подала моє прохання тодішньому попечителеві шкільної округи Антоновичеві, він з недовір'ям похитав головою: «Ви самі ще дитина… Хто ж вам довірить дітей». Але все ж дав свій дозвіл».

Отож 1 вересня 1871 року в Києві було відкрито сестрами Марією і Софією приватний дитячий садок на 20 вихованців. [13, C.27] Це були переважно діти інтелігенції.

Дитячий садок Софії Федорівни відвідували дочки письменника М. Старицького (Марія і Людмила). Знайомство з родиною Старицьких мало вирішальне значення і вплив на педагогічну діяльність Софії Федорівни. [13, C. 28]. В батьківському домі Софії Федорівни спілкувались, розмовляли переважно російською та французькою мовами. Завдяки Старицьким у родинне спілкування та життя Софії Федорівни ввійшла українська мова, якою вона опанувала і писала.

У 1874 році Софія Федорівна Ліндфорс одружилася з Олександром Олександровичем Русовим. [14, C. 155].Вінчалися вони у Петербурзі у церкві святого Семіона. З нагоди шлюбу Русових Микола Лисенко написав рапсодію (музичний твір на мелодії народних пісень та танців) на пісню «Золоті ключі» - це був єдиним весільним подарунком від композитора подружжю. Слід за українським письменником М. Старицьким на Софію Федорівну мав вплив її чоловік Олександр Русов.

Саме він - Русов, - як писала Софія Федорівна, - відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою, збудив у мені любов до нашого народу, яка ніколи не покидала мого серця.» [13, C.53].

Згодом молодому подружжю Русових Київська Українська громада доручає без скорочень видати «Кобзар» Т. Шевченка. Із-за цензурних утисків та заборони української мови цього у Києві зробити було неможливо, тому Русови видають «Кобзар» за кордоном у Празі. Після повернення з Праги, сім’я Русових переїжджає до Чернігова. де Олександр Олександрович працює у земстві, а Софія Федорівна - навчає дітей. В сім’ї Русових було четверо дітей.

Саме працюючи в дитячому садку. Софія Русова проявила себе як педагог практик і теоретик. Вона виступає з лекціями перед педагогами, вихователями, студентами.

У 1917 році С. Русову запрошують прочитати курс лекцій з педагогіки дошкільної, дошкільного виховання у Київському Фребелівському педінституті, який на той час готував вихователів для дошкільних установ. [9, C. 254].

І хоча Софія Федорівна не мала диплома про вищу освіту та лекторського стажу читання лекцій, ці лекції вона прочитала блискуче. Так, Софія Федорівна прилучилася до педагогіки, з якою не поривала до кінця життя.

В перші роки радянської влади С. Русова бере активну участь в товаристві поширення писемності серед населення України.

У 1917 р. Софія Русова бере активну участь у встановленні в Україні Народної Республіки і стає її діячем. на пропозицію секретаря міністерства України С.Ф. Сташевського Софію Федорівну призначають головою відділу дошкільного виховання Міністерства освіти України.

У 1918 р. Софія Русова у Катеринославі (Кіровограді) видає підручник «Дошкільне виховання», який на конкурсі у Парижі одержав першу премію.

Згодом С.Ф. Русову запрошують прочитати курс лекцій з питань дошкільного виховання у Парижі у дошкільному вузі.

р. внаслідок наступу більшовицьких військ на Українську Народну Республіку уряд УНР переїжджає до Кам’янця-Подільського, куди переїжджає і С.Ф. Русова і проживає тут у 1919-1920 рр. Вона читає лекції з педагогіки в Українському народному університеті в цьому приміщенні.

В 1921 р. С. Русова емігрує за кордон, де продовжує наукову-педагогічну діяльність. [27, C. 161].

Померла Софія Федорівна Русова 5 лютого 1940 р. в Прозі, де й похована на Ольшанському цвинтарі. Повернутися в Україну їй не судилося. З Праги до Києва наприкінці 50-х років разом із документами інших українських емігрантів було привезено її архів і покладено до спецфонду під нумерацією [27, C. 164]. Усе розумне, добре, вічне, що вклала ця мудра наставниця, патріотка, педагог у духовне утвердження нації, живе і житиме довго. Той духовний вогонь і сьогодні гріє всіх, кому дорогі рідна Україна, її державність, освіта й культура.

З-під пера С.Ф. Русової вийшли в різні роки такі твори:

«Дошкільне виховання», «До сучасного становища сучасного вчителя», «Нова школа», «Український буквар», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Початкова географія».

Художні твори - «Сестра Катерина» (1893 р.), «На щасливих островах», «Одне слово правди за євреїв» та ін.

