Автор работы: Пользователь скрыл имя, 11 Сентября 2014 в 18:07, реферат
Відрізнити турботу від гіперопіки дуже просто. В нормі, піклуючись про людину, ми виходимо з її реальних потреб, – пояснює дитячий психолог Антон Сорін. – У кожної дитини в будь-якому віці є набір таких потреб і бажань. Іншими словами, якщо ми годуємо дитину, коли вона хоче їсти, це турбота. А коли переконуємо малюка в тому, що він голодний, тобто, по суті, годуємо його в будь-якому випадку, незалежно від того, чого він хоче їсти, – це гіперопіка
Чим відрізняється турботлива матуся від бульдога? Тим, що з бульдогом можна домовитися.
Народний фольклор
Від редакції:
Здається, ще зовсім недавно ми самі вислуховували класичне «я тобі все життя віддала, а ти…», а ось вже і за собою помічаємо бажання то поприбирати за малим у кімнаті (бо ж сам не зможе, а я це зроблю краще і швидше), то зробити за школяра домашнє завдання… Не поспішайте, гіперопіка – не найкраща стратегія виховання.
Хочете, щоб у дорослому житті ваше дитя могло постояти за себе, захистити своїх близьких, досягнути поставлених цілей? Не робіть його роботу за нього.
Мабуть, найвідомішою дитиною – жертвою гіперопіки в історії був Будда Шак’ямуні, батьки якого, за легендою, прийняли рішення будь-якою ціною захистити своє чадо від будь-яких страждань. Принц Гаутама ріс у палаці, оточений турботою і невпинним веселощами, не знаючи ні горя, ні хвороб – до тих пір, поки одного разу не наважився вийти за межі рідної домівки. Виявивши, що життя простих людей сповнене страждань, він покинув затишне батьківське гніздечко, і пішов поневірятися по світу в пошуках універсального засобу, здатного принести позбавлення від страждання всім живим істотам. Пошуки ці, як відомо, увінчалися успіхом: Будда став великим учителем. Проте в наші дні для простого смертного подібні експерименти у вихованні закінчуються зовсім інакше.
Загальні визначення
Згідно зі словниковим визначенням, гіперопіка (або гіперпротекція) – це стиль виховання і взаємин у сім’ї, за яких дитину надмірно опікають і контролюють. І ключове слово тут, звичайно, «надмірно». Немає потреби говорити про те, що дітям потрібні турбота та любов, підтримка і контроль з боку батьків. Однак точно так само їм необхідний простір для розвитку і осягнення власних можливостей. Проблеми починаються тоді, коли друга половина цих «умов зростання» батьками планомірно ігнорується.
«Відрізнити турботу від гіперопіки дуже просто. В нормі, піклуючись про людину, ми виходимо з її реальних потреб, – пояснює дитячий психолог Антон Сорін. – У кожної дитини в будь-якому віці є набір таких потреб і бажань. Іншими словами, якщо ми годуємо дитину, коли вона хоче їсти, це турбота. А коли переконуємо малюка в тому, що він голодний, тобто, по суті, годуємо його в будь-якому випадку, незалежно від того, чого він хоче їсти, – це гіперопіка».
«Гіперопіка може виражатися не тільки в контролі над тим, що дитина робить, з ким дружить або куди йде, – пояснює психолог-консультант Карина Куранова. – Вона може стосуватися і більш тонких моментів – що дитина думає, що відчуває, чим цікавиться, з яким знаком вибудовує відносини з іншими дітьми. В цьому сенсі відносини з батьками часом стають задушливими для дитини. Згодом, при вступі в доросле життя людина опиняється настільки обплетеною павутиною того, як треба і не треба, що добре відчувати, а що погано, що докопатися до своїх істинних потреб, почуттів і бажань буде досить складно. А це, природно, не дасть вибудовувати здорові відносини як із самою собою, так і зі світом. Принаймні, цей процес буде суттєво ускладнено».
Прагнення захистити свою дитину від усіх негараздів зрозуміле – будь-яка любляча мати таємно або явно, подібно до матері Будди, хотіла б вберегти свій скарб від прикрощів і розчарувань, проте реалізація цих спроб призводить до досить жалюгідних результатів. Психологи сходяться на думці, що подібна турбота не дає дитині можливості розвиватися, бо розвиток дитини – як і будь-який розвиток людини взагалі – здійснюється тільки в процесі подолання перешкод.
«Якщо дитину не спускати на підлогу, – пояснює психолог-психотерапевт, консультант Марія Андрєєва, – вона ніколи не навчиться ходити. Психологічно відбувається саме це. За гіперопікою дитина не знає реальності, не знає сили власних ніг і не може на них стояти».
«Не можна вирощувати дитину в парнику, – продовжує цю думку Сорін, – так вона не зможе адаптуватися до реальних умов, в яких доведеться жити. Не можна помістити дитину в замкнуте штучне середовище власного впливу».
