Тезис и аннотация

План

Вступ 3

1. Теза, її різновиди 4-5

2. Анотація, її різновиди та способи написання 5-7

Висновок 8

Список використаних джерел 9

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У цій роботі я розглянула такі терміни, як «анотація», «теза», спробувала за допомогою словників дати їм найбільш розгорнуте тлумачення. Також розглянула способи написання анотації, сформулювала декілька правил, яких слід дотримуватись при складанні тез, більш досконало розглянула класифікацію анотацій та визначила структуру написання кожного виду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Теза, її різновиди

     Термін «теза» походить від грецького слова «θέσις», що буквально означає «стан», «постанова закону». Поняття «теза» має декілька значень.                По – перше, це положення, висловлене в книжці, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести. По – друге, це положення, що коротко й чітко формулює основну ідею чого-небудь або провідне завдання, що стоїть перед кимось. Тези – це також коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо. З точки зору такої науки, як логіка, теза – це вихідне положення, що вимагає доведення.

     Цей термін особливо ретельно вивчався і придбав глибокий сенс у другій половині XVIII століття. У 1769 році Іммануїл Кант досліджував антиномії - суперечності або протилежності в людському розумі. Філософ звернув увагу на те, що про світ як сукупності буття можна висловлювати суперечливі судження, і вони будуть однаково правдоподібні. Так, наприклад, можна сказати, що світ ділимо до нескінченності або неподільний взагалі; що він підпорядкований закону причинності або абсолютно вільний; що світ з'явився з волі випадку або цьому була першопричина. Кожне з таких суджень можна було філософськи довести. Таку пару, що складається з твердження і його протилежності, Кант назвав «тезою» і «антитезою» і стверджував, що неможливо вирішити це протиріччя. Цю думку розвивав Иоган Фіхте - він додав до понять «теза» і «антитеза» ще один – «синтезіс». Вчений визначив, що судження бувають трьох родів. Перші називаються «тетіческими» – це теза, яка береться сам по собі, без порівняння з іншими. У «антітетіческих» судженнях проводять порівняння і протиставляють тези антитеза. У синтетичному судженні шукається тотожність між тезою і антитезою, і в результаті синтезіс стає новим тезою - відправною точкою для нового процесу міркування. Пізніше цей прийом взаємопов'язаності і «переродження» тез Георг Гегель поклав в основу вчення про діалектичний принципі. Теза у філософії Гегеля –  вихідний пункт процесу розвитку, перший ступінь тріади.

      В області наукових робіт слово «теза» трактується дещо простіше, ніж у філософських теоріях. Так називаються основні положення лекції, доповіді, дослідження і т.п. Такі тези повинні бути сформульовані коротко і ємко. При виділенні основних думок повідомлення важливо дотримати пропорцію між лаконічністю тези і його смислової наповненістю. У текст тези не входить його доказ, але кожен з подібних тверджень має бути доказовою (аргументи наводяться в повному тексті роботи або виступу). При складанні тез потрібно звертати особливу увагу на терміни та формулювання. Адже в подальших міркуваннях автор відштовхується від чіткого сенсу, вираженого тим чи іншим терміном.

      У музиці тезою називають певну частину такту - ударну. В античному віршуванні цим терміном позначався фрагмент вірша. На цій ділянці не було ритмічного наголоси, і в поєднанні з сильними складами такі тези утворювали ритм твору.