Історичні твори - «Брати Гракхи», «Як болгари здобули собі свободу», «Страник Григорій Сковорода», «Національні відносини в Бельгії», «Братства в південно-західній Русі».

 

 

2. Педагогічні засади вчення С.Ф. Русової

 

2.1 Значення гармонійного  виховання людини

 

Публікації вченої дають відповідь на питання про те, яким має бути ідеал соціально захищеної дитини, якими мають бути соціально-виховні обов'язки держави та ін. Ще в 1918 р. вона писала: «Найдорожчий скарб у кожного народу його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя» ідей тощо [5, C. 44].

Аналогічною скарбницею педагогічних ідей виступають і твори Софії Русової, написані в 1922-1940 pp. У них чітко простежуються такі складові її філософсько-соціальних і педагогічних поглядів, як гуманізм, демократизм, ідея відродження Духовних цінностей українського народу, насамперед національної школи, системи освіти. У працях Софії Русової останніх десятиліть життя простежується прагнення осмислити й обґрунтувати теоретичні засади педагогіки на основі всебічного аналізу попередніх надбань світової педагогічної думки та сучасних їй наукових досліджень.

На підставі глибокого ознайомлення з творами і практичною освітньою діяльністю Я.Л. Вівеса, Й. Гербарта, Я.А. Коменського, Дж. Локка, М. Монтеня, Й.Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо, Г. Спенсера, Ф. Фребеля, найновішими досягненнями в галузі психології, соціології, філософії, етики та виходячи із соціально-історичних потреб своєї доби, вчена трактувала педагогіку як загальну науку «гармонійного виховання суцільної людини «[8, C. 85]. При цьому сутність поняття «виховання суцільної людини» вбачала у формуванні її «розуму, її особливих здібностей, її характеру й морального індивідуального й соціального ідеалу».

Розглядаючи педагогіку як теорію виховання всебічно розвиненої особистості, Софія Русова чималу увагу приділила розробці наукових підвалин педагогічної діяльності. Ще в до еміграційний період вона звернулася до пошуку відповіді на два питання:

• що то є та дитина, задля якої ми мусимо утворити відповідну для її особливості атмосферу;

• як до неї ставитися, щоб виховання дало найкращі наслідки.

Ґрунтовне осмислення цих глобальних проблем привело вчену до розуміння того, що для вирішення першого питання педагогіка «в своєму теоретичному досліджуванні й у практичній реалізації має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціальної психології» [10, C.17].

Психологічне підґрунтя виховання людини, «пристосованої до нових потреб життя», педагог проаналізувала в окремих розділах фундаментальних праць періоду еміграції («Нова школа соціального виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Теорія і практика дошкільного виховання») та в низці наукових розвідок і статей. У них вона доводить, що психологія «заглядає глибоко в душу індивіда і змагається зрозуміти всю його свідому й несвідому природу».

Звідси її тверда переконаність: «для виховання дитини, як і для її навчання, конче потрібно знати дитину, розуміти її духові нахили, її темперамент, фізичний склад організму», оскільки «психологічні досліди останніх літ упевнили усіх педагогів, що дитина - це зовсім окремий фізичний і духовий організм». Серед способів «зрозуміти дитину», методів експериментального дослідження її внутрішнього світу С. Русова виділила та всебічно охарактеризувала спостереження, щоденники, анкети; спомини педагога про власне дитинство; уявлення «себе самого в становищі дитини»; збір «продуктів дитячої творчості», особливо малюнків тощо.

Із дослідів психології вона виводить і найважливіший для всіх часів і епох закон любові до дитини: «дитяча душа потребує ласки, симпатії, любові і не загальної, а персональної; кожна дитина потребує щоб хтось любив її більше за всіх; вона не може нормально розвиватися без материнської любові і ласки…"[11, C.108]. За словами Софії Русової, сучасна їй психологія детально «зглибила» психологічний розвиток малих дітей. Водночас вона не спромоглася дати «майже ніяких певних дослідів … про… стан душі юнака, ні вказівок щодо найкращого його виховання». Саме тому в статті «Душа юнака та його виховання» С. Русова робить спробу узагальнити і довести до відома української педагогічної громадськості наявні в цій царині надбання, подати своє бачення вирішення проблеми. Для пізнання психології юнацького віку радить використовувати детальні спостереження, «обсервації над молоддю» з подальшими об'єктивними записами їх результатів педагогами-вихователями. Велику психологічну вартість у вихованні молоді, на її думку, мають високохудожні твори Р. Роллана, Ж.Ж. Руссо, Л. Толстого.