Гарна мати – не ідеальна мати
В 1965 році британський психоаналітик і педіатр Дональд Віннікотт ввів в обіг термін «досить хороша мати». Він стверджував, що обов’язок матері – створити середовище, в якому дитина зможе виробити з часом справжнє і автентичне відчуття себе. Цей обов’язок може бути виконаний досить хорошою, але не досконалою матір’ю, яка здатна виділяти на потреби дитини досить значну частину часу. Через регулярні, але не надмірні перерви в материнській турботі дитина буде звертатися до власних ресурсів, і розвивати здатність самій задовольняти свої потреби.
Дійсно, в сучасній громадській думці ідеальна мати – та, що здатна присвячувати малюкові весь свій час, задовольняючи його потреби до того, як вони виникли.
«Ти не встиг змерзнути – тебе одягнули, не встиг зголодніти – тебе нагодували, не встиг втомитися – тебе вже поклали в ліжко, не встиг забитися – тебе вже мажуть йодом. Ти не встиг постраждати і поплакати, а за тебе вже все зробили. Ти в раю, – описує Сорін цю «ідеальну» картину. – Але психіка не розвивається, і коли людина зіштовхується з соціальним контекстом, картина світу тріщить по швах, адже адаптуватися до цього контексту нічим. З віком дитина все більше намагається відокремитися, мама її все більше не відпускає – і в результаті ми маємо повний букет психологічних проблем і фізичних захворювань, які мами несвідомо провокують у своїх дітей, щоб ті не могли нікуди подітися».
«Частенько батьки захищають дітей від того, чого самі натерпілися, – розповідає Куранова. – Іншими словами, всіляко перешкоджають тому, щоб діти повторювали їхні помилки. Парадоксально, але саме внаслідок такого виховання діти і наступають на ті ж граблі. Син помилок важких – це досвід, перефразовуючи класика. І розумний той батько, що дозволяє дітям ризикувати в певних умовах, навіть знаючи напевно, що дитина зазнає поразки. Адже уміння програвати – це запорука перемоги «.
Зрозуміло, що коли дитина народжується, їй необхідна значна кількість турботи, але вона скорочується з віком, пропорційно до кількості навичок, набутих дитиною.
«При нормальній взаємодії батьки щасливі, коли дитина навчається робити щось сама і знімає з них частину турботи, – розповідає Андрєєва. – Навчився їсти сам – слава богу, навчився сам ходити в школу – прекрасно. Якщо у батьків є своє життя, яке їм цікаве, то мама сприймає це як звільнення. При гіперопіці сформовані навички дитини ігноруються. Аж до того, що 9-річну дитину може одягати мама, причому, ними обома це сприймається як норма. Самостійність дитини блокується, і формується залежна людина. Таким чином, батьки можуть організувати собі прекрасне життя, тому що дитина виросла, але в їхньому житті нічого не змінюється. В результаті – діти залишаються жити з батьками, замість дітей заводять собачок і так доживають до старості».
Звідки береться гіперопіка?
Психологи, які вивчають цей феномен, виявили парадоксальну, але в той же час дуже логічну річ: в основі гіперопіки лежить величезна агресія, спрямована на дитину, яка не усвідомлюється батьками, і дається взнаки в тому, що дитину, по суті, позбавляють власного життя.
Відомий польський педагог Януш Корчак писав з цього приводу наступне: «Зі страху, як би смерть не забрала в нас дитину, ми забираємо дитину у життя. Не бажаючи, щоб малюк помер, не даємо йому жити».
Саме перебільшені страхи за дитину часто лягають в основу гіперопіки. Якщо матері реально здається, що її дитину всі ображають або найменша її активність призведе до якоїсь трагедії – дитя захворіє всіма можливими хворобами; якщо підійде до вікна, впаде з нього; якщо почне дружити з хлопцями, то обов’язково з поганими; якщо піде в школу саме, його обов’язково зіб’є машина, і так далі – це вже привід звернутися до психотерапевта.
«Є кілька симптомів, що відрізняють здоровий страх від нездорового, – пояснює Андрєєва. – Одна з головних відмінностей здорової тривоги – здатність нею керувати і обговорювати її, не впадаючи в гнівні реакції від того, що довкола нас зібралися безтурботні ідіоти, які не розуміють, як це небезпечно. Простий приклад. Дитина вперше хоче залишитися ночувати в гостях. Це може статися в 5-6 років, якщо не раніше. Зрозуміло, що батькам дуже тривожно. Гіперопікаюча мама відмовиться від цієї ідеї без роздумів. Якщо ж мама в змозі це обговорювати, перш, ніж прийняти рішення, вона подивиться, у кого дитина хоче залишитися, чи можна цим батькам довіряти, і т.д. Вона в змозі прийняти те, що її тривога – не привід заважати дитині жити. Здатність відокремити свою тривогу від потреб дитини – це одна з головних речей, яким потрібно навчитися мамі».