      Теза – це центральний пункт кожного доказу, положення, правильність якого слід довести. Вона необхідна для забезпечення логічності міркування про мовника (оратора). Її обґрунтуванню підпорядкований увесь зміст промови. 
   При висуненні тези слід керуватися такими важливими правилами: 
   1. Теза має бути чіткою, точно сформульованою. 
   2. Теза не повинна містити в собі логічної суперечності. 
   3. Теза має залишатися незмінною протягом усього доведення. 
      Перше правило потребує повної визначеності, ясності та доступності формулювання тези для аудиторії. Нерідко розпливчастість і нечіткість визначення ускладнюють процес доказу, призводять до плутанини. Правило визначеності слід вживати не тільки по відношенню до своєї тези, але й до тези опонента. Щоб не припуститися необґрунтованості й невірної критики його суджень, корисно дотримуватись правила стародавньоіндійських мудреців: висловлюючи в спорі думку супротивника, вони запитували: “Чи так я вас зрозумів? ”  – і тільки після позитивної відповіді переходили до критики цієї думки. 
      Порушення другого правила – найбільш уразливе місце доказу. Впасти в протиріччя з самим собою – значить приректи невдачу виступу. І навпаки, виявленням протиріччя в тезах або аргументах супротивника йому завдається серйозна поразка. 
      Порушення третього правила призводить до серйозних логічних помилок, які називаються “утрататези” та “підміна тези” (ignoratio elenchi). Суть зводиться до того, що, розпочавши доводити одну тезу, поступово переходять до доказу іншої, порушуючи закон тотожності. Дуже часто це спостерігається в промовах недосвідченого оратора. Через хвилювання він втрачає головну нитку міркування, збивається на другорядне питання або починає говорити “взагалі”.

 

 

2. Анотація, її різновиди  та способи написання

     Анота́ція (від лат. «annotatio» — зауваження, помітка) - короткий виклад змісту книги, статті, розробки, звіту тощо. У етимологічному значенні слово трапляється в другій пол. І ст. н.е., але функціонально анотація була присутня вже в каталогах Олександрійської бібліотеки (ІІІ ст до н.е.). Пізніше анотація у вигляді короткої характеристики тих чи інших авторів, відомостей про тематику їхніх праць, оцінки останніх використовується в бібліографічних словниках. З появою наукових журналів у другій пол. XVII ст. анотація дає початок жанрам наукової періодики, а пізніше – становленню анотованої бібліографії. Обов’язковим елементом анотації є бібліографічний опис у редукованій формі (автор, назва, індекс тощо). Якщо бібліографічний опис ідентифікує документ чи його частину, то анотація ідентифікує зміст документа, вона є не формальною, а змістовою моделлю документального джерела.

     Виокремлюють такі види анотації: сигнальна чи довідкова, характерна для видань державної бібліографії (уточнює назву чи доповнює бібліографічний опис фактичними відомостями); оціночна, характерна науково-допоміжній бібліографії (критична оцінка документа) та рекомендаційна, що співвідноситься з відповідним видом бібліографії (характеризує зміст з врахуванням потреб цільової групи).

     За повнотою відбиття змісту розрізняють 2 категорії анотацій – загальну (характеризує зміст документа в цілому) і аналітичну (характеризує частину чи аспект змісту), а за кількістю анотованих документів – монографічну та групову. За сферами використання анотації бувають – бібліографічні, видавничі та книготоргівельні.

     Також є  найбільш поширений розподіл  анотацій - це можна анотації на художні літературні твори та анотації на всі інші види текстів. Анотація на художній твір розміщується на форзаці книги після бібліографічного опису. Саме тому в ній не рекомендується повторювати відомості, які вже були в бібліографії: ім'я автора і назву твору. Але це не означає, що в тексті не буде ні слова про автора. Його прізвище згадується не як констатація, а разом з характеристикою епохи, в яку він працював. При цьому потрібно уникати розповсюджених кліше.

     Потім вказується  жанр твору. У цьому пункті  вітається точність і подробиця.  До стандартного позначення жанру  можна додати оціночну характеристику. Саме вона стане для читача відмінною рисою, яка допоможе зробити вибір на користь саме цієї книги.

     Наступна частина  анотації - опис змісту книги.  Дуже важливо не розкривати  в описі всю суть роману  чи повісті - адже тоді потенційному  покупцеві буде нецікаво читати  твір. У той же час абстрактне  стримане опис теж не підійде  - анотація повинна привернути  увагу читача і запам'ятатися.  Щоб знайти золоту середину, в  анотації зазвичай розкривається  суть твору, час і місце дії,  зав'язка основної інтриги. 

     Якщо книга,  до якої пишеться анотація, не  художня, а наукова, на початку  анотації вказуються вчені звання  автора. При аналізі змісту робиться  акцент на відміну книги або  статті від видань, присвячених  тій же темі або області  дослідження. Додатково може бути  сказано про частину аудиторії,  якій буде цікава дана книга.

     Стиль викладу  думок в подібній анотації  має бути досить легким, без  зловживання науковими термінами  - мова повинна бути зрозумілий  як фахівцям, так і людям, не  розбирається в науці. Опис  книги в анотації лаконічно  і чітко передає її особливості,  без зайвих подробиць.

     Якщо видання  відрізняється від подібних оформленням,  це зазначається в анотації (це  стосується і перевидання старих  книг).

     Максимальний обсяг анотації — 600 символів. Мова анотації: мова книги та 2 іноземні мови. Реквізити анотації: автор, паспортні дані книги, текст, вказівки щодо категорії читачів. В Україні місце розташування анотації, її обсяг, структура і зміст визначаються Держстандартом України та суб‘єктами видавничої діяльності. Поява електронних версій наукових видань та об‘єднання веб-ресурсів наукової періодики, в якому бере участь низка українських періодичних видань, спонукає переглянути практику анотування наукових праць. В електронних версіях зарубіжних наукових видань анотації статей часто становлять не менше 1000 знаків. У журналі «Українознавство» відбувся перехід від стислої анотації наукових статей до розгорнутої (близько 700 знаків), де в узагальненій формі має подаватися головний результат здійсненого автором дослідження.

Декілька загальних вимог до написання анотацій:

1. Анотація повинна мати  лаконічну, конкретну форму, але  при цьому давати містку характеристику  виданню без побічної інформації.

2. Обсяг її зазвичай  не має перевищувати 500 - 600 знаків.

3. Під час написання  анотації використовується загальноприйнята  лексика. 

4. Якщо у назві є  малозрозумілі слова, їх потрібно  пояснити.

5. Допускаються тільки  загальноприйняті слова, загальновживана  лексика. 

6. Не рекомендується наводити  цитати з тексту.

7. Рекламні елементи не  повинні викривляти об'єктивну  характеристику видання.

Сигнальна (довідкова) анотація, зазвичай, уточнює та доповнює назву. ЇЇ структура складається із бібліографічного опису, змістової частини, що поєднує у собі призначення видання, відомості про авторів, тему що лежить в основі, основні питання які розглядалися, отримані результати, галузь, висновки, додаткову інформацію, особливості художньо-поліграфічного оформлення, наявність та особливість апарату книги, читацьке призначення.

Оціночна анотація характерна науково-допоміжній бібліографії. Складається з бібліографічного опису, змістової частини (характеристика нового, цінного і корисного в тексті, оцінка соціального значення видання, різноманітні ідеї, досягнення).

Рекомендаційна анотація має типову структуру: бібліографічний опис, змістову частину, характеристику змісту, рекомендації залежно від цілей читача та рівня загальної освіти, професійної підготовки, цілеспрямована послідовність читання, вивчення, використання, методичні поради читачу та працівникам книжкової справи щодо використання.

    

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

У результаті виконаної роботи, я зрозуміла, як правильно слід писати анотації, які бувають види та від  чого залежить структура її написання, розглянула поняття «термін» і навчилася  більш точніше формулювати свої думки щодо прочитаного тексту чи прослуханої речі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. http://uk.wikipedia.org/wiki/

2. http://yak-prosto.com/sho-take-teza/

3. http://slovopedia.org.ua/37/53410/251596.html

4. http://yak-prosto.com/sho-take-anotaciya/ 

5. Арбелічук Г.І., Курило В.М., Кочерган М.П. Посібник для студентів та викладачів вищих навчальних закладів, - К.: Форум, 2000

6. Н.Осипова, В.Воднік, Г.Клімова «Ораторське мистецтво», К. - 2001

7. Навчальний посібник / Д. В. Василишин, О. М. Василишин ; за ред. О. В. Мельникова, - Львів: Укр. акад. друкарства, 2011