«Для будь-якої матері дитина – це її частина, – говорить Сорін. – Але в цій величезній любові, тязі до того, щоб включити в себе цю дитину і ніколи нікому не віддавати, і проростають зерна гіперопіки. Коли мама каже, що не може піти в кіно, тому що її дворічний син не в змозі провести 2,5 години з бабусею, це гіперопіка. Тому що, якщо бабуся з дідусем не наркомани, не алкоголіки, не рецидивісти і не кримінальники з психіатричними захворюваннями, дворічна дитина цілком може провести з ними час».
Як помітити гіперопіку
Один з яскравих ознак гіперопіки в поведінці дитини – це відсутність потреби в спілкуванні і розширенні соціальних контактів. У таких дітей дуже замкнуте соціальне коло. Їм не потрібні друзі, не потрібна компанія. З певного віку їм набагато комфортніше вдома. Буває й так, що мама бере активну участь у соціальному житті разом з дитиною. Питання в тому, чи є у дитини своє життя, в якому немає мами. Чи є у неї друзі, про яких мама не знає, походи в театр, в яких мама не бере участь і так далі.
Друга ознака – несамостійність. «Якщо батькам в дитячому садку, наприклад, кажуть, що дитині не вистачає самостійності, краще прислухатися, а не сприймаємо це як напад», – каже Марія.
Крім того, дуже часто такі діти потрапляють до психолога зі страхами і системними неврозами.
Чим раніше батьки спроможні розпізнати ознаки гіперопіки у своєї дитині і почати корегувати власну поведінку щодо дитини, тим вищі шанси на успіх. А успіх в даному випадку – дитина, яка виросла людиною, здатною справлятися з труднощами, вибудовувати відносини з іншими людьми, знає свої можливості і готова ці можливості реалізовувати.
Ці здібності ніколи не розвинуться, якщо з раннього дитинства дитині словом і ділом доводять: ти слабкий, ти безпорадний, ти сам не впораєшся. В результаті, навіть в 20 років, маючи успішний досвід закінчення школи та навчання в інституті, людина підходить до початку робочого життя з внутрішньою упевненістю у власному безсиллі.
Що потрібно робити батькам
За словами Андрєєвої, батькам потрібно навчити дитину одній головній речі: самій визначати, коли і яка допомога їй потрібна, і цю допомогу просити. Або відмовлятися від допомоги, якщо вона не потрібна.
Простий приклад. Як правило, коли дитина починає ходити в школу, їй необхідно, щоб під час виконання домашнього завдання хтось з батьків просто сидів поруч – не допомагаючи і не підказуючи. На цьому етапі дуже важливо сказати дитині: «Якщо я тобі не потрібна, ти можеш мене відпустити, але покликати знову за необхідності».
Далі настає досить важкий період для мами, який триває приблизно місяць: дитина відпускає її, але як тільки вона йде, кличе її знову, і так без кінця. Це досить болісний для батьків процес, однак у ході його відбувається дуже важлива річ: дитина розуміє, що батьки ніде не подінуться. Розуміє, що коли потрібно, можна покликати, і мама прийде. Коли не потрібно, можна попросити, і мама піде. Без умов і покарань. Дуже важливо цю допомогу не нав’язувати. Тоді нормальна дитина починає приходити тільки з тими питаннями, які дійсно потребують допомоги.
Бажано, щоб так відбувалося не тільки з навчанням, але і з іншими життєвими завданнями: дитині треба знати, що вона може прийти зі своєю проблемою до батьків, і в першу чергу їй спробують допомогти. В результаті у батьків відпадає необхідність весь час слідкувати за дитиною, тому що вони можуть бути впевнені: при необхідності дитя прийде і попросить. У той же час і дитина відчуває себе спокійно: знає, що мама є, і не потрібно постійно перевіряти, чи не втекла вона, і разом з тим, є свобода для експериментів. А свобода дає відповідальність. Дитина розуміє: те, що вона робить – робить вона сама. У тому числі, сама просить допомоги. Це дуже швидко формує почуття відповідальності за своє життя.
У майбутньому такі люди не вплутуються в ризиковані відносини і не схильні експериментувати з небезпеками. Вони набагато швидше навчаються оцінювати людей, ситуації і свої сили.
«Як би блюзнірськи це не звучало, – підсумовує Сорін, – мами не повинні жити заради своїх дітей. Вони повинні жити заради себе. Діти – дуже важлива частина нашого життя. Але якщо в житті матері є тільки дитина, це вкрай шкідливо для обох. Не варто заради дитини хоронити кар’єру, відмовляти собі в можливості спати удвох з чоловіком, читати книги, відвідувати культурні заходи – потрібно жити своїм життям. Діти таких матерів виростають набагато більш здоровими, дієздатними і набагато більше люблять своїх маму і тата».
Література:
http://letidor.livejournal.
-Загальні визначення;
-Гарна мати – не ідеальна мати;
-Звідки береться гіперопіка?;
-Як помітити гіперопіку;
-Що потрібно робити батькам.
Міністерство освіти і науки Глухівського національного педадогічного університету ім.Олександра Довженка
Реферат
Виконала: Байдала Дарія
Глухів